Цей матеріал був опублікований у херсонському виданні “Гривна” 16 лютого 2024 року.
***
«Саме в Олешках життя стало особливо нестерпним. Кринки спалені вщент, там життя вже немає. Село Копані, Раденськ, хоч зовсім близько від Олешок, але живуть іншим життям – звісно, з орками, але зі світлом, водою та магазинами…»
Так починається лист з окупованого міста Олешки, адресований відомій журналістці СТБ родом з Херсонщини Тетяні Висоцькій для її рубрики #ХерсонськіГолоси, яку вона веде на своїй сторінці у Facebook від початку великої війни. «Із таким вступом я отримала вісточку з окупації. Ба навіть авторську колонку, з назвою та псевдонімом!» – пише пані Тетяна. Автор листа підписався як «Інженер Вікторович». Далі – його розповідь про нестерпне життя в Олешках сьогодні та про мрії звичайної людини, яка вимушено опинилася в окупації.
ПРО НАЙЗАПОВІТНІШЕ
Колись давно, ще задовго до війни, коли часи були ситі і мирні, чув, що прагматичні німці, попри достаток, живуть досить бережливо і економно. Так, взимку у їхніх квартирах досить прохолодно, чи не +15°. Уявляєте? Ходять вдома в светрах і нічого собі, живуть. Я тоді дивувався: як можна жити в такій холоднечі? Економити на комфорті і зручності? Та ні, ми ж не німці, у нас прийнято, щоб взимку в кімнаті було хоча б +20°, а краще +22°. Ех, були часи…
І хоча жили, як виявилось потім, в цілому бідно (бо ж не німці – не економили і не берегли, що мали), зимою у квартирах було тепло.
Після підриву орками греблі Каховської ГЕС, електрики на окупованій лівобережній Херсонщині довго не було. Потім включали-виключали день-через день, але влітку мешканці на це сильно і не реагували. Постраждалі від повені, одійшовши від шоку і стресу після втрати практично всього, налагоджували сякий-такий побут у зруйнованих водою будинках. Всі думки були про наступ наших на Запорізькому напрямку, і на періодичну відсутність світла увага не зверталась. З вересня світло пропало остаточно. Разом з електрикою пропали і вода та тепло. А з часом пропала і надія на звільнення у цьому році, бо наступ зупинився.
Справедливості заради треба сказати, що не всі так мерзнуть, як ми з дружиною. Хтось виявився хазяйновитішим і не викинув дідівську пічку з хати і тепер опалює будинок дровами. Хтось заздалегідь (теж далекоглядні люди!), коли ще була електрика, зварив собі з металу буржуйку і гріється біля неї. А хтось, позичивши очі у Сірка і засунувши совість і гідність кудись собі поглибше, отримує подачки в окупантів і за рахунок них купив собі геть не дешевий генератор і має, хоч і періодично, електрику з теплом. Але більшість таких, як і ми, наївних людей з 21 століття, які щиро і, як виявилось, безпідставно вірили у невідворотність досягнень цивілізації, в силу прогресу і гуманізм, – мерзнуть, клянуть окупантів, дякують долі, що живуть все-таки на півдні і палко сподіваються на скоріше визволення.
Але є ще маленька приватна мрія, про яку мені навіть незручно говорити, але яка не дає мені спокою і навіть асоціюється з Перемогою, з поверненням такого бажаного мирного життя, нашого українського життя: я так хочу прийняти гарячу ванну! Звичайну, банальну гарячу ванну, щоб нарешті зігрітися, зігріти свою змерзлу душу…
І щоб яскраво горіла електрика, а не тліла тьмяна свічка, і щоб за вікном було чути щебет птахів і сміх дітей, а не автоматні черги і “роботу” артилерії…
Я не хочу, я вже не можу більше переховуватись як злочинець, я хочу вільно жити у власній країні і вільно говорити рідною мовою. Я хочу зняти життя з цієї насильницької паузи і знову почати жити на повну, бути корисним, працювати скільки буде сил, допомагати людям і країні, побачити нарешті і обійняти своїх дітей, друзів, побратимів, розцілувати внуків.
Я так хочу…
Інженер Вікторович