Газета “Вечерний Николаев» продовжує розповідати містянам про земляків-героїв, які віддали життя, захищаючи Батьківщину, і навічно залишаться в пам’яті миколаївців та в історії нашого міста.
19 жовтня 2022 року на сайті управління освіти Миколаївської міської ради з’явився такий текст:
«Захищаючи Україну, загинув наш колега Ігор Матейчик. Назавжди 34… весь наш колектив глибоко сумує, схиляє свої голови перед колегою, другом, наставником, люблячим батьком та чоловіком, відважним воїном-добровольцем Ігорем Матейчиком. Впродовж 13 років Ігор Олегович працював в освітянській сфері. Починав керівником гуртка у Миколаївському клубі юних моряків з флотилією, а 2019 року став головним спеціалістом управління освіти Миколаївської міської ради.
Він учив своїх учнів бути сміливими та мужніми, любити свою Батьківщину, бути готовими віддати життя за свободу українського народу. Таким був сам, з перших місяців став добровольцем, перебуваючи в найгарячіших місцях боротьби за перемогу добра над злом… Сильний, надійний, відповідальний та доброзичливий, завжди був готовий допомогти – таким його згадують колеги та друзі»…
Улюбленець підлітків
Отже в жовтні 2023-го – роковини загибелі. Днями на сторінці фейсбука «Ми із КЮМа (Клуб юних моряків – Миколаїв)» колеги розмістили постер, присвячений Ігорю. Там на світлинах – він поряд зі своїми учнями-курсантами. В клубі Ігор був керівником гуртка юних туристів. Навчав підлітків спортивному орієнтуванню, вирушав з вихованцями у цікаві мандрівки рідними просторами, відкривав їм красу дорогої серцю землі.
Ігор завжди був у Клубі джерелом цікавих проєктів, знав, як втілити їх в життя, запалював своїми ідеями дітей. А вони пишались ним – бо Ігор Олегович, який приймав участь в численних туристичних змаганнях серед вчителів України, кожного разу повертався додому з нагородами.
Походи на байдарках вздовж берегів Бугу або Інгулу – то була окрема сторінка їхніх подорожей… до акваторії морського порту чи в районі Мар’їної рощі. Особливо приваблювали кількаденні походи із зупинками у тихих заплавах, ночівлями у наметах, кашею з димком, довгим спілкуванням біля багаття… Для багатьох підлітків це була не тільки романтика, ще й – школа життя, а Ігор Олегович – улюблений наставник… до речі, тоді ще студент університету ім. Василя Сухомлинського.
Найяскравіша робота Ігоря Матейчика в Клубі – це Пост № 1. Багато миколаївців знають, про що мова: це Почесний караул біля Вічного вогню на меморіалі Героїв-Ольшанців, які загинули, визволяючи Миколаїв від німецько-фашистських загарбників. Пост був організований на базі Клубу. Ігор, будучи одним з педагогів, які його відновлювали у 2010 році під керівництвом директорки Ольги Приходченко, очолив цей сектор роботи.
Щасливі спогади про мирне життя
А ще Ігорю Матейчику до вподоби була військова справа. Тому, отримавши вищу освіту психолога, деякий час в миколаївських школах він викладав предмет “Захист Вітчизни”, співпрацював з військовою кафедрою «Сухомлінки».
Згодом, коли почав працювати в управлінні освіти, він любив організовувати та проводити різноманітні військово-патріотичні та спортивні заходи в міста та області. Завжди намагався заохотити дітей та викладачів до участі, навіть інколи за власний рахунок купляв грамоти чи призи. Взагалі, Ігор прагнув змінити систему освіти України, намагався довести, що головне – це інтереси дітей, а не те, що записано на папері, часто йшов проти течії, маючи свою особисту думку, – згадує сьогодні дружина Ігоря Матейчика — Вікторія.
Кохана жінка увійшла в його життя дуже несподівано. Познайомились на суботнику в «містечку леваневців» – в той день 2009 року небайдужі миколаївці прибирали сміття на узбережжі Південного Бугу. Саме тут молоді люди зустрілися – і більше не розлучались.
Їх об’єднало захоплення туризмом. Ігор цікавився екстремальними видами туризму, Віка – водними, походами на байдарках. Переплелися інтереси, і вони стали подорожувати країною разом, з групою таких самих мандрівників-однодумців: Мигія, Карпатські гори, Олешківські піски… Через півроку обоє почали працювати в Клубі юних моряків – були керівниками гуртків, паралельно вчились в університетах, прагнули отримати вищу освіту. Працюючи в Клубі, вони взяли з собою в дитячі туристичні подорожі миколаївських підлітків.
Доброволець
Чому… чому він так часто розмовляв з Вікою про ймовірну війну? Адже тоді, більше десяти років тому, всі ми жили під мирним небом. – Він мене ніби готував, привчав до думки про можливу війну фактично з першого дня нашого знайомства, – згадує Вікторія. – Неодноразово говорив: якщо буде війна – я обов’язково піду на фронт. Він завжди знав, що піде. Пояснював так: треба дітям давати приклад… не тільки своїм, а й учням. А після війни мені треба буде розповісти їм, що я робив, що бачив. Вони мають знати: чоловік повинен захищати свою Батьківщину, якщо є така необхідність.
У лютому 2022-го Ігор Матейчик прийшов до військкомату як доброволець, попри те, що, маючи статус держслужбовця, міг скористатись своїм правом на бронь від мобілізації. До військкомату ходив декілька разів, але йому відмовляли, – згадує колега Ігоря по КЮМу Володимир Приходченко. – Тоді він сам знайшов військовий підрозділ, куди його взяли. Воював на Херсонському напрямку… у тих краях, які колись були хожені-перехожені з рюкзаком за плечима. Звільняв правобережжя Дніпра на Херсонщині.
Остання вісточка від нього прийшла з села Сухий Ставок. Колись ми дізнаємось, які запеклі бої точились тут: Калинівська селищна громада Бериславського району. Ворожі війська окупували село 18 березня 2022 року. 30 серпня воно було визволено і повернено під контроль України. На теперішній час Сухий Ставок зруйнований вщент. А окупанти продовжують і продовжують щодня гатити по Бериславському району з «Градів» та скидати авіабомби на мирних жителів.
Зізнання в коханні
Іноді Віка розмовляє з Ігорем, ніби він живий. Залишає йому послання в фейсбуці. «Ти був би в шоці, якиби узнав, скільки людей зараз плаче разом зі мною… Скільки повідомлень жалю я отримала… Скільки твоїх колег, друзів та знайомих допомогли нам матеріально. Багатьох я навіть не знаю. Про тебе написали газети, паблики, блогери… показували в новинах. Кожне повідомлення на телефоні розриває мені серце. Змішані почуття горя та вдячності».
Боляче. Сумно. Важко. Зараз Вікторія з дітьми – в евакуації… подалі від вию сирен, вибухів, жахів війни з восьмирічною Алісою та Максимкою, якому ледве виповнилось три рочки. Обидві дитинки так схожі на татка. Минулого року до дня народження Ігоря Віка вирішила зробити йому сюрприз – слайд-шоу з використанням сімейних фото. Кохана людина тоді вже була на фронті.
Я змонтувала світлини на день народження Ігоря 19 травня 2022 року. Він бачив це вітання. Але тоді воно було не на загал, тільки для особистого архіву. Через пів року, коли чоловік загинув, я виклала цей кліп в пам’ять про нього – щоб якомога більше людей згадали, побачили мого коханого… такого, як бачили його ми з дітьми: найкращого чоловіка, ідеального тата… Хоча він ще мав безліч інших добрих сторін: грав на гітарі, займався бджільництвом, захоплювався східними єдиноборствами, а для дітей на майданчику у нашому дворі влаштовував туристичні тренування. З дозволу Вікторії ми публікуємо фб-пост, який багато розповість про цю чудову миколаївську родину, про велич наших людей, про українську націю, яка тисячоліттями з покоління в покоління передає код добра, незламності, мудрості, патріотизму, любові, святості. Цей пост з сімейними світлинами, зроблений для особистого архіву, вона розмістила на фейсбуці 1 листопада 2022 року. В той день була десята річниця їхнього весілля – «рожевого весілля».
«Это видео я сделала ко Дню Твоего Рождения – 19 мая. Я тогда ещё так плакала, скучала за тобой, мне казалась невыносимой разлука длиной в несколько месяцев… Кто бы мог подумать… Ты всегда был идеальным для меня, во всех смыслах. Мы понравились друг другу с первого взгляда, с первого слова, и больше не расставались… Я любила и люблю каждую частицу тебя. Ты прекрасный папа и муж… 1 ноября – особая дата для нашей семьи. Ровно 10 лет назад мы стали мужем и женой. У нас родились чудесные дети, мы достигли очень многого. Вместе… Спасибо тебе, мой родной, за всё, что ты для нас сделал. Верю, что ты рядом и оберегаешь нас… Люблю»…
Наталія Христова.
Фото – з сімейного архіву Матейчик.