Чотири роки наша “Вечёрка” продовжує жити без нього. Володимир Юрійович очолював газету протягом 25 років. Зібрав непогану команду однодумців, обдарованих журналістів, і газета стала популярною та улюбленою в місті. Нам без нього важко. Наче з його відходом на небеса все разом обрушилося навкруги. Без нього ми пережили COVID. Без нього переживаємо війну. Але тримаємося.
Сьогодні не треба зайвих слів. Ми дамо слово Поету і згадаємо його вірші. Але згадка ця для багатьох буде незвичайною. Бо поезія Володимира Пучкова “прозвучить” на газетній сторінці “у виконанні” іншого миколаївського поета Дмитра Кременя.
Вони товаришували більше 30 років, і час від часу перекладали один одного, вибираючи для перекладу вірші, які найбільше лягали кожному з них на душу.
В 2008 році з цих перекладів народилася книжка “Два береги” – рідкісний у поезії сучасної України «дует солістів», оригінальна збірка-трилінгва взаємоперекладів (вірші також представлені англійською мовою).
«У російському слові мого друга – те, що і в моєму слові українському: ностальгія за «Степовою Елладою» і за легендарною Ольвією, за Гілеєю та Скіфією. Тому до класичного канону ми звертаємось, а не повертаємось…» – написав у передмові до збірки Дмитро Кремінь.
«…Наши духовные миры взаимопроницаемы, они подпитываются из одних источников, поэтому переводить друг друга для нас всегда было делом привычным и естественным… Они {переводы} не соперничают… Они – взаимопроницаемы, дополняют и обогащают слово – словом», – відзначив у своєму зверненні до читачів Володимир Пучков.
ЛОВ СТАВРИДИ В ЧОРНОМОРЦІ
А вже пора дійти до суті,
Сягнути солі океану…
Та віднаходжу клаптик суші
На стику моря і лиману.
Даруйте, милі і кохані,
Що я углиб не йду сьогодні…
Тут – б’є життя, а в океані –
Глибини мертві і холодні.
Відтак, проста моя планида –
І я веслую вранці-рано
Туди, де бавиться ставрида
На стику моря і лиману.
О доле! Дай мені пізнати
Єдиний сплеск душі і тіла,
Аби над човником крилатим
Промокла зіронька тремтіла!
Щоб серце тьохнуло від болю,
Від сивих зір і від туману –
На грані щастя і неволі,
На стику моря і лиману.
ПЛАЧ ПО КОЗАЦЬКИХ ЛЮЛЬКАХ
Наштормило вночі.
Вранці – блискітки в морі, мов тюльки.
На вогкій мілині –
Там козацькі, ще заспані, люльки.
Їх лиман оддає
Після кожного шторму, як плату,
Їх виносять шторми
Попід кожну фелюгу та хату.
Черепки, носогрійки ці,
Свищики, з глини бамбульки…
Я водою бреду,
Підбираю шліфовані люльки.
По лагуні сипкій,
Та по дну, що пружинить, мов сито,
Та по грані шипучій,
Що в неї вологу налито,
По Кінбурнській косі,
В мілководді, іскраєчку-скраю –
Після шторму
Уламків погаслих століть назбираю.
Зойки древніх зітхань,
Чудасійні сопілки-кривульки –
На плиткій мілині
Мліють люльки козацькі…
Ой, люльки!
Скільки січей було, поєдинків –
Щороку, щоднини,
Тут осіло воно,
Кладовище фігурної глини.
Може, вище:
У гирлі і Буга, й Дніпра, ще й Інгулу
Дим легенів прокурених
Входить в епоху минулу.
От же штопорна тяга!
Залізний сувій м’ясорубки!
Р-раз! – нікого нема.
Лиш намул випинає із трубки.
Гомінке маячіння. На дотик торкаю сліди,
Де своє жебонять потойбічні джерельця води.
Де ти, часе минущий?
Тебе задушило пісками.
Та постали мерці під Еолове грізне виття,
І стирчать чубуки –
Перископи козацькі над нами,
Аби ми і крізь цвинтарну млу
Прозирали життя!
ШТРАФНА ДІБРОВА
Чорні, схудлі та здорові,
У вільховій ми діброві
На приморських хуторах,
На дванадцяти вітрах.
Дім – чистіш,
Простіш – діброва,
Дух озону, світлі тіні.
Віщих снів солодка мова
У муаровім світінні.
Вже рум’яна хмарка зрана,
Храм вільховий – і лови:
Вогнедишна ця моряна –
На верхів’ях, де волхви.
Зачарований мобільник –
Таємничий містер Ікс
Виставляє власний стільник,
Глушить закордон суцільний –
І виття, й морзянки писк.
Мене знову набирають,
А морзянка – як параліч.
(Ці пирії й емпіреї –
схема: ямби і хореї
дивним співом марсіянки –
крапкогорлиця морзянки).
В комбінаціях цифірі
Зашифрована війна.
Може, глюки від чифіру,
Може, ключ завис в ефірі:
“Де зв’язок твій, старшина?..”
У діброві, в чорну дату, –
Взвод саперів із штрафбату.
Не пили…
А пили вили.
У саперів спини в милі.
Ліс бліндажний весь дрижить.
Лізь в атаку: в ній дожить!
Не мокріть, сльозливі тьоті, –
Взвод уже на віражі:
Всіх накрило при нальоті
У вільховім бліндажі.
Опускаємо завісу
Понад прірвою видінь.
Ця діброва – доня лісу,
Що зросла від тих корінь.
Не вільхівник, а могильник.
Ліпше вирубай мобільник!..
Хутір. Степ. У кров і втому,
Від пеньків, крізь крайню хату
Тяжко йти ліску-фантому
За обмотками штрафбату.