Об украинской девушке Стефании Чаплыгиной, о ее нелегкой судьбе и достойном труде на благо нашей Родины, нашего народа, подрастающего поколения наша газета «Вечерний Николаев» писала как раз накануне войны. Сегодня мы предлагаем нашим читателям ее «военный» пост из Фейсбука. Этот текст достоин того, чтобы его прочитали николаевцы и другие жители Украины.
“Мені 28 років. Я сільська вчителька. Я ще не бачила світу (крім цієї сраної рф у підлітковому віці). Я не бачила власних дітей, бо їх ще немає.
Але я думала, що бачила усі “відтінки горя”…
Я з самого дитинства знаю про смерть своєї тітки, яку вбила місцева тварь, яка так і ходить по цій землі і досі не відбула покарання. Моя бабуся померла, коли мені було 7 місяців. Тому чужих “бабушек Люб і Валь” я вважаю своїми бабусями. Мій дідусь помер, коли я була зовсім малою. Тому я не знаю, що таке “сидіти на колінах” у дідуся. Моя друга тітка померла, коли я ходила в школу, і її діти , що були для мене двоюрідними братами, – стали мені рідними. Бо моя мама виховувала мене і брата, а після смерті своєї сестри – стала виховувати і ще двох хлопців (дітей моєї покійної тітки). І я стала старшою сестрою для трьох братів у свої 12 років.
Я стала сиротою у 18 років. Бо поховала свою матір, яка померла від страшної хвороби. А батька я ніколи не знала.
Я стала “опікуном” трьох братів у 19 років. Бо забрала хлопців собі. І аотоім 8 років я виховувала їх самостійно.
Я поховала рідного брата, коли мені було 24…
Я думала, що я бачила і пережила все, що деякі не пережили за ціле життя… все можливе за мої 28 років: голод, смерть, жах, біль, зраду…
Та за 39 днів війни моє серце відчуло те, що ніколи не відчувало за 28 років.
Виявляється, що воно може витримати ще більше горя і страждань… Не тільки за себе, а й за рідну країну і рідних людей.
Я по життю все тримаю у собі. Всі 28 років… але ця 39-дневна біль розриває так, що “пофіг” на усе… Бо завтра може не бути. Тримаєшся лише за клаптик надії і віри.
P.S. Пишу, бо так мені легше. Рятуюсь тим, чим можу. Бо біль – “загального масштабу”.