Зазвичай збігти з третього поверху елітного будинку, уздріти власну «Тойоту» під під’їздом, а в ній власного кермувальника Доку з відданою посмішкою. Далі буде повільне просування центральною вулицею, двір, під’їзд студії телебачення, розкішно обставлений кабінет, лагідна Лала в новій сукні і готова хоч зранку замкнутись і заголитись… Перегляд папірців, розкладених бидлом від редактури, вибір найдошкульніших цидул проти влади, яку він, Лев Недолях, публічно охрестив кволою, а в потаємній душечці своїй знав, що вона до смішного і вперше на цій землі порядна влада.
З дев’ятнадцятої години до двадцятої – сидіння в полум’яно-золотавому павільйоні, продумано, відкинувшись, заклавши ногу на ногу, та вище обличчя, через губу ставити питання до шановного зібрання з вигнаних чи не призначених, а тому нацькованих на ту ж таки владу чоловіків чи жіночок, так-сяк проплачених, тому з ними можна «на ти» і звисока. І жодного страху, ані перед законом, ані перед совістю – демократія! Демократія великих грошей.
Втім сьогодні вранці посмішки на обличчі Доки не було. Профіль мерця за тонким склом. І це здивувало, навіть вразило господаря життя, яким себе тримав Лев Недолях. Потім насправді шпигнуло в зажирілий бік. Та звичний гумор переміг, навіть вирвалось дещо гучніше, аніж того вартий був водій:
– Яка неповага до першого обличчя екрана країни!
Вже три роки хлопець щиро посміхався, а тут… З летом долі вище і вище, з ростом виплат від хазяїна програми, мільярдера і надполітика, нарешті, з пристрастями, безпардонним сексом Лали, Недолях став зайве вибагливим. Але зауваження потім.
Недолях зібгав оновлені опуклості черева і за звичкою відчинив задні дверці – надто цінувала людина свою особу, аби їздити з ризиком перед вітровим склом.
Вже пропхавшись до середини довгого сидіння, господар помітив, що правицею наштовхнувся на живе і досить мускулисте тіло. Ще не вгледівши сусіда праворуч, відчув і тут же побачив, що ліворуч вдерся в салон і сів впритул другий, теж мускулистий молодик.
– Перепрошую, ви хто? – збирався жартома реготнути Недолях.
Та голос праворуч подав команду водієві:
– Рушай!
І той покірно увімкнув стартер, а потім швидкість. А потім звернув за місто.
Безперервні успіхи та безмежна прихильність шефа, недавнього Голови держави, нині володаря і годувальника телеканалу тримали підстаркуватого Лева в добрій надії. Думалось, що оце наразі благодійник творить сюрприз, обов’язково благий. Адже тільки вчора вірний рупор думок хазяїна зробив в етері заяву, гідну дотепів з боку тієї невеличкої купки людей, що вже не дивиться його програми і, мабуть, чи не найвищого визнання бранців провідного каналу ТВ. А вже шеф має радіти. Трюк такий: у відповідь на доречне зауваження молодого Президента, що люди, котрі бажають єднання, хай єднаються, а котрим, що розхитують країну, вже краще не плутатись під ногами. То Недолях зробив офіційну заяву від себе особисто. Як це, мовляв, так: за мого шефа голосувала понад двадцяти процентів електорату, то що, увесь цей наш вірний, трудолюбивий, чесний, талановитий нарід у когось плутається під ногами? Це що, я, щирий журналіст, плутаюсь!? Розумів кмітливий зайда, що не личить приватному писаці, загальновідомому представникові другої най-древнішої професії, робити заяву. Але – проковтнули, піпл зхаває. А сьогодні винагорода від Самого – оце везуть по сюрприз.
Втім «Тойота» заїхала за місто, повернула в бідні приміські квартали, де не ступала нога поцілованого доларом найди. Шпигнула в бік тривога. Та Недолях, не раз битий та гнаний з програм в інших країнах, та й в цій, недолугій, теж не раз провисав над безоднею, тому наловчився вибивати клин клином. Наразі для втіхи згадав ще одну підлу, а значить, любу годувальникові, витівку свою. Почув слова молодого Президента про те, що пересічному громадянинові буває байдуже, як вулиця називається чи під яким монументом він чекає кохану, важливо, щоб вулиця була чиста та освітлена. Недолях головну думку викинув геть, а два слова «йому байдуже» вжив широко. Оцьому випадковому Главі, непрофесіоналу, недоучці, взагалі не туди хатці, бачте, байдуже рідні герої, котрими ми називаємо нині вулиці… і так далі.
В затемненому салоні, затиснутий двома качками, він навіть посміхнувся: подумав, що самому йому, товстому левові, як нікому байдуже, хто стоїть на постаменті, як освітлена вулиця, аби йшли до його кишені великі гроші. Ті самі, за котрі він купив маєточок під столицею, а також ще один в Південній Пальмірі, а ще утримує синочка в науці за далеким кордоном, а ще дружину подалі від свого життя, а ще постійну кохану, а ще випадкових. Хіба не кумедія?
І коли спритний психолог ладен був зовсім налаштуватись на happу end, як майнула думка: а що це мій вірний Дока не питає дороги, прямує та кермує йому добре знайомим маршрутом? І зовсім покотилось ожиріле серденько, коли дивна ніша з похилих лип проковтнула машину, а в напівтемній порожнині, схожій більше на печеру, аніж на гай, постав приземистий курінь. Тут загальмували.
Німі супутники вийшли з різних дверцят і струнко чекали виходу хазяїна авто. А можливо, вже й не хазяїна. Банда! Тепер завелось їх чимало, та при зброї, та з військовим досвідом. Але ж Дока! І цей Брут з ними? Не пригадаєш, яка свинота порадила Недоляхові найняти його на службу.
Довелось вийти. Острах, а потім напівжах, напівцікавість примусили йти до дверець куреня. Дві букові половинки дверей ніби провалились і впустили нещасного. Скупо засяяла електрика: серед невеличкого залу стояла одинока різьблена постать чоловічого зросту та чоловічої статі. Безсумнівно: при живописному освітленні, ніби в льосі, а ніби на вернісажі, звисали худі, заломлені руки, між ними тиснулося жалюгідне тільце. Перша думка: класика – гладіатор, що конає. Але цей боєць, гладіатор чи рудіарій, був до того виснажений, що, зрозуміло, прийшов не з Колізею, але з голодомору. Озирнувся Лев і зменшився у зрості. Отут і стало моторошно: що за екскурсія? І запитання вголос:
– Що за натяки?
Один з двох однаковісіньких качків вказав вузлуватою долонею в глибину льоху. Не підкорятись стало небезпечно. Пішов. Ступив за нові двері. З металевим скреготом вони зійшлися за спиною зтушованого і зблідлого навіть у пітьмі. Він насправді залишився сам.
Підсвітки знизу ніби тримали в повітрі знаряддя тортур і кари: іспанський чобіток, французька гільйотина, американський електричний стілець, російська шибениця та розтяжки для рук і ніг, багаття, що трималось в повітрі на рівні грудей відвідувача, і ще і ще. В очах темніло. Руки тремтіли до пліч, в роті пересихало. Крикнув би, та сил забракло. Ноги ніби підбив спритний каратист – Недолях сів, як стояв. А зверху затупало, а знизу задзюрчало, а світло тьмяніло, витікало з катівні. Тупіт і дзюркіт складались в слова: нарешті ти прийшов, сиди, думай…
Піднятись би, постояти за себе, ну, хоча б бити в одвірки обома кулаками. Волати! Але підступила і давня, у всьому нашому народі тисячоліттями сформульована думка: буде гірше. І сидів, і перегортав діяння, за які потрапив до темного куреня. Довго сидів, години минали, може й доба, в темниці час повільний. Думав.
Але що знають друзі і недруги про моє нутряне життя? Багато пишуть, говорять денно і нічно про людину, про психіку, захищають дисертації. Одержують премії. Та все по проторених стежинах, за попередниками, або проти, все в рамках дозволеного владною ідеологією чи релігією. А правду має кожен свою. Вісім мільярдів мешкає на планеті, і кожен має свою правду. Ще навчаючись у виші Недолях підробляв в середніх класах школи. Час начебто мінявся, хлопець тягнувся до архівів, до першоджерел. Дізнався, двадцять третього лютого Дибенко з кишками і пір’ям програв німцям битву, а на уроці Лев Аврамович мусив говорити про перемогу і заснування Дня червоної армії. Двічі перечитав «Анну Кареніну». Жіночку інакше не назвеш, як курвою, а викладать довелось, як про вивільнену жіночу душу в клятій країні.
Часи ще мінялись, Недолях мав диплом вишу і таке-сяке знання англійської мови – кинувся за далекий кордон. Де там з нашим писком розжитись серед зовсім іншої мафії, іншого божевілля!
Повернувся, брехав про успіхи в цивілізованому світі, про друзів, хоч ні того, ні іншого не було. Та на якомусь конкурсі почули його красномовство і нібито близькість з кращим світом, запропонували роботу на телебаченні. Умова така: говори вільно, своїми словами, але суворо по писаному редактором сценарію. Спробував – вийшло, добряче заплатили. Совість ще жила в грудях, мучився.
Але недовго – дісталась вельми гарна дівчина в дружини, завелось маля, треба годувати. А краса вимагає витрат, і чим більша краса, тим подай більші витрати.
Під хмелем був умовлений олігархом вести його власну програму. Вів і кляв себе за дворушництво. А коли відкрив власний рахунок в банку і здивувався щедротам хазяїна, то десь пощезли сумління і страх. А з дня на день приходили на програми колишні чини та підпанки і показували себе вже такими дворушниками та маніпуляторами, що страждальцеві Леву до них не доплигнути. І навчився у них усього негідного. Сміявся в душі, задаючи їм найбезглуздіші питання, отримував вичерпні відповіді на замовлення.
Робота стала легкою, коли плюнув на Бога і совість, а ще посів місце ледь не першої особи після олігарха.
Та ось виставили рахунок. Як воно дивно. Учора відчував себе всевладним і захищеним, а сьогодні з ним можуть зробити усе, що захочуть. Посадити на кіл чи електричний стілець, підвести під шибеницю чи гільйотину, зрештою, залишити з усіми отими причандалами на дні, тижні, місяці – конай повільно, небораче, конай важко так, як ти йшов до блага. Раніш не думав, а сю хвилину зрозумів, що найбільш помітні і владні на людях – на самоті і перед карою стають останніми боягузами…
Ні, як тільки Господь виведе з цієї домовини, що називається музеєм, як тільки добереться до письмового столу, одразу напише заяву про звільнення. Заведе собі благеньку роботу, житиме на мідний гріш і потаємно. Казав же Епікур: живи потаємно! Так ні, не повірив.
Приспічило, але куди сходити по маленькому? Скрізь чисто, передсмертний порядок. Ліва холоша джинсів поволі набухала.
Мабуть, минула ще доба в стресі і муках.
Над головою і під ногами шуміти перестало. За спиною без звуку розчинилися двері. Безсилий, увесь в сечі і поті, Лев Недолях кинувся в отвір. Обабіч ні душі. Попереду ще двері, потім густі кущі, стежина, нарешті поперек – його власна «Тойота». За кермом Дока. Задні дверцята відчинені. Гулькнув туди Недолях, замочив розкішне крісло, крикнув:
– Рушай! Швидше, швидше, усі штрафи оплачу!
І вже на повній швидкості не стримав гніву:
– Доко, ти – Брут? І ти з ними?
Водій відгукнувся луною, якось – потилицею:
– Сила силу здолала.
Прогнати підлого, не дати прилаштуватись ніде!
– Вези додому!
– А куди ще вас, такого?
– Негідник ти, Доко!
Всю одежину Недолях викинув на смітник. Довго сидів у ванній. Двічі схоплювався: чи добре замкнувся? Чи не прийшли знову вже до господи?
В кабінеті з’явився майже у формі. На все ладна Лала підвела свої завжди милі, а нині огидні оченята:
– Відволікались? – На мові цієї хвойди це значило: відвідали гречку. І далі: – Добре, мабуть, було, бо навіть схудли. До лиця.
Недолях не слухав, думав: напишу заяву. Але кому, адже він сам тут голова всьому. Та й що дасть заява, коли вже засмоктали. А хто засмоктав? Тепер, як при Якові Першому в Шотландії: дев’ять всемогутніх герцогів та графів. У кожного мале військо. А ще є у нас, так звана, громадськість, а ще десь там ворушиться влада. Але про нинішню владу він знав: та не піде на таку ницість. Та просто ігнорує негідника.
Увесь день ховався за співробітників. Але де ночувати? Квартира в облозі, вілла тим паче. Зарання стемніло, вже й до ночі йде, а він сидить в кабінеті. Двічі заходила Лала з чортиком в оці:
– Може, щось треба?
– Іди під три чорти! – тільки й вимовив.
І тут жахливий танець в мобілці. Довго не брав слухавку, але формула «буде гірше» примусила слухати.
– Біля під’їзду чекає мій лімузин. Сідай, я чекаю.
Голос схожий на голос шефа і годувальника. Що чекає бідного Лева? Килим, допит? А що можна сказати йому, а чого не можна? А може, то не Сам? Може, то ті німі та безмізкі насильники? Найняли підходящого актора, тепер усе під силу мані-мані. Не виходити з кабінету, тут надійно… Але раптом все ж шеф? І тут виклик з переляканої душі, схожий на істерику: поїде до хазяїна його вірний слуга і кине хазяїну в очі, ні, на стіл заяву про звільнення. А потім так приховає свій подвиг, що його знатимуть усі канали радіо і телебачення. І це звільне його від переслідувань, від страхів.
Покірно вийшов з під’їзду, приречено сів на цей раз поряд з водієм.
До маєтку володаря під’їхали пошепки, до кабінету Лев увійшов на напівзігнутих лапках. Але заяву тримав в руці.
Шеф стояв розхристаний. П’ять років влади зробили його сивим, півтора роки замолювання і відкупу від гріхів додали йому років десять старості.
Як завжди, він мовчки поклав на стіл аркуш паперу А4 і тільки згодом мовив:
– Новий контракт.
Красиво було б покласти поряд заяву. Але Недолях побачив рішучий підпис унизу, а зверху суму, удвічі більшу, аніж зарплатня Президента та Прем’єра, разом узятих, та ще й за два місяці. Завагався. Поніс свою заяву собі за спину. Обидва мовчали. Потім шеф прибрав свій папір А4 – в душі першого журналіста усіх каналів і борця за справу країни усе тьохнуло. Чи не прогадав?
Але шеф поклав на стіл інший папір, ще з більшими цифрами. І глухо, як груду кинув:
– Або вистоїмо, або…
Недолях повернув до себе папір А4 – і забув екскурсію до музею і змоклі джинси.
Анатолій Маляров.