21 серпня виповнилося б 70 років Дмитру Креміню (1953-2019) – видатному українському поету, журналісту, перекладачу, нашому сучаснику.
Він народився на Закарпатті, закінчив Ужгородський університет, звідки його, талановитого поета-нонконформіста, відправили “за розподілом” до Казанківської школи №2 викладачем української мови та літератури. Після виходу першої збірки “Травнева арка” (1978) та переїзду до Миколаєва, викладання в педінституті та роботі в обласній літстудії “Джерела” були десятки інших книжок віршів, одна з яких – “Пектораль” (1997) – удостоєна найвищої в Україні Шевченківської премії.
Дмитро Кремінь – один із південних батьків української Незалежності. Як подвижник духовного відродження і національної культури він стояв у витоках Народного Руху, Товариства української мови та “Просвіти”, українськомовної преси, школи і телебачення. За його сприяння видавалися газети “Чорноморія” і “Рідне Прибужжя”, часописи “Бузький Гард” і “Соборна вулиця”. Український муздрамтеатр, який пережив за радянських часів невипадкові пожежі, першим у державі здобув статус академічного саме завдяки його клопотанню. Поет любив життя, шанував рідних, друкувався за кордоном та перекладав вірші сучасників. А коли прийшла війна, він серед перших вийшов на мітинг єдності 2014-го та закликав до боротьби проти російських злочинців.
3035-й оголошено Роком Дмитра Креміня в Україні. Всі ми схиляємо голови за ним, блискучим поетом, незабутнім городянином, видатним сином України, життя якого – приклад таланту, шляхетності і боротьби.
«ХТО НАС ВРЯТУЄ – ДАНТ, ОРФЕЙ, АДАМ?»
Разом з миколаївськими поетами. 1984 р.
Згадую оту блаженну мить спілкування: 1986 рік. Із Дмитром стоїмо на піщаному березі Південного Бугу, ведемо мову про занепад української культури, що час би вже відродити спортивну славу яхт-клубу, відкрити в Миколаєві пам’ятник Кобзареві… А Дмитро — неповторний у своїх філософсько-поетичних роздумах, не відповідає, а, розмірковуючи, допитується:
— Людина — раб стихії, раб обставин, а все-таки живе надією. Хіба можна так існувати далі? Хіба мудреці з інтелігентських кухонь не чують страшного гулу безодні під собою? Як можна над проваллям натягувати тонку матерію — і вважати, що це і є міст у майбутнє, та ще й вести за собою сліпі маси?
І понині не перестаю дивуватися: як у зросійщеному південному місті з’явився невгамовний український поет, есеїст, журналіст і, поза сумнівом, неординарна, високоосвічена, даровита особистість — Дмитро Кремінь? Невже Всевишній змилувався над оцим краєм і дав людям через уста поета, його невтомні руки, розум і думку натішитися рядками, які несуть і їхні невтішні помисли:
Як же вам тепер на Україні
Генії з божественим чолом!
Знову при хазяйському коліні!
Знов перо об’єднане з кайлом!
Дмитро — простий і уважний до людини будь-якого рангу, не гонориться й не чваниться, не принижує і не тримає каменя за пазухою. Він не лукавить і каже правду в очі. Здається, де Миколаїв, а де Київ, а поетові Креміню не байдуже, боляче за події в столиці незалежної України у перші її роки:
— На І з’їзді РУХу мені та іншим делегатам показали неформально знятий відеофільм про криваве побоїще в Тбілісі. Буремний противник „рухівців”, запеклий дискутант Л.Кравчук, який був на з’їзді, про тбіліські події і про можливість такого в Україні сказав коротко: «Ну, що ви, хлопці. Я ж християнин».
Справді, побиття на Софійській площі відбулося вже не за Кравчука, та ще за „любителя поезії” Горбачова придумали ОМОН, і ніхто не міг гарантувати, що сотні озброєних „демократизаторами” — гумовими кийками — омонівців не почнуть бити делегатів Народного Руху за перебудову, котрі зібралися на перший форум у Київському політехнічному інституті.
Політичне життя тих років — безперечно, епохальне. І не просте. У Миколаєві влаштовували грандіозні художні виставки, ставили потрясаючі спектаклі, випускали фантастичні газети, а вже окраїни великої держави палали в огні. Просто дивуєшся, як у місцевого керівництва вистачило історичного такту жодного разу не спровокувати війну. А хіба важко це було, коли проти 4-го блоку Південно-Української АЕС виступали тисячні маніфестації, коли от-от могла спалахнути міжконфесійна війна, а дерев’яний хрест, пам’ятник жертвам Голодомору, піддавали остракізму „невидимі” борці з історичною правдою!
„Закрите місто” Миколаїв стало відкритим, і не лише в образному значенні. Колишні „цеховики” замислювалися про бізнес, батьки міста та області — про економічні новації, в числі яких була й ідея „регіонального госпрозрахунку”, ще за звичкою та інерцією братерського інтернаціоналізму приймали гнаних з інших регіонів турків-месхетинців, а благодійники з полегкістю приймали на себе терновий вінок меценатства. Ще тільки народжувався літописець тих часів. Іще й пергаменту для новітнього літопису не було, та підземні громи було чути всім, а не лише наділеним божественним слухом месіям і трубадурам нових часів і змін. Нове писалося на старому…
У ті переломні роки Дмитро, який не приховував поглядів на реалії життя, висловлював свої бачення дійсності:
А се? Хто се у горах сіно косить?
Я бачу відображення своє,
У сиві нетрі час мене відносить,
У сивих снах видіння розтає.
Секс-шопе скурвленої ери,
Ми тільки тінь забутої ріки,
Де франтуваті флотські офіцери
Припалюють об зорі цигарки.
Доживемо до другого потопу.
Хто нас врятує — Дант, Орфей, Адам?
Мадонно з українського секс-шопу,
Кому тебе, не зрадивши, віддам?
І саме тоді над Дмитром почав тиснути невидимий прес: йому не вдається уникнути „душевних” розмов з працівниками держбезпеки, поетові стали відмовляти в друкуванні „надто відвертих і не в повній мірі справедливих” віршів…
З письменником Віктором Жадьком.
Про поезію Дмитра щиросердно розповіли миколаївські побратими: Валерій Бойченко й Еміль Январьов. Захоплюючись поетом, Олександр Сизоненко не раз „точив” перо об його „слухняне кресало, що викрешує нові іскри”, „зачудований іронічною, дотепною, інтелектуальною есеїсти кою Кременя, де й справді словам тісно, а мислям просторо”.
Матерія буття — тонка матерія. Людина живе в епосі, але й епоха живе в людині: без її, людини, страждань і крові, без людського одухотворення будь-яка епоха перетворюється на склад німотної матеріальної культури. Але доносить історія до нас голоси предків — із письмен і скульптур і написів на античних криптах і — найголовніше! — зі збереженої мовної, пісенної культури народу, народів, племен, і тому в кожної епохи свій голос і логос, і мелос.
У поета Дмитра Креміня щодо етносу власна думка:
— Чомусь переконаний, що Україна стане частинкою Європи, а не „прохідним двором” її, де безкарно процвітають транснаціональні чи свої олігархи, наркобарони, та іже з ними, кому „несть числа” серед нелюдської нечисті. Добре пам’ятаю, що саме в час війни у Придністров’ї вперше миколаївська влада замислилася і над нашими мовно-етнічними проблемами та долями кожної етнічної групи краю. Газети навперебій почали писати про культурні товариства національних меншин — болгар, німців, чехів, вірменів, аварців, рутульців, ассірійців, грузинів. Добре, що це робилося вдумливо. Не тільки давня, а й недавня історія свідчить: вогнем і мечем міжнаціонального миру не принести, образа честі й гідності національної переходить у варварську війну: око за око, зуб за зуб…
Під час мітингу за єдину Україну. 2014 р.
З отаких роздумів, з оцих живлющих краплин і творяться кришталеві скарби народу, щедрість його душі. Напровесні 1999 року Дмитра Кременя за збірку „Пектораль” увінчують найвищою відзнакою — Національною премією України імені Тараса Шевченка. Тріумфальна мить, освячена іменем уславленого у віках українця, неповторна і єдина для кожного лауреата. Тим вагоміша, коли присуджена на вершині двох епох, на порубіжжі століть і тисячоліть, на тектонічному розламі дійсності і мрій.
— Я щасливий уже тим, — зізнається Дмитро, — що не вчився в поетичній школі п’яного дяка, не шукав провіщення в хлипнівських малярів та перепустки на Парнас у земляків із циновими ґудзиками, хоча холод таємних канцелярій проймав і мене з юних літ, і від колискової землі мене відлучали замолоду. Так, не вбили, не розстріляли, не замучили, не потягли на панську стайню, та хіба Шевченко не мріяв про свободу слова за життя, а не про посмертну маску і посмертну харизму! Ще рано думати, що наші Берестечко, Полтава й Крути — позаду. І ми загинули б, якби не гинули, та й нам, та й мені просяяв удалині берег України-Атлантиди, яка підведеться з дна тоді, коли наші душі піднімуться з колін, водою Дніпра змиємо з чола тавра, змахнемо порох і попіл спалених століть України.
Віктор Жадько,
письменник, професор, лауреат премії імені Миколи Аркаса.
Дмитро КРЕМІНЬ
АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ
***
Гадяцький полковник, а чи з Умані
Сотник – то історія сама…
Літописи наші непридумані,
Але інших – Господи! – нема.
І не в нас П’ємонти і Вермонти.
Захлеснула нас кривава твань
Од часів Залізняка і Ґонти,
Од часів лихих четвертувань.
Меншиков. Батурин. Чорні жерла
Тих гармат, що п’яні без вина…
І співати мало: „Ще не вмерла…”
І радіти мало, що не вмерла.
Треба жити, щоб жила – вона…
СТОП-КАДР
Підкладали у багаття хмизу,
Грілися в наметах до зорі.
— Тільки ми, — кричали ті, що знизу, —
Будемо найкращими вгорі!
А коли вже сіли в кабінети,
То й повстанців наче не було.
Тільки братолюбної вендети
Мчали дні, поганьблені зело.
Тільки знову чути гасло свіже:
— Браття, піднесіть нас догори!
Так і є. І брата брат заріже.
Ти ж, маленький вогнику, гори…
АПОКРИФ
І той, що сидів за святковим столом —
Артист, композитор, художник,
І цей — Аполлон із високим чолом, —
Додасть нам печалей тривожних.
І ти, що в сльозах на дорозі стоїш,
А мимо — мажори невмиті.
Вітчизна, ти думав, оте, що святіш, —
На цілому білому світі…
* * *
Та скрипка з того берега ріки
Свої жалі виспівує нечасто,
Коли у воду падають зірки,
Загублені між простором і часом.
А над рікою стелиться туман,
У білій хвилі потонули звуки.
Застигли яхти, де Сухий Фонтан.
І тільки ти мовчазно грієш руки.
Де біле піаніно, та скрипаль
У ці вечірні трепетні хвилини,
Ти розгорнеш покрови, як вуаль,
І вздриш собор святої Катерини.
***
І можна все життя прожити мовчки,
І Гоголем проїхати-пройти.
Замки великі та малі замочки
Пани із замків вводять на роти.
А посполитих давлять знов мажори,
Сперматозоїд, але вже нардеп.
Але народ і мовчки заговорить.
Хіба в народу є фамільний склеп?
І суть не в тому, щоб носити стяги,
За гріш кричати, що велять пани.
Хай шавка гавка. Ми народ одваги.
І нам у всі часи нема ціни!
ТЕОРЕМА
Вербу, тополю та акацію
Садив і я побіля дому.
Куди ж ведуть нещасну націю
Вожді не з нашого крайкому?
І поза крапкою і комою
Не потрапляємо у тему.
І що здавалось аксіомою,
Вже перейшло у теорему.
Поза сторожею недремною
Заґелґотіли в Римі гуси.
І гладіатор з теоремою
У Колізеї битись мусить.
І за квадригами й квадратами
Ще хтось померти мусить першим.
Але козак уже вмиратиме,
Мов перець у горілці з перцем…
УСЕ ПРОЙДЕ
Які над нами прогриміли бурі,
А ми нових чекаємо завжди.
Ведмеді білі і ведмеді бурі
Женуть шторми у скляночці води.
Та все пройде…
І перстень Соломона –
Це не слова, занесені в білборд
І пика фарисея, мов акорд
Німого маршу, не царська корона
Для пахана і кримінальних морд.
І в Галілеї правити уміли,
Женуть у стадо нас і в наші дні…
Але не всі ще бури прогриміли,
Мов колісниця в рідній стороні.
Та все пройде…
Цареві Соломону
Я піднесу кириличний пеан,
І чорноморську хвилю цю солону,
І чай гарячий, нібито з Цейлону,
А в краплі, звісно, б’ється океан…
МОЛИТВА
Боже, тече вода
Во ім’я отця і сина.
Була Золота Орда.
Була, а сьогодні — Синя.
Гнули ми до коліс
Вию свою і спину.
Так погромили колись
Церкву ту Десятинну.
Нині не той погром,
Храм у душі — огром,
А паперові стіни.
Бамкає над Дніпром
Дзвін із чужої країни.
Боже,
не приведи
Звати Орду Червону,
Кров людська — не з води,
Мовчки ждемо сюди
Загибелі по канону.
Батий не зійде з сідла,
Град —
мов насіння луска.
Добра така Маруська.
…О, звідкіля ти пішла,
Київська земле руська?
***
Минуле не клени.
Немудро це і вбого.
Ми в Храмі-на-Крові молились – я і ти.
Минуле, вічний мрець, хапатиме живого
Через літа й віки, і спалені мости.
Усе це так і є. І нашо нам деталі?
Пройшов імперський вік, тепер не ті меню…
Та кораблі пливли, і літаки літали,
І ждала ти мене із попелу й вогню.
Я чисту воду пив у зорянім колодязі,
І зоряна мені співала течія.
І як забуду я, що в місячному одязі
Мені сказала ти уперше:
Я – твоя…
* * *
Ми долюбим своє. Договорим
До нового народження дня…
Над ранковим утомленим морем
Докигиче мале чаєня.
І постане в твоїм силуеті
Нотна музика дальніх морів…
– Ти найкраща на цілій планеті! –
Я тобі говорив, говорив.
Я любив цю божественну жінку.
Я підносив її до зірок…
Недописану мною сторінку
Хай засипле безжальний пісок!
* * *
Люблю тебе завжди.
Як ти мене любила.
Які старі слова, та молода – любов.
Хай наша далина давно віддаленіла,
Але до нас летить одвіку стрімголов.
Люблю тебе завжди.
У сяєві і блиску
Твій образ дорогий в душі не розстає.
Люблю тебе завжди.
І синову колиску.
І лоно золоте, праматірне твоє.
Я – паростком лози, барвінком із могили,
Я – сивим камінцем з осінньої води
Зросту, пройду, впаду отам, де ми любили.
І відлюбили все ж…
Навіки.
Назавжди.
АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ
І картина ця уже остання…
Душу відпусти на покаяння!
Що я знаю? Славу? Слава – дим.
Я ж стояти хочу над водою,
Щоб завжди була ти молодою
І щоб завжди був я молодим.
Крізь віки, мов крізь тюремні стіни,
Я прибув із іншої країни
В малорусько-руський цей Прованс…
Як Шевченко, бережу понині
Спогад богорівної княгині, –
Я, княгине, думаю про вас.
Ми удвох виходили до річки.
І була любов, мов пломінь свічки.
Тільки погасили – і нема…
Я тебе кохав – єдину, любу,
І мені передрікала згубу
На близькому обрії тюрма.
Землячки доносили і злились.
Ну, а в Миколаєві хвалились,
Тут з тюрми й Котовський не утік…
І стояли вдвох ми над водою.
Ти була такою молодою,
Як тепер пробудеш ти вовік.
І сльоза в очах, од болю темних.
Привид канцелярій потаємних,
Ти, в хитоні з голови до п’ят…
Де любив тебе, собі на згубу,
Не було ще й шахового клубу,
Де Миколка Шелест ставить мат.
І під миколаївським платаном
Пахло то гріхом, то океаном.
На ріці – і яхти, й кораблі.
Перейшли літа, і весни, й зими.
Але ми не станемо чужими
На своїй окраденій землі.
Я живу і не боюся смерти.
І мене на порошок не стерти.
Не зігнути в райдугу-дугу…
Ліпше вже, мов свічечки, загиньмо;
Автами, і літаками, й кіньми
Я тебе шукаю, дорогу.
Ти мені й по смерти будеш мила.
Ти мені всю душу полонила,
Жінко із очима божества.
А вода в ріці не прибуває.
А кохання тільки раз буває.
І по нас потрудиться трава…
* * *
Небесне і земне. Земне й небесне.
Іще наш український Бог воскресне
Тоді, як ми воскреснемо зі сну,
Із летаргії вічного розп’яття,
Як до хреста зійдуться сестри й браття,
І прокленуть облуду навісну.
А поки це життя гірке й чудесне,
Земне в небеснім, у земнім – небесне,
То ми йдемо до цілі, до мети.
А як уже дійдемо до безодні,
Побачимо тоді сліди Господні,
А нам до них судилося дійти.
Побачу слід Його кривавих кроків…
І це вже скільки українських років!
А я усе Вітчизну не знайду.
І лиш, один, усе чекаю звістку
Про Україну, скупану в любистку…
І плачу в Гетсиманському саду!
DE PROFUNDIS
Коли вона стояла, як Мадонна,
До серця притуливши немовля, –
Хитнулась твердь, небесна і бездонна,
Хитнулась і спинилася земля.
Це наша Україна, мати-ненька,
Це наш Полин, Потоп і Землетрус.
І ця сорочка вишита біленька,
І цей біленький вишитий обрус.
Як ми багато в світі цім не встигли!
Але над світом – мати і дитя…
О, не викреслюй коми, ніже титли
У чорній книзі нашого буття!
І дім зведем. І відбудуєм школу,
До солі ми докинемо нектар.
І буде все. І піде все по колу:
Кому комп’ютер, а кому – буквар.
І буде твердь земна твердіша тверді,
І м’якша за розплавлене шосе…
І будем жити, жити – аж до смерті,
Коли нас білим снігом занесе!