БЛОГ РЕДАКЦІЇ: День народження “шефа”… при свічках

Наші колеги, тимчасово переміщені до Одеси, пишуть у Facebook: “Немає світла. Влаштували маленький вечір при свічках, присвячений нашому редакторові”.

Ми розкидані по евакуаціях, а соцмережі – чи не єдиний спосіб відчувати єдність. День народження Володимира Пучкова, 15 березня – це, безумовно, пам’ятний день для “Вечірки” та її друзів, всієї літературно-краєзнавчої інтелігенції Миколаєва. Лунають спогади, “гуляють” в репостах старі знайомі вірші. Поезія Пучкова поширюється як мовою оригіналу, так і в професійних і делікатних українських перекладах поета-друга – Дмитра Кременя. Запрошуємо миколаївців підтримати традицію! Вірші поета живуть разом з нашим містом та розділяють його біль.

За цей страшний рік ми звикли до парадоксального і навчилися неможливого. Приймати “русский мир” таким, яким він є насправді – у вигляді ракет. Лаяти нашого ворога, на чому світ стоїть, як уміємо, своєю чемною літературною російською. Хто б передбачив, що ми навчимося радіти загибелі корабля-велетня, збудованого руками наших батьків?.. І нарешті – сприймати темряву не як катастрофу, а як привід до неспішного вечора при свічках. Пригадайте день, коли російські ракети вперше “освободили” Миколаїв від електрики. І незламні миколаївці в ті дні почали цитувати у соцмережах… Володимира Пучкова.

Когда на улице темно,
когда за стёклами – ни зги,
не занавешивай окно,
свечу старинную зажги…

Наші “генії місця” залишаються з нами і в добрі часи, і в погані. Вони приходять, щоб подумки поговорити, підкинути вдалий рядок, рідний з дитинства образ, спогад про море чи розігріте сонцем поле. Вони ж нагадають, що все минає. Що врешті світло і здоровий глузд переможе темряву і дурість. Що бригади одного дня повернуться до військових частин, вірші – до бібліотек та глядацьких зал, газетярі – до своїх кабінетів. І ми всі повернемося, зустрінемося, подивимось в очі одне одному. Перед іменем поета затихають найзапекліші чвари, ховаються до шафи усі “білі пальто”. Зло піде, а ми всі разом – залишимося творити життя тут, на нашому півострові серед запашних степів.

Сьогодні окупанти нешадно випалюють нашу Кінбурнську косу, ту саму “смужку суші”, місце сили та натхнення поета. Що нового несе ця нова-стара дика орда? Чим може здивувати прадавню Гілею? Вогнем, убивствами, грубим техногенним вторгненням? Все це неодноразово приходило сюди, але й так само йшло геть. Праліс випустить нові пагони і знову стане лісом, нагадує нам Пучков.

Мусимо бути спокійними, читати вірші і вірити в найкраще, бо що нам ще залишається.

 

ШТРАФНАЯ РОЩА Налегке, черны и тощи, мы живём в ольховой роще на приморских хуторах, на двенадцати ветрах. В доме чище – в роще проще: гуще воздух, тени резче. Вещи сны, поскольку в роще не отягощают вещи. Утром облачки румяны, ловит наш ольховый храм огнедышащей моряны волхованье по верхам. Лишь мобильник заколдован – будто некий мистер икс, выставляя встречный иск, глушит голос закордонный – рваный вой, морзянки писк. Меня кто-то набирает – но морзянка напирает: средь лапчаток и пыреев схемы ямбов и хореев дивным пеньем марсианки отпечатались в морзянке. В комбинациях цифири зашифрована война. То ли глючит от чифири, то ли ключ пропал в эфире: «Нету связи, старшина!..» В рощу брошен был когда-то взвод сапёров из штрафбата. Пили вяло… Пилы выли. У сапёров спины в мыле. Лес пошёл на блиндажи. Блин, дожить бы не по лжи!.. Что вы, тётки, слезы льёте – взвод, как роща, мёртв уже. Всех накрыло при налёте в том ольховом блиндаже. Колыхнётся занавеска в близлежащем из жилищ… Эта роща – дочь подлеска, что взошёл от корневищ. Не ольховник, а могильник. Лучше вырубить мобильник!.. Хутор степью окантован, и от пней, что в два обхвата, тянет руки лес фантомный за обмотками штрафбата. 2005

ШТРАФНА ДІБРОВА Чорні, схудлі, та здорові, У вільховій ми діброві На приморських хуторах, На дванадцяти вітрах. Дім – чистіш, простіш – діброва, Дух озону, світлі тіні. Віщих снів солодка мова У муаровім світінні. Вже рум’яна хмарка зрана, Храм вільховий, і лови: Вогнедишна ця моряна – На верхів’ях, де волхви. Зачарований мобільник – Таємничий містер Ікс Виставляє власний стільник, Глушить закордон суцільний – І виття, й морзянки писк. Мене знову набирають, А морзянка – як параліч. (Ці пирії й емпіреї – схема: ямби і хореї дивним співом марсіянки – крапкогорлиця морзянки). В комбінаціях цифірі Зашифрована війна. Може, глюки від чифіру, Може, ключ завис в ефірі: “Де зв’язок твій, старшина?..” У діброві, в чорну дату – Взвод саперів із штрафбату. Не пили… А пили вили. У саперів спини в милі. Ліс бліндажний весь дрижить. Лізь в атаку: в ній дожить! Не мокріть, сльозливі тьоті, – Взвод уже на віражі: Всіх накрило при нальоті У вільховім бліндажі. Опускаємо завісу Понад прірвою видінь. Ця діброва – доня лісу, Що зросла від тих корінь. Не вільхівник, а могильник. Ліпше вирубай мобільник!.. Хутір. Степ. У кров і втому, Від пеньків, крізь крайню хату Тяжко йти ліску-фантому За обмотками штрафбату. Переклад – Дмитро Кремінь

 

Скачати книгу поезій В. Пучкова та Д. Кременя “Два берега – Два береги – Two banks” на сайті ЦМБ ім. М.Л. Кропивницького