Щаслива родина
Редакція газети «Вечірній Миколаїв» запроваджує нову рубрику про щасливі миколаївські родини. Газета розповідатиме цікаві історії кохання; просто життєві історії; публікуватиме нариси про кохання у воєнний час; знайомитиме з парами, які тривалий час разом. Надсилати свої історії або розкази про ваших близьких та знайомих, їхні контакти можна на адресу редакції vechnik@uk.net
Історія кохання: Надія та Аркадій
«Якщо істинно любиш людину, – неможливо сприймати її як даність. Тому що сама присутність її у твоєму житті – дар Бога; диво, яке відбувається з тобою. І з’являється сенс. Так ось для чого я живу?! Бо з тобою, мій любий, все просто, все стало ясно та на своїх місцях. І незрозуміле одразу зрозуміле. Бо заради тебе, мій коханий, встає та сідає сонце і крутиться земна куля та існує море».
Ці слова відома в Миколаєві жінка, громадська активістка, діячка культури і просто «стильна штучка», цікава співрозмовниця Надія Сербул написала для свого коханого чоловіка, Аркадія Абрамова. Аркадія також знає чи не все місто та країна, як справжнього патріота, учасника майданів, відважного бійця, нагородженого ще у 2014 році орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Разом вони складають гармонійну, практично ідеальну пару, яка пройшла випробування війною та іншими життєвими труднощами. Всі іспити щаслива родина витримала, бо супроводжує їх в життя безмежне і щире кохання. Історія – про кожного окрема, і про них удвох.
Розчинялася в роботі
Не знаю, як хто, але я їм щиро заздрю. Неймовірно красиві, неймовірно щасливі. Пара, яка склала до купи всі правильні частинки свого життєвого пазлу. Вони так довго шукали та мріяли один про одного, що нарешті доля дарувала їм щастя.
Надію знають в Миколаєві як організаторку, ініціаторку, креативницю масових заходів. Вона працювала і «віддала серце» Будинку культури «Молодіжний». Патріотка миколаївська неймовірна. Навіть коли ворожий снаряд потрапив до її будинку, не поїхала з Миколаєва. Плакала, переживала, інколи доходила до відчаю, але не поїхала.
Стаж роботи Надії у «Молодіжному» (колишній БК «Зоря») – 25 років. Вона була авторкою сценаріїв та режисеркоювсіх міських свят. Відкриття новорічних ялинок, День міста, День захисту дітей, інші свята. Згадайте, як довоєнний Миколаїв любив такі події…
До речі, Надія не просто вигадувала якусь казку до свята. Вона вивчала історію та всерйоз готувалася до написання сценарію. Так, наприклад, дівчина вперше у 2014-му році побувала на нашому знаному городищі «Дикий Сад». Ідея розповісти про цю унікальну місцевість переросла в тему святкування Дня міста. І вона це зробила. Тема миколаївської історії, спадщини, висвітлення та популяризація рідної історії стала для Надії чи не головною. У довоєнні та воєнні часи. «Я завжди віддавалася роботі. Чим би не займалася. До всього треба було підійти ретельно, вивчити, як було. Не допускаю непрофесіоналізму та поверховості. Якщо займаєшся справою всерйоз, треба себе не зганьбити», – ділиться Надія.
Воєнний час завдав їй чимало іспитів. Покинувши свою любиму галузь «культура», Надя знаходила інші варіанти використання свого таланту. Адже – аксіома – талановита людина талановита у всьому. З дитинства дівчину готували до лікарської справи. Її мама – відома у Миколаєві докторка. Наразі донька працює у першій міській лікарні та інформаційно її підтримує. Каже, що робота подобається. Але дуже хочеться повернутися у свій світ – музики, культури, мистецтва. Вона буквально «розчинялася» в роботі. Ще не знаючи про те, що все головне в житті тільки починається.
«Я завжди буду поруч»
Якщо хтось не вірить, заявляю: «чоловік мрії» існує. І це перевірено. Для Надії Сербул їм став Аркадій Абрамов. Красень, розумник, боєць. «Аркадій – вже саме ім’я стало заманливим та навіть життєвим від народження. Коли мамі у пологовому будинку не вистачало молока, мене, манюню, підгодовувала жіночка, в якої був син Аркадій. Тож ім’я мого майбутнього коханого чоловіка буквально увійшло в мене з пелюшок. Аркадій Абрамов – це просто красиво», – посміхається Надія.
Чоловік родом з міста атомників. Його батько був одним з будівельників станції. Родина міцна, дружна, надійна. Аркадій, ще зі студентства, навчаючись банківській справі, зірвався на перший Майдан. У 2014 році був учасником того розстріляного Майдану, де отримав поранення. Його патріотизм зашкалює. Тому з початку війни записався до легендарної 79-ки. З того часу він воював. Він і сьогодні воює на своєму фронті, незважаючи на важкі поранення, яких дістався влітку минулого року.
Не дивно, що Надя з Аркадієм знайшли один одного. В соцмережах. Ще до повномасштабного вторгнення. Вони просто списалися, поспілкувалися і зрозуміли: тільки разом, тільки поруч. «Насправді листувалися з приводу буденних довоєнних речей. Наразі він зник. 24 лютого 2022 року. Я знала, що він – з перших, хто пішов на війну. Так і сталося. Розуміючи його патріотичний, войовничий настрій, по-іншому просто не могло бути», – ділиться Надія.
Їхній роман тривав у листуванні. Інколи короткі, інколи – ніжні, трепетні, проникливі, інколи – своєрідні лонгріди. Через два місяці після онлайн та офлайн знайомства Аркадій запропонував Надії вийти за нього заміж. Віртуальна лав сторі завершилася тріумфально. Це було весілля з весіль! В Миколаєві, який постійно обстрілювали. Весілля, на яке боялися приїжджати гості. В єдиному кафе, яке погодилося прийняти пару. «Я хочу, щоби весілля було, як весілля. З усіма атрибутами. Головне, аби моя кохана жінка відчувала себе нареченою і щоби була неперевершеною», – згадує Аркадій.
Надія, насправді, була чи не найкрасивішою нареченою за часи війни. Сукню їй подарувала директорка БК «Молодіжний» Юлія Захарова. Вона ж наполягла на тому, щоби церемонія була урочистою, щоби відсвяткувати все, як треба. «Спочатку знайшли, що було дуже непросто в Миколаєві, кравчиню, згодом дівчат, які розшили сукню в українських кольорах та малюнках. Так само непросто було зробити зачіску та макіяж, бо салон, до якого я ходжу, напередодні обстріляли. Юлія ж потурбувалася про кабріолет, який був прикрашений нашими прапорами. Весілля вийшло яскравим і патріотичним», – згадує Надія.
В них навіть був символічний медовий місяць. Поїхали на день до Одеси. Їм вистачило. Їх давно один до одного «намагнітило». Бо Аркадій пообіцяв: “Я завжди буду поруч». Так все і було.
Магніт любові
Ворожим «магнітом» в Аркадія прилетів снаряд. Надя по крихіткам манікюрними щипчиками діставала з тіла Аркадія кожен уламочок. Сотні, двісті, не рахували.
Аркадій опинився на грані життя та смерті на цій клятій війні. Поранення дістав в сірій зоні. Невідомо, скільки він пролежав би поранений в тому окопі. Але вижив, його знайшли. Добре, що хлопці-побратими вчасно довезли до лікарні. Згодом все було складно. «Все ж таки, йому допомогли небесні сили та збройні. Він поранений лежав в окопі. Втратив багато крові. Втім, його почули і врятували, винесли на руках. Далі була лікарня. Все було дуже складно», – згадує Надія, яка з перших днів була поруч. Бо, як лікарка та любляча дружина, розуміла, що коханому потрібна не просто медична, а й душевна допомога.
Як було боляче йому фізично, ніхто не дізнається, бо він не скаже. Як вболівало її серце, вона також не зізнається. Вона зробила все та навіть більше, аби просто поставити його на ноги, вселити надію, повірити «Надії». Бо точно пам’ятала його обіцянку – «Я завжди буду поруч». Він так пообіцяв, коли вона ледве не зневірилася та не прийняла рішення їхати з Миколаєва.
«Моя не поїхала, моя мене чекає, моя знає, що я до неї повернуся», – я не знаю, про що мріяв Аркадій на полі бою, про що казав побратимам. Але він точно пишався своєю дружиною. А вона би і нікуди і не поїхала. Бо, коли знаряддя влучило в її домівку, Аркадій сказав: «Вибач, кохана, не догледіли». Вона у всьому йому вірить. І права.
Вони праві у всьому. У вас так бува, що ви ходите одними доріжками, до одних-самих друзів, слухаєте одну-саме музику, спілкуєтеся з одними-саме людьми? А в них все так і було. Просто вони трохи не співпали по часу та місцю. Не співпадали опинитися в потрібному місці в потрібний час. Опинилися лише під час війни.
Добре, що в цей час в потрібному місці та часі опинилися лікарі та працівники соціальних установ, дуже допомогли. Хоча і досі Аркадію доводиться доводити свою інвалідність в МРЕО, і він (з паличкою та практично паралізованою рукою) частково годен служити. В нього і спротиву немає. Де здатен, там і знадобиться. (Від редакції: про халатність, нахабництво та хабарність МРЕО буде окремий матеріал, який не всім сподобається).
Не хочеться захмарювати цю світлу історію бюрократичними нюансами. Для мене ця пара, яку знаю особисто, символізує безмежне щастя, кохання, віру в ПЕРЕМОГУ. Люблю пости Надії. Дякую за інтерв’ю, до статті з якого увійшло відсотків 50. Все інше залишила для себе. Секрет. Втім, вважаю, цей її пост один із символічних. Особливо важливим для зрілих людей.
Просто цитую
«…Так іноді хочеться жити в будиночку біля моря. Це був мій краш, коли по дурості малювала ту карту бажання. Крихітний, одноповерховий будиночок. На дві спальні, з великою кухнею, де пів кімнати займає пальма і монстера. Із затишною мікро вітальнею, скоріше диванною, яка зовсім не припускає гостей. Бо на том дивані лежачи я буду писати любовні романи. І з обов’язково місткою гардеробною кімнатою, забитою вперемішку з моїми десятками сумок і сотнями парфумів, Аркадушкиними улюбленими скринями, старими валізами та всіляким антикварним барахлом. Який би не лежав як артефакт на полиці, а використовувався не за призначенням. Маючи нове, незвичне життя. Як зараз у нас старовинний прес-пап’є виконує функцію тримача на вікні, а ніжки антикварного комода прикручені до ящика з-під патронів. А довкола хати хочу скрипучу дерев’яну терасу, з поруччями які вже потрохи доїдає короїд. І мікро сад з кушами певної та бузку і зі старою дерев’яною бочкою, з якої п’ють воду всі навколишні птахи.
А за хвірткою саду починається хитромудра стежка в чагарник, що кружляє між величезними старими вербами, дикими стародавніми сивими маслинами і виводить добрих людей на широкий піщаний пляж.
А ось Аркадій хоче садибу у диких карпатських горах. З близьким озером або стрімкою річкою, оружейними схронами і з віковими смереками навколо. І щоб людей навкруги навіть трембітою не догукатися. А до крамниці їздити на квадроциклі. І великий двір з криницею, сонячними батареями на сараї і добрим сінком. Де на горище у віконці стирчить дуло кулемета. І де я тихо вдавлюся, бо в мене стільки здоров’я немає щоб все це обходити і обробити! В мене його немає і на мій будиночок у моря.
То жити нам в місті і горя не знати. І бути по-справжньому щасливими, хоч зрідка виїжджаючи в самий любий кращій степ. Який для нашої південної крові є джерелом сили. Дикі простори, гуляй-поле, задириста непокірна вдача, соколи, анархія, заливистий гучний регіт во всю душу і пристрасне кохання».
Вони точно знайдуть себе та свій «рай кохання». Бо, якщо Господь надав цій красивій, розумній, витривалій парі ТАКЕ кохання, то воно точно – справжнє. Щиро радію за них! Долучайтеся радіти!
Олена Івашко.
Фото з фейсбуку.