Сьогодні, 1 листопада, Фейсбук вибухнув рядками горя, суму, ненависті до ворога. Пропонуємо вашій увазі пост нашої городянки, яка навчалась у Першій українській гімназії імені Миколи Аркаса.
Традиційно у травні випускників нашої гімназії можна було легко упізнати навіть з віддалі. Гуляючи містом у день Останнього дзвоника, вони частенько на повен голос співали гуртом гімназійний гімн. І це не був стьоб (як оце тепер я інколи співаю Віктора Павліка) — це був щирий прояв любові до місця, де всі ми вчилися.
У зрусифікованому місті ми говорили українською, щойно переступали поріг школи, і це не було примусом — нам подобалося. Можливо, секрет був у щирості й запалі наших учителів — людей, які з перших років Незалежності, замість того, щоб тужити за Совком, почали відважно будувати українську в усіх сенсах освіту.
І це була класна освіта. Ніхто не вірить, коли я кажу це, але у школі я вчилася на трійки. А потім в університеті раптом стала однією з найкращих студенток на курсі — просто тому, що якість гімназійної освіти і університетської були не співставними: ще кілька років я виїжджала лише на тому, що вивчила у школі.
Тут мене навчили бути відповідальною. Тут мені відкрили світ журналістики, який захопив мене настільки, що досі тримає. У тому, ким я є сьогодні, величезна заслуга усіх тих, хто навчав мене у цих стінах, і тих, хто вчився разом зі мною.
Сьогодні вночі росіяни знищили будівлю нашої гімназії. Знищили одну з найстаріших і найкрасивіших будівель у місті. Я дивилася на це фото і кілька хвилин ридала навзрид, як уже давно не плакала з початку великої війни, бо, здавалося, звикла до всього. А тоді я помітила український прапор на щоглі – і біль поступилася місцем гордості.
Чергові учні піднімали цей прапор щопонеділка перед уроками. І це була честь для кожного. Щопонеділка ми співали гімн України, і це, як виявилося згодом, сформувало нашу ідентичність. Щопонеділка ми співали гімн гімназії, і досі я з теплом і радістю пам’ятаю кожне його слово.
Поміж дерев Аркасівського скверу
Ясний портал і радісний поріг.
Щасливі ми — тут нам відкрили двері
До знань, що нам святі, як оберіг.
Над нами небо нашої держави.
Під нами – твердь землі, що любить нас.
Тож здобуваймо Україні славу,
Тож сходьмо на Олімп і на Парнас.
Хай мудрі книги нам дають наснагу,
І кодекс честі сяє нам усім.
Нехай живе під гімназійним стягом
Сімейство наше — наш поважний дім.
…Вони нас не здолають, як би не старалися.
Marichka Paplauskaite.
Історична довідка: Перша українська гімназія бере свій початок з 1863 року, коли було відкрито Миколаївське жіноче училище 1-го розряду.
З вересня 1870 року — Миколаївська перша Маріїнська жіноча гімназія, яка працювала до 1918 р. Пізніше — середня школа № 5.
З 1993 року тут почала працювати Українська педагогічна гімназія, яка реорганізована 12 грудня 1998 у Першу українську гімназію.
Розпорядженням Кабміну України від 24 лютого 2003 року № 104-р гімназії присвоєно ім’я Миколи Аркаса, видатного українського історика, композитора, громадського діяча.
У мирні роки це був один з найкращих учбових закладів Миколаєва.