Степ і гори Дмитра Кременя

8:48

Откройте «Вечерний Николаев» в Google News и  Телеграм-канале

До 30-ліття Незалежності України миколаївське видавництво “Іліон” надрукувало посмертну книгу віршів нашого видатного земляка із закарпатським корінням, українського письменника, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка Дмитра Кременя “З днів шалених” (автор передмови – Т. Кремінь, співупорядники: Т. Кремінь, І. Ребрик, Н. Ребрик. — Миколаїв: Іліон, 2021. — 300 с. ).

Тут вперше зібрані ранні вірші та поеми-симфонії — “Золота ліхтарня”, “Коні Адамові”, “Сад”, “Птахи Івана Чендея”, “Параноїчна зона “А”, “Меморандум Герштейна”, реконструйовані за рукописами, нотатниками та окремими публікаціями в пресі. 1974 року поет навіть підготував до друку “Тан блукаючого вогню”, проте чергова хвиля репресій, яка торкнулася доль тисяч письменників України, ледь не стала для нього трагічною. “Творчі звіти”, обшуки, “виховні бесіди”, розподіл на Миколаївщину — це те, що загартувало характер майбутнього миколаївця. Крім того, тут упорядковано закарпатський цикл ліричних та ліроепічних творів, написаних, починаючи з 1975 року, на Миколаївщині. Окремі розділи становлять спогади сокурсника по студії малювання Золтана Баконія Михайла Сирохмана, фрагменти щоденників і нотатки Шевченківських лауреатів Івана Чендея, Петра Скунця та Петра Мідянки, студентські спогади письменника Андрія Дурунди. “Суди над поетом Дмитром Кременем” — відтворення не менш значущих подій в житті земляка, якого кількаразово притягали до відповідальності за поетичну творчість: 1974-го і 2002-го.
Безперечно, Дмитро Кремінь — закарпатець із душею миколаївця, який однаково по-синівськи змалював незбагненну красу Срібної землі та рідного Причорномор’я. У своєму вірші “Не зречуся життя, що було” (1991) він так пояснив свою любов до соборної України: “Я прописаний в тому краю, / де бували і скіфи, і греки. / Неокрадену душу мою / лікували полин і смереки. / Пісня й доля – усе це моє. / Степ і гори – земля ця єдина. / Їх не вкрасти, якщо вони є. / Їх не вкрасти, якщо ти – людина”.
21 серпня Дмитрові Кременю виповнилося б 68. Згадаймо видатного земляка!
А.Скрипник.

ГОРІХОВА САГА
Над Чорним морем сонце знов заходить.
Над Чорним морем – надвечірній бриз.
Над Чорним морем знов мене знаходить
Далекий вітер із далеких Брищ.
І з пам’яті-непам’яті,
З безодні
Я воду п’ю – то мертву, то живу,
Що прадіди мої, сумні й голодні,
Пролляли потом на гірку траву.
Немає їх…
І де їх плачуть душі,
А чи сміються з-під модерних стріх?
Мій батько садить яблука і груші,
А я співаю пісню про горіх.
Над Чорним морем у годину пізню
Не рік і два, не рік, а вік ходив.
А знов співаю про горіх той пісню,
Що мій померлий вуйко посадив.
Не на старе високе кладовище,
Де похилився вже забутий хрест,
А до горіха, –
вище, вище, вище! –
Йде сива мамка, ще й сама, як перст.
У вас же, мамко, і синів, і дочок,
А відлетіло кожне, наче птах…
Не рвіть, не рвіть горіховий листочок,
Щоб полином гірким вам не запах.
Життя моє! Моя ти муко древня!
Я знаю, знаю: ще прийде той час,
Коли над нами зійдуться дерева,
Мов душі тих, які пішли від нас.
І як в листка зеленому сувої
Я прочитаю присуди біди, –
Подай мені, життя, води живої,
Коли впаду від мертвої води.
А сад наш – сад, а не конари чорні…
Літа минають, а вони живі,
Усі дерева, зрубані на корені,
Всі коники-стрибунчики в траві.
І я незгірший од синів і дочок,
Які без мене у моїм краю…
Летить,
летить
горіховий листочок
За Чорне море, у судьбу мою.
1987

ІЗ ДОСЬЄ
Петрові Скунцю
Молодим українським поетом
Був на ярмарку слави і я…
Шапку в землю, і хвіст пістолетом, —
Починалась епоха моя.
Та епоха навіки розпалась,
Хоч були мені всі ці літа
Під соломою хатка — як палац,
А солома — лише золота.
Я згоряю…
І я ще не вдома.
Та ввижається знову мені:
Догоряє і хата, й солома
На вогні, на пекельнім огні.
І не відаю, як пережити
Це мовчання епох кам’яне.
Може, будуть на старості вчити,
Хоч і пізно вже вчити мене:
— Спершу вивчи езопівську мову,
А затим українську,
Аби
Не вертатися пам’яттю знову
У часи молодої журби.
Там такі комсомольські богині.
Там вареники спільні смачні…
Та не тим мені пахне однині
Людоїдський шашлик із Чечні.
І нема мені юного снігу,
Я збагнув ці нехитрі ази.
Але я допишу свою книгу
І в оптичнім прицілі сльози!
1998

АПОКРИФ
У тебе, синку, личенько сумне.
Я батько твій… Усинови мене!
Між цих тополь і цих прощальних лип –
Заговори! А я давно захрип.
І хоч тебе по-батьківськи люблю –
Я – de profundis – з-під землі хриплю.
Заговори!
Бо я давно захрип.
Уже в тобі цей чортів генотип,
У час, коли глухонімий народ
Мовчить, немов набрав монет у рот.
Південні зорі. Срібло сивини…
Коли ж батьків усиновлять сини?
Коли ж батьки синів усиновлять?
Чому вони, батьки, ночей не сплять?
У них і справді справи важливіш…
А виростеш –
Ну як їх всиновиш?
2011