Пропонуємо вашій увазі текст диктанту, який писали миколаївці 28 червня, у День Конституції України.
Ніхто з нас не народжений для війни, бо народження – дивовижний прояв життя, а війна – безжальний танок смерті.
Навряд чи знайдеться мати, яка, пригортаючи до грудей своє новонароджене дитя, бачить його скривавленим на полі бою. Її донечка чи син обовʼязково мають бути здоровенькі, жити щасливо й довго. Робити свої перші кроки в цей прекрасний, барвистий світ, аби стати його унікальною частинкою. Радіти кожному світанку, вдихати на повні груди аромат трав та квітів, милуватися зоряним небом… Доросле життя не схоже на казку, і завжди на зміну сонячним дням приходять похмурі, радість іноді затьмарюється печаллю, а кохання може бути швидкоплинним. Однак саме таке розмаїття відчуттів робить наше існування цікавим і непередбачуваним.
Але що робити, коли на твою землю приходить війна? Коли божевільний сусід «поклав на неї око», вирішивши, що на ній немає місця ні тобі, ні твоїм дітям. Із жорстокістю, не притаманною навіть тваринам, він намагається знищити твій світ, який ти збирав по крихті, плекав та кохаєш без міри, який став невіднятою частинкою Всесвіту. У цій паскудній ситуації ти маєш украй обмежений вибір: здатися на милість загарбнику, сподіваючися вижити, аби вберегти хоч маленьку частинку свого світу. Можливо, це тобі вдасться, але віднині твоє життя цілковито залежатиме від його волі.
Набагато привабливішим виглядає варіант тікати світ за очі в надії знайти прихисток на чужині. Повезе – притулишся десь на краю світу, ні – житимеш, як перекотиполе, без роду та племені.
Лишається останнє – узяти до рук зброю та дати бій. Але ж ти не народжений для війни. У тебе купа планів на життя, достойна робота чи бізнес, кохана дружина, дітлахи, та й здоровʼя так собі… А раптом важке поранення, чи ще гірше – смерть? Що тоді? Як твої це переживуть? Узагалі, як існуватиме Всесвіт без тебе, такого обдарованого, коханого та неповторного? Може, усе-таки відправити своїх за кордон, а самому через Тису? Не зважати на осуд знайомих, змінити номер телефону, зникнути із соціальних мереж, не дивитися новини… Народитися вдруге, жити щасливо й довго в безпечній, хоча й чужій країні. Можна, звісно, спробувати.
Але чи зможеш забути свою затишну хатину край села, біля лісу, у якій народилися та зростали твої діти? Черешню, під якою звик починати день із кави? Її садила ще твоя мати, а ти, малий, допомагав їй, приносячи маленьким відерцем воду. Дерево якраз рясно вродило, плоди налилися й аж просяться до рота. Чи готовий ти залишити все це на поталу чужинцям?
Чи зможеш ти щоранку прокидатися, іти вмиватися і поважати своє зображення в дзеркалі? Знову й знову без успіху переконувати себе, що іншого вибору не було й, можливо, усе колись повернеться. Лишилися ж інші, які прийняли бій і поки тримаються. Сусід, щоправда, загинув, а колега по роботі вже пів року в госпіталі, але ж то був їхній вибір.
Мо, і зможеш, у мене не вийшло. І хоча мій бій тривав недовго, я ні про що не шкодую. Це мій дім, моя земля, мій світ – і віддавати його без бою не годиться. Навіть якщо народився не для війни…