Миколаївський національний академічний український театр драми і музичної комедії майже не припиняв роботу від початку повномасштабного російського вторгнення. Репетиції вистав проводили під вибухи, бо не могли підвести своїх глядачів. Як тепер вирішують кадрові проблеми завдяки переселенкам та готуються доручати чоловічі ролі жінкам – читайте у репортажі видання Район.Миколаїв про театральне життя міста.
«Буде тривога – ховатимемось під сцену»
«Коли я йшов по Соборній, клянусь, нікого не було. Щоб не з’їхати з глузду, я розкинув руки і кажу: «Це моє місто». Якщо хтось бачив це з вікна, міг подумати, що я зійшов з глузду», – пригадує початок вторгнення директор театру Микола Берсон.
Чоловік очолює український муздрам, як його називають в місті, вже 36 років. Затишний кабінет, заповнений дерев’яними меблями й м’якими килимами, прикрашають грамоти й подяки.
«Нас у перші два тижні залишилось купка людей. Хтось поїхав у село, хтось виїхав з регіону. Танки в Миколаєві були вже на площі Перемоги. Недалеко від мене висаджувався російський десант, його знищили наші. Мої хлопці-актори пішли в Муніципальну варту з автоматами чергувати. Хтось переживав за своїх дітей, хтось не знав, що робити. На моїй вулиці стояли п’ять автобусів, які кожен день вивозили людей», – пригадує директор.
Пан Микола наголошує: в бомбосховище він не спускався жодного разу. Зізнається, що, можливо, чинить неправильно, але інакше не може. «У мене інша конституція, інша психологія. Я вважав, що якщо почну хвилюватись, то не зможу працювати творчо, в мене не буде крил», – пояснює директор.
Поки чоловіки допомагали обороняти місто від росіян, жінки у репетиційних залах почали плести сітки. Для цього Микола Семенович видав зі складів закуплені раніше дорогі тканини. Коли волонтери побачили, чим тепер займаються в театрі, почали завозити тканини мішками. Сітки виходили великі й якісні. «Мозолі мали на руках, але це були відмінні красиві сітки», – посміхається Берсон.
На потреби військових театрали відразу віддали й транспорт – дві свої найкращі машини, ЗІЛ і мікроавтобус. У муздраму залишився лише маленький легковий автомобіль.
«Я не знаю, наскільки це правильно, але своє особисте я трішки переніс на театр, в тому плані, що треба грати. Вони там в окопах, ризикують, а ми не будемо? Тому я звернувся до своїх: дозволу нема, але давайте грати», – каже очільник театру.
Перегортаючи папери на столі, Микола Берсон розповідає, що за один рік працівники театру з власних зарплат переказали на потреби війська понад 300 тисяч гривень. Вже на початку 2024 року ЗСУ передали ще 134 тисячі гривень. Це й було мотивацією для директора продовжувати роботу театру.
«Я сів і подивився на наші плани, а там була репетиція вистав «Тартюф» і «Труфальдіно з Бергамо». Зателефонував режисерам – а це не наші були. Павлюк із Херсона, але він в Києві працював, і Резніченко з Одеси. Я сказав, що ми будемо працювати. Якщо буде тривога – ховатимемось під сцену. Від цього більше режисери жахались, відверто кажучи, ніж актори. Павлюк – сильна людина, Резніченко більш емоційний. Але репетиції продовжувались. Коли були вибухи і прильоти, вони дивувалися, що наші актори працювали далі», – пригадує пан Микола.
«Жінкам доведеться грати чоловічі ролі»
Квитки на вистави у театрі драми і комедії розкупили на два-три місяці вперед. Берсон каже: небагато театрів в Україні можуть похизуватися таким результатом. Однак після російського вторгнення в лютому це зіграло з театралами злий жарт.
«У нас був такий досвід під час пандемії коронавірусу. Ми були винні глядачу 96 вистав. Для мене це був жах як для керівника. Повернути гроші ми не можемо, адже вони у банку. Матеріали закуплені, готуються нові проєкти. Коли 24 лютого сталася подія іншого емоційного масштабу, то проблема теж залишилась. Квитки були продані по травень місяць, і це подвійне напруження», – ділиться емоціями директор театру. Щоб не бути в боргу перед своїми глядачами, треба було проводити вистави за будь-яких умов.
«Уже в липні я зібрав достатньо акторів, хор, балет для того, щоб починати працювати над «Труфальдіно». Головний хормейстер ― у Люксембурзі, вона на пенсії, у неї хворий чоловік. Викладачка з вокалу має хворі ноги й живе на третьому поверсі. Я почав шукати кандидатури на заміну. Знайшов чудового головного хормейстера з хору імені Верьовки. Знайшов викладача вокалу, заслуженого діяча мистецтв. У житті не має бути вакууму», – каже пан Микола.
Наразі дев’ять працівників театру захищають Україну, а восьмеро перебувають в евакуації. Акторів добирають, однак брак чоловіків уже відчувається.
«Майбутні постановки планую з болем, чесно кажу. От вистава «Кар’єра Артура Уї» – 27 хлопців і одна дівчина. Що далі буде? У жовтні ― великий мюзикл «Сон літньої ночі» Шекспіра. Я вже закупив частину обладнання, там тільки лампочки і проводи – 75 тисяч гривень. Костюми зараз починають шити. Важко, але ми шукатимемо вихід. Я так і сказав на зборах: може таке статися, що всі жінки будуть грати чоловічі ролі», – пояснює Микола Берсон.
Довелося шукати кандидатуру й на посаду бармена, якого мобілізували. Директор взяв на його місце переселенку з Донецька. У кравецький цех влаштувалась переселенка з Херсона. Найскладніше – заповнити вакансії у монтувальному цеху, бо там потрібна чоловіча сила. Наразі там працюють фахівці, які доглядають за хворими батьками, тож не можуть бути мобілізовані.
«Людей все одно треба підготувати на ролі, на цехи, на служби. Щоразу, коли я збираю наради, то кажу: я не знаю, що буде завтра, але ми з вами повинні бути готові».
«А до чого тут я? Це Шекспір»
Микола Берсон розповідає, що за час його роботи змінилися сім президентів і вісім очільників обласної адміністрації. Політику він називає не своєю справою, але завжди наголошує акторам на громадянській відповідальності.
«Коли Янукович прийшов до влади по трупах, я вирішив ставити «Макбета». Всі казали: «Які ви сміливі!». Я відповідав: «А до чого тут я? Це Шекспір». Коли постало питання корупції, ми взяли «Мертві душі» – все розпродане, розкрадене. Наприкінці вистави актори стають на коліна і кажуть: «Дайте вийти на світлу путь». Зараз мені захотілося про Путіна сказати щось цікаве. Я спочатку взяв до роботи «Крихітку Цахес», а потім зрозумів, що це трішки не те. Немає драматичного матеріалу. Прийшов на спогад Брехт – «Кар’єра Артуро Уї».
У виставі маленький мафіозі – це пародія на Гітлера й на те, як він прийшов до влади. На думку Миколи Берсона, вона дуже схожа на історію Путіна. Постановку готують на вересень. Керівник наголошує: такі вистави не касові, але обирати їх – це позиція театру. Репертуар має мати баланс.
«Зараз людям треба посмішки, от чому на Новий рік ми робимо шоу, а щороку на 8 березня – «Дівчата і джаз». Людям треба дати відпочинок. Коли я зібрав трупу, то сказав: «Ми будемо працювати як заклад, який працює на ментальне здоров’я громади», ― ділиться спогадами директор.
Щоб віддячити за допомогу європейцям, на сцені муздраму поставили музичне шоу «Vivat Європа». «На нашому літаку «Мрія» ми ніби поїхали Європою у всі 27 держав. 27 пісень, кожна з них – мовою оригіналу. Половина пісні українською, половина португальською, іспанською, словацькою, грецькою, угорською, німецькою, англійською тощо. Тепер будемо грати шоу на День Європи», – каже Микола Берсон та дістає стос з брошурами та програмами.
За рік у театрі драми та комедії поставили 13 прем’єр: 10 – на великій сцені та 3 – на малій.
«У 2022 році на Новий рік взагалі було дуже страшно, тож я зробив новорічне шоу на малій сцені на 50 місць. Думаю, хай хоч трішечки підуть люди. Зробили тут таку красу, ніби входиш у зимову казку. Адміністраторка думала: ну, 5-6 показів буде. А ми зіграли 28 вистав. Цього року зіграли 16 шоу – з 23 грудня по 8 січня прийшли 10 тисяч глядачів. Зали були заповнені повністю», – пригадує Микола Берсон і вказує на биту, розмальовану в жовто-сині кольори.
«Помітили? Це мої мені подарували» – каже директор. На ній великими літерами написано: «Берсон завжди правий». Популярністю власних вистав очільник театру пояснює відсутність у програмі гастрольних труп з інших міст. Графік повністю зайнято репетиціями та показами свого продукту.
«Можу зробити виняток для друзів. Сєвєродонецький театр був у скрутному становищі, і я сказав його керівнику Сергію Дорофєєву: «Друже, якщо треба, я допоможу». Кропивницький раз попросились, це був фестиваль. Актори на сцені ридали. Вони цю виставу майже не грали: глядачі не ходили. А в Миколаєві їх засипали квітами. Миколаївський глядач вихований нами», – наголошує Микола Берсон.
Не їздять актори і на гастролі. Пояснюють це тим, що мають свою аудиторію вдома й повинні відпрацьовувати тут гроші, які отримують від платників податків та глядачів. «Це великі витрати. Ми заробляємо гроші, і я вкладаю їх в нові вистави. Чому в нас 12 вистав? Чому в нас найкращі декорації й костюми? «Засватана ― не вінчана» – 30 років виставі. На завтра й післязавтра нема квитків, немає навіть броні. Усе це йде на театр, на інтер’єр, на обладнання», – пояснює директор.
Виняток зробили для Польщі. На Міжнародному фестивалі українського театру «Схід-Захід» представили виставу «Старший брат» про родинні стосунки під час російсько-української війни. Не працюють в театрі поки і з грантовими проєктами. Директор розповідає: пробував писати заявку до Українського культурного фонду, однак невдало.
«Тут в нас був заступник голови, комісія. Я сказав: «Люди жахаються від вас, так не можна». Бюрократія дика».
«Буває страждаю – думаю, де мені взяти 27 людей? Але позавчора сидів і вже планував Новий рік. Це дає наснагу, емоції й бажання жити».