Два интервью с Владимиром Пучковым

НА ЯКІЙ МИ МОВІ МОВЧИМО?

Это интервью, записанное в непростом 2014-м, не было опубликовано. Меня и моего собеседника редактор отдела моей газеты обвинила во всех смертных грехах, главный из которых – сепаратизм. Обвиняйте меня и сейчас. А Пучкова – НЕТ.
Журналист Елена Ивашко.

Альтернативу мовному протистоянню в Україні чотири роки тому запропонували два різномовних миколаївських поети.
Один з численних «титулів» миколаївського поета Володимира Пучкова – «король поезії». Втім, знають його в Україні та за кордоном не лише за титулами та званнями. Пучков відомий тим, що він справжній, в класичному розумінні, поет і справжній громадянин. Насправді, він не стояв на Майдані та не брав до рук зброю. Патріотизм поета в іншому – його зброєю було і залишається слово, що народжується з особистих почуттів та переживань, осмислення та переосмислення буття, причетності до своєї землі, яка надихає. Про це та різне – наша розмова з поетом і громадянином.
– Володимир Юрійович, Ви пишете вірші російською мовою, все життя живете в Україні, в Миколаєві. Для Вас особисто є важливим питання національності, мови? І взагалі, Ви вважаєте себе росіянином чи українцем?
– Питання походження складне. Мама моя – українка, а батько родом з російської глибинки. Насправді, як людина себе ідентифікує? Напевно, по мові. По мові, якою мислить. Тож я, коли отримував паспорт, ідентифікував себе як росіянин. Втім ніколи в житті не виникало проблем з приводу національності. Україна така велика і така різноманітна, що у кожного регіону є свої особливості, звички, традиції. А я жив і живу в Миколаєві. Він – моя Україна. І дуже комфортно себе почуваю зі своїм мисленням, зі своїм умінням розмовляти російською та українською. Доводилося працювати, в основному, в пресі. Різномовній. Природно, сам писав українською і вільно розмовляю. Є люди, з якими я взагалі розмовляю виключно українською мовою. Наприклад, Дмитро Кремінь, мій друг, поет.
– Чотири роки тому Ви з Дмитром Дмитровичем Кремінем випустили, вважаю, унікальну збірку взаємних перекладів «Два береги». Унікальну в літературному та суспільному значенні. Адже ви спромоглися довести суспільству, що натискання на «мовні» клавіші, намагання зіштовхнути людей, використовуючи мовне питання, не є виходом для України. Як народилася ідея видання книжки? Чи стала вона суспільно-резонансною?
– Ідея цієї книги народилася тоді, коли вже нагромадилася критична маса матеріалу. Ми товаришуємо з Дмитром Кремінем добрих три десятки літ, наші духовні світи взаємо проникаючі, вони підкріплюються із одних джерел, тому перекладати один одного для нас завжди було справою звичною і природною. Мої вірші в перекладах Дмитра Креміня, його вірші в моїх перекладах публікувались протягом тридцяти рокiв в літературних виданнях. Нам подумалось: так, поети за своєю природою – солісти, але хіба неможливий дует солістів? Він стався. Тоді це стало можливим виключно завдяки підтримці. Звісно, фінансовій. Допоміг Олексій Вадатурський, керівник компанії «НІБУЛОН». Він зрозумів двох поетів. В цій книжці – і наші взаємні переклади, і англійська версія (підстрочник). Для наших дітей, як і для їх ровесників, які виросли після краху тоталітарної, яка зрівняла всіх, радянської імперії, – вже природні й однаково рідні українська та російська мови, втім, і світова англійська їм не чужа. Я бачу і радію, що у цього покоління вже немає хворобливих проблем з приводу мови, як у нас.
Для мене книжка стала не стільки літературним, а швидше, громадянським жестом. Нам хотілось показати, що можна жити ось так. І розуміти один одного так. Трохи прикро, що «Два береги» не набули голосного суспільного звучання. Думаю, сьогодні тема «двох берегів» більш ніж актуальна. Нас намагалися і намагаються роз’єднати, а ми, все ж таки, в одному човні. До речі, жодних українських премій книга не отримала. Втім, має літературну російську премію імені Андрія та Арсенія Тарковських. Хоча, Тарковські-то наші, майже земляки. Тож, можна вважати – благословення (та ще й яке!) в книжці є.
– Скажіть, чи відчували Ви за часи незалежності України, як російськомовний поет, певну дискримінацію, нерозуміння?
– Насправді, був такий момент. Хоча дискримінацією це не назвеш. А культурний націоналізм (не вкладаю в поняття нічого поганого) мав місце. Пригадую, перший з’їзд членів Спілки письменників в Жовтневому палаці. Слід сказати, що в Спілці кожен четвертий писав російською. Але ми, російськомовні, досить некомфортно себе відчували. Якось окремо «тусувалися». З трибун кричали: у нас Незалежність, а ви… І так «некомфортно» себе відчував кожен четвертий.
Не забувайте й про радянські часи. Тоді видати книжку російськомовному поету було так само складно, як і за часи незалежної України. У видавництві «Молодь» тяганиною з приводу видання моєї книжки займалися три роки. Був ліміт: з десяти видань – лише три російською. Вважаю, що міфи про русифікацію просто перебільшені. Я, наприклад, навчався в українській школі, де директором працював мій тато, вчитель російської мови та літератури. Він принципово відстоював замисел збереження школи як української. Але батьки учнів забажали перейти на російську. Хоча корінний росіянин з Симбірської губернії дбав про українську.
– В листопаді минулого року Ви були учасником Російського літературного зібрання? Які враження від участі? Чи схожі проблеми сучасного розвитку української та російської культури та літератури?
– Насправді, мене запросили, як російськомовного літератора, який живе за межами Росії. І знаєте, хто запросив? Михайло Юрійович Лермонтов, Достоєвський, Толстой, Солженiцин, Пастернак, Шукшин. Я не жартую. Це зібрання ініціювали нащадки великих поетів та письменників. Ну, як можна не поїхати на запрошення Лермонтова чи Пастернака? Участь в зборах вважаю корисною. Справа в тому, що в Росії та Україні схожі культурологічні проблеми. І в них, і в нас реально прогресує падіння рівня загальної культури та культури мовної. Безграмотність, жаргонність, словесна обмеженість, деградація слова – все схоже. О’кей, па-па, ти чо? Починаємо повертатися до якогось первісного суспільства. На зібранні був Путін, казав багато і добре. Але сьогодні, озираючись заднім числом, коли ми є свідками патріотичної імперської істерії, розумію: зібрання також було певним «пунктиком». Не забувайте – листопад минулого року. В нас все тільки починалося.
– Ви ж, безумовно, аналізували події, які відбулися в Україні останніми місяцями? Як Ви їх оцінюєте? Що здобула країна під час Майдану і що сьогодні може об’єднати країну?
– В нас відбулася цивілізаційна ломка. Просто Україна нарешті через 20 з гаком років вирішила порвати з тим, що називається «совок». Всі ці роки Україна не могла вирватися з того пострадянського стану, в якому вона знаходилася. Гетьмани наші боролися за владу, надаючи боротьбі міжнаціональне обарвлення. Ще раз повторюю, Україна – така різноманітна, така велика. А нас ділили. То правий берег перемагає, то лівий. Гойдалки ці розкачували штучно. Розуму не вистачало, щоби зрозуміти: так, дійсно, можуть бути переможці. Але не повинно бути переможених. Не можна робити так, щоби якась частина народу почувала себе переможеною. Від цього тріщина тільки росте.
Я не знаю, що треба робити далі. Не політик. Бачу одне: від революції неминуча піна. Звичайно, Янукович усіх дістав. Майдан – це не ті бойовики, які кидали коктейлі Молотова. Майдан – це мільйони, які вже не могли мовчати. Але сьогодні мене турбує інше. Я категорично проти того, щоби хтось в масках та з автоматами в руках ставив когось на коліна, уривався в оселі та під крики «Смерть ворогам!» творив беззаконня. Якщо ми вже будуємо нову державу, слід будувати її законно.
– І все ж таки, як Ви себе ідентифікуєте, відчуваєте? Ви російський поет чи український?
– Ти знаєш, я сам собі таке питання задавав не раз. Нарешті, визначився. Я український поет, що пише російською мовою. Чому український? Бо на цій землі живу, я її художньо освоюю. Мої вірші завжди не лише з біографічною, а й з географічною прив’язкою. Кінбурнська коса, Ольвія, лиман, кручі, Південний Буг, Інгул, Варварівка. Приріс до цієї землі, вона мене підживлює. Я не пишу про рязанські берізки чи Далекий Схід, про Москву златоглаву. Хоча бував крізь, і враження в мене тільки добрі.
А взагалі, повертаючись до того, з чого розпочали, – до відчуттів, ідентифікації… Є речі, про які інакше, ніж поетично, сказати складно. Тож висловлююся поетично.
Від автора: Володимир Юрійович передав редакції вірш, який до цього часу не публікувався. Написаний твір два роки тому. Втім, очевидно, що бажаючих підписатися під кожним словом провидця сьогодні безліч. Я – з ними. Отже, як кажуть, без коментарів.

ВЫШИВАНКА
Ты иголкой крестила рубахи,
пряча нитей исподних концы:
всё цветочки да райские птахи,
а в изнанке – узлы и рубцы.
Запасала румяна и блестки,
начинала по-новому жить,
но на черт-те каком перекрестке
почернела червоная нить.
Ты такого не знала соблазна:
захлебнувшись надеждой хмельной,
что ж ты, ненька, кивнула согласно,
будто я у тебя – неродной?
Перед сватьями печь колупая,
тупишь взор, чтобы стыд превозмочь,
золотая моя, голубая,
ненаглядная сукина дочь!
И молчу, побелев от позора,
за оградой обиду тая,
рядовой интернатского хора —
в вошебойке остриженный я.
Не сули вышиванок-гостинцев!
По стерне, по колено в снегу,
все равно, из любых сиротинцев
я к тебе – чуешь, мамка? – сбегу!
Маков цвет по щекам гладью вышит,
но заветный секрет – в узелке.
Обними! – пусть никто не услышит,
на каком мы молчим языке.

 

РАЗГОВОР О ПРОФЕССИИ

Интервью Владимира Пучкова
Татьяне Монаховой
в программе «Инициалы».
Телеканал «Март», 16 марта 2019 года

– В нашей профессии, может, как в спорте — свой профессионализм нужно постоянно подтверждать. Спортсмены должны свои рекорды подтверждать и не сходить с дистанции — так и у нас. Поэтому все эти «заслуженные»… Да, я давно работаю в профессии — с 1976 года. Это мое членство с Союзе журналистов и профессиональная работа в газете, причем молодежной газете, николаевской. Поэтому можно оглянуться и сравнить. Сегодня все изменения, которые все эти годы происходили, пошли совершенно стремительно. Когда я начинал работать в «Вечернем Николаеве», я уже имел представление о компьютере. До этого я работал в «Южной правде» замом редактора, у меня был компьютер уже пару лет: он использовался, конечно, как пишущая машинка, ну и немножечко — как инструмент для получения электронной почты. Тогда еще не было интернета, тогда в Николаеве еще не было провайдеров, тогда для того, чтобы получить сообщение размером где-то в 2-3 странички, нужно было проделывать такие манипуляции… Нас обслуживала фирма из города Керчь в Крыму — они нам предложили продавать информацию, которая в то время была как-бы экзотической: это были расшифровки «вражеских» голосов. Ну, годы перестройки, и уже можно было в газете выдать: «Вчера «Голос Америки» сообщил…». Так вот, для того, чтобы это все проделывать, они дали такую штуку, называлась она модем — и когда нужно было получить очередную порцию информации, я ему звоню в Керчь по «межгороду»: «Так, ребята, это «Южная правда», готовы? Давайте установим параметры…». И устанавливали на этом компьютере параметры в этой программке — а это еще не “Windows” был…
– Це який рік?
– Это где-то 1992. Скорость там — «Ну что, начали?» — «Начали!» — и вот по телефонной линии все это медленно-медленно идет и идет… Для того, чтобы это получить, надо было минут 20, иногда линии были перегружены, не получалось — «Давайте скорость уменьшим» и переставляли параметры… Смешно сегодня об этом говорить.
Первое, что было, когда я перешел в газету — и я это очень хорошо запомнил — еще когда предложили переходить, первое, о чем я подумал: «Подожди, как же я туда пойду — там же компьютера нет?». К этой штуке быстро привыкаешь. Но у них оказался компьютер, к которому никто не знал вообще, как подходить. Тогда были времена этих бартеров, и вот за рекламу кто-то расплатился компьютером — он стоял в ящике, я его вытащил, поставил на стол и говорю: «Все, ребята, мы теперь будем» — а они на меня: «Новая метла пришла — метет, с жиру бесится, компьютер какой-то»щ.
– Можна, я тут зазначу, що Миколаїв в українській медіа-галузі — ми про це мало кажемо, але перший комерційний телеканал у Радянському Союзі – “Тоніс” з’явився у нас.
– Да, Николаев был самым телевизионным городом. Я прекрасно помню то время.
– Тобто ми задніх не пасли.
– Нет, конечно. У нас были очень мощные журналисты на то время, которые легко осваивали новое. Это был Валерий Гросман, который несколько лет назад умер: он уехал в Киев — великолепный журналист и организатор одного из первых каналов. Это был канал «Зеркало», и из него потом родился канал «Николаев». Были и другие, был канал «СТБ» — там тоже были незаурядные люди, у которых была какая-то предпринимательская жилка, и в то же врея они понимали… Но давайте вернемся вот к чему — все это быстро развивалось, с ускорением. Но сегодня мы видим, что нашего телевидения нет практически — оно разваливается. Областного телерадио нет — у нас там идут реформы какие-то, но довольно мощная редакция, в общем-то приказала долго жить. Да, остался телеканал «Март», остался «Нис-ТВ» — они тоже претерпевают какие-то изменения, что в общем дорогое удовольствие. Что касается газет — они мне ближе. Конечно, газеты подверглись очень сильным изменениям: на них очень сильно надавил интернет. Я думаю, что на нас это отразилось сильнее и больнее, чем на телевидение. Телевизор все-таки смотрят, телевизоры стоят в каждом доме, и каждая бабушка смотрит телевизор. С газетами сложнее, потому что газеты с каждым годом становятся все более дорогим удовольствием. Я не буду приводить цифры, но за последние, скажем, года три, цена газетной бумаги подскочила раза в два — а она и до того была солидная. То есть сегодня тонна бумаги — это порядка 1000$.
– І на скільки такого обсягу вистачає?
– Это зависит от тиража, конечно — но сегодня приходится задумываться — а выгодно ли иметь большой тираж? Потому что нужно очень много бумаги. Все остальное дорожает тоже — электроэнергия, к примеру. Речь не идет о расходах наших, редакционных — компьютеры «кушают» мало, но типография «съедает» много. Поэтому типографские расходы тоже растут. И, может, не все знают об этом — но в Украине нет собственного производства газетной бумаги.
– Як же так?
– Нема. А було, между прочим. Был такой комбинат во Львовской области в городе Жидачив, который не очень хорошую, но производил газетную бумагу. Конечно, он не мог обеспечить всю Украину, но какую-то часть он давал. Сегодня и его нет — он производит я не знаю что — то ли картон, то ли туалетную бумагу, то ли еще что-то, салфетки там какие-то — но не газетную бумагу. Газетная бумага — импортная полностью, и мы зависим от того, что мы можем купить за кордоном, что поступит сюда. Не знаю точно, но процентов на 90 — это российская бумага, потому что Россия со своими лесами, целлюлозой всегда была производителем бумаги в Советском Союзе.
– Тобто політика не втрутилася і не змінила цей момент?
– Мы можем сегодня покупать бумагу, где угодно, мы можем покупать ее в Турции, в Польше, в Финляндии — прекрасная финская бумага, в Аргентине, в конце концов, но цена этой бумаги… Остается российская. А сегодня, в нынешних условиях, в условиях конфликта этого военного — это стратегический товар в общем. Я не знаю, о чем думают наши «можновладці», может, они не задумываются об этом, может быть, время не пришло еще — не до того им, но бумага… В любой момент чисто административно эти границы можно перекрыть — и бумаги нет. Вот это проблема — из-за этого газеты страдают. Появился интернет — я знаю, что это такое. Дело в том, что в свое время, еще до того, как мы «Вечерку» стали делать на новых технологиях: офсетная печать, компьютерная верстка и так далее — мы испытали этот путь немножко, тропиночку. Дело в том, что мы выпускали газетку такую детскую, она называлась «Малек». Выпускали мы ее на протяжении где-то десяти лет, как приложение к «Вечернему Николаеву». Кстати, я знаю ребят, которые напечатали свои первые заметки там — а потом пошли в эту профессию. У меня перед глазами пример: моя дочь, которая начинала юнкором «Малька», а потом закончила институт журналистики и теперь благополучно воспитывает моих внучек — но остается в профессии. Есть и другие ребята. Мы тогда «Малек» делали по этой технологии, когда все другие газеты еще печатались по-старому — и «Малек» стал у нас первой газетой, которая попала в интернет. Был сделан такой пробный выпуск — это было экзотично по тем временам совсем, но мы это сделали с ребятами нашими, провайдерами. Такие заводные ребята были. Получилось интересно, это можно было продолжить, то есть мы это делали. Потом, когда наша типография областная — уже не помню год — перешла на эту технологию — нам было легче, конечно. Мы уже умели верстать.
– А зацікавленість читачів — є попит на пресу? Не на новини в інтернеті, не на стрічку у Фейсбуці? Можливо, люди втомилися від дезинформації і хочуть фактів перевірених, якоїсь журналістської роботи, за стандартами журналістськими?
– Вы употребили слово «дезинформация»… Мы, конечно, ориентируемся на читателя, мы всегда об этом думали, и я считаю, что журналист должен себе представлять своего читателя. Он к кому-то должен обращаться — это, как выступление в аудитории. Ты выходишь, ищешь умные глаза людей, которые тебя внимательно слушают и обращаешься к этим умным глазам. Мы эти умные глаза тоже представляем себе и время от времени с помощью наших социологов николаевских проводим опросы и выявляем для себя эту картину, портрет нашего подписчика, нашего читателя. Он меняется, и очень сильно, очень быстро в последнее время.
– Розкажіть, як?
– Если, скажем, еще лет пять-семь назад наш читатель – это был где-то так срез населения города Николаева. То есть по поло-возрастным характеристикам, по образованию и так далее. Сегодня наш читатель сильно постарел — и это главное. Это люди 50 и старше — те, которые не разучились читать буквы. Те, для которых «многабукафф» — это нормально. Есть еще один, на мой взгляд, серьезный момент, который помогает нам удерживать аудиторию, эту аудиторию. Некоторые читатели старшего поколения воспринимают напечатанное слово на бумаге в каком-то смысле, как документ. То есть они могут увидеть в интернете, если пользуются им — сейчас называют разные цифры, к примеру 60% «обинтернеченных» людей — я в это не очень верю, потому что статистики нет, а социология здесь… Так вот, человек может услышать по телевидению, по радио что-то насчет пенсии — магическое слово — но ему нужно увидеть это на бумаге. Без каких-то шумов — потому что что-то он не дослышал — в это время бабушка в кухне кастрюлей грохнула: повысили, понизили пенсии — ему надо увидеть это подтверждение. Вот где-то так мы стараемся относиться к нашей работе, помня об этом. А это и повышенная ответственность, ну, как повышенная — обычная ответственность журналиста за напечатанное, сказанное слово — что тоже становится редкостью.
– Я вас просто попрошу сказати студентам спеціальності “Журналістика”, які, я сподіваюся, будуть дивитися нашу программу, що грамотність — це “мастхев”, це обов’язковий елемент…
– Главный наш инструмент — это мозги, да, которыми мы думаем, и слово — вот наши инструменты. И пользоваться ими надо умеючи и, как минимум, владеть этим словом.