Все-таки калька з російської фрази більш підходить до цієї ситуації, про яку піде мова нижче, ніж чисто українські “змарнувати” або “згаяти” час. Якось нейтрально звучить для того, щоб охарактеризувати недорозуміння частини миколаївців, переважно похилого віку, які змушені раз у місяць проводити години з телефоном у руках. Телефонуючи аж ніяк не родичам-дітям-онукам, а обриваючи телефон у спробах додзвонитися у міськводоканал, щоб передати покази лічильника. Жоден з трьох номерів не відповідає годинами, будучи зайнятим. Невже така кількість пенсіонерів у місті?
Звісно, передати ті нещасні покази можна декількома засобами. Але не всі вони згодяться для людини похилого віку, яка й кнопковим мобільним навчилась користуватися лише нещодавно, та й то під тиском рідних.
За проханням однієї такої людини я спробувала теж зателефонувати по тим трьом номерам, які вказані у квитанції міськводоканалу для передачі показань. Дзуськи. Дзвінок зривався неміряну кількість разів, сигналячи про зайнятість.
Та людина, про яку йшла мова, теж не додзвонившись з «-надцяти» спроб, пішла у люту негоду до офісу підприємства, щоб тільки передати покази лічильника. Біля чотирьох віконечок було практично пусто. Операторів не турбували і дзвінки…
Думка, яка з`являється непрошеною, така. Мабуть, підприємству стало вигідно за відсутністю абонентів, що виїхали подалі від війни, просто відключати слухавку та «включати дурня». Мовляв, якщо не передали покази вчасно – ось вам, платіть “по середньому”. Все ж таки, мабуть більші гроші йдуть у “скарбничку” установи. Якщо йдуть…
А може, думають, що пенсіонерам і робити більш нічого, як днями надзвонювати у комунальні служби? Це ж тільки раз на місяць. Але – кілька днів поспіль. А що? Вони ж не працюють, тож і справ інших не мають, – часу в них навіть забагато.
Цікаво. Подруга, яка живе за кордоном вже давно, каже, що ніколи не бачила біля свого будинку жодного з місцевих комунальних контролерів. Та їх там і немає в штаті. Всі показання приходять до служби автоматично. Ніхто нікуди не телефонує, не пише їх на сайті чи у вайбері. Людині треба тільки сплатити за спожите. А все інше – від лукавого, як то кажуть.
А що діється в абонслужбі “Миколаївгаза”, чи як він там нині зветься – не встигає пересічний споживач навіть запам`ятати, кому саме він повинен сплачувати, та на які рахунки. Так взагалі заплутатися недовго.
Черга утворюється ще до відкриття славнозвісного офісу на Нікольській. Там потрібно отримати номерок. Без нього не приймуть. Опісля треба провести не одну годину в іншій черзі. І, не дай Бог, при відвідувачеві не буде документів: паспорта, ІНН та ще й свідоцтва про власність на житло. Що, одного паспорта з пропискою мало? До Європи рухаємося, так?
А вирішити проблему, з якою звернувся споживач? Та це вже з області фантастики. Ну, от як пояснити йому, чому, з якого бодуна, вдвічі збільшили оплату за транспортування газу, коли сім`я півтора року не споживає газ зовсім, бо евакуювалась? Оператори кол-центру, до якого додзвонитися – треба удачу мати, відсилають до місцевого офісу контори. А там… ну, ви зрозуміли. Більшість, врешті-решт, розвертається звідти та оплачує (чи не оплачує) те, що написане у квитанції. А потім наші постачальники комунальних послуг «на голубом глазу» скаржаться на чималі борги населення? Та вони таким чином зростуть до небес! Причому, це ніяк не позначиться на добробуті окремих керівників тих самих підприємств-постачальників.
Парадокс? Та ми в ньому живемо десятиліттями!
Може, нарешті, вже досить?
Олена Кураса.