Андрій Козінчук військовий психолог. Це два в одному: він не тільки надає психологічну допомогу військовослужбовцям, а й бере участь у боях. Два місяці тому завів ютуб-канал під назвою “У моїй голові”, де розказує, як убезпечити психіку від руйнівного впливу війни, зберегти ментальне здоров’я, де шукати сили жити далі навіть якщо дуже важко, та як не з’їхати з глузду. Подає інформацію місцями в жартівливій формі. Козінчук і у спілкуванні такий. Якось почула, що після перемоги хоче стати барменом. Питаю, чи раптом теж не жартує?
– Це не жарт, – відповідає. – Зараз війна. Після перемоги ще рік-два допомагатиму якійсь команді, займатимуся адаптацією та реабілітацією людей. Розумієш, до цього бармена треба дійти – його потрібно заслужити. Поки такої можливості немає. Тому я хочу після перемоги попрацювати над системою адаптації, поставити те все на “рейки” й спокійно собі піти розливати хорошим хлопчикам і дівчатам смачні коктейлі. Робота також подібна до терапевтичної.
“МИ НЕ СИДИМО НА МІСЦІ В ОБОРОНІ, ОЧІКУЮЧИ, КОЛИ ПІДЕ РУСНЯ“
– Взагалі війна для тебе почалася не 24 лютого, а 2014 року. Чим відрізняються ці два періоди?
– Окрім широкомасштабності, війна стала набагато динамічнішою, швидшою та раптовішою. Тепер нам усім потрібно воювати, приймати рішення, опановувати щось нове. Тобто все має бути швидше-швидше-швидше. Це основна відмінність. Плюс, немає поняття позиціонки. Навіть у 2014 році все одно була якась впевненість, що існує певна лінія – такий кордон, за який вони точно далі не зайдуть. Зараз її немає. Я сьогодні на південному напрямку. Тут ніби все чьотенько, але все одно ми знаємо: є варік, що вони можуть піти на прорив. Загалом якось стало треба більше думати. А я не сильно це люблю.
– Представники влади періодично говорять про можливий контрнаступ на Півдні і про те, що Херсон скоро знову буде українським. Якою є там ситуація сьогодні?
– Я не дуже шарю в тому, що там наобіцяла влада. Але є певні моменти. Щодо нашого напрямку, скажу так: ми готуємо цікаві сюрпризи. Тобто ми не сидимо на місці в обороні, очікуючи, коли піде русня. Однак ми й не є нащадками маршала Жукова. Хочемо воювати по-розумному – не просто повести три бригади в атаку, щоб втратити 70 відсотків, а прагнемо зробити все толково. Я дуже сильно хочу заїхати в Херсон. Просто капець! Але сьогодні не йдеться про жодну конкретику – ні про дати, ні про конкретні дії. Маємо лише певні задумки. Це все, що можу сказати з цього приводу.
– Ти зараз більше воюєш чи надаєш психологічну допомогу? Чи коли як?
– Навряд можна сказати, що я крутий вояка на танку. Так, я в спецпідрозділі. Але зараз моя робота є більше штабною. Причому навіть не так з психології, скільки з організації та забезпечення. Виходить такий більше менеджмент.
А по військовій психології запит, насправді, не дуже великий. Лише від окремих людей. Наприклад, дзвонить якийсь солдат з іншого підрозділу й говорить: “Допоможи, бо мене тут “плавить””. А от запиту від командування, від Збройних Сил немає.
– Чому так?
– Не на часі.
– Як це?!
– Розумієш, це все йде з суспільства. Там, коли є якась проблема, ніхто з нормальних людей не йде до психолога. А у військовослужбовців є військові психологи, які, як правило, займаються не своїми спеціальностями. Наприклад, службовими розслідуваннями чи якимись організаційними питаннями. Більшість командирів це влаштовує. А мене – бісить. Тут немає ніякої зради. Просто ще не мали прикладу, як воно має працювати. Тому й така ситуація.
– Але війна йде вже вісім років! За цей час поверталися з фронту ті, хто мали ПТСР. Дехто в силу певних обставин не лікувався. Мені військові навіть зараз розказують, що їхні побратими чинили самогубства саме через те, що вчасно не отримали необхідну психологічну допомогу. І додають, що держава уже сьогодні повинна займатися цими питаннями, зокрема впроваджувати відповідні програми. Адже, зрозуміло, людей з ПТСР тепер побільшає. Що скажеш?
– Тут дуже багато непомітних маленьких нюансів. Коли людина звільняється, вона вже не є “власністю” Міністерства оборони. А ПТСР – це ж посттравматичний стресовий розлад, який приходить не одразу, а після. Тобто поки людина в армії – все нормально, не потрібно нікому нічого робити. А потім вона звільняється, і починаються проблеми. Знаєш, ПТСР – це крайня їхня точка. Цим питанням мало б займатися Міністерство у справах ветеранів. Але його очолює Юлія Лапутіна, яка в тому трохи не кумекає. Ним могла б зацікавитися перша леді. Однак вона взяла собі у “підрядники” міністра охорони здоров’я Ляшка, й вони опікуватимуться цивільними. Адже у військовослужбовців нібито і так є посада військового психолога. Просто вони, як я сказав, здебільшого не займаються своїми прямими обов’язками, розумієш?! По папірцях якби все добре й прекрасно – працюють з усіма й навіть ветеранами. Але насправді, якщо проекспериментувати й попросити якогось ветерана, щоб він самостійно знайшов собі психолога через міністерство, це буде марна історія.
– Після перемоги матимемо й тут проблему?
– Дивись, тут теж не треба сильно “зрадофілити”. Адже психіка бореться з будь-якою травмою за допомогою психолога чи без. Просто психосоціальна підтримка пришвидшує цей процес і робить його безпечнішим. Тому не можна говорити, що після перемоги у нас взводи ветеранів ходитимуть та штурмуватимуть ларьки з горілкою. Точно ні! Але зараз ми можемо підвищити комфорт тим, що інвестуватимемо в це питання. Думаю, все одно якісь грантові організації візьмуться за це. Однак дуже прикро, що цим займаються усі, кому не лінь, тільки не держава.
– Ти писав у себе на сторінці Facebook, що стосунки зараз на першому місці по зверненню військовослужбовців. Цитую: “Не великі втрати, не страх смерті і каліцтва, не зрада влади, а саме стосунки“. Чому так?
– Нам у житті найбільшого болю завдають не вороги, а найближчі люди – батьки, родичі, партнери чи партнерки, тому що ми найбільше перед ними відкриваємося. Ти вдома ходиш в умовних “трусах”. Інколи й без них. Тобто скидаєш усі “маски”, тому що перебуваєш зі своїми близькими. А вони можуть цим скористатися і зробити тобі боляче. Військовослужбовці, наші воїни, герої очікують від своїх партнерів та партнерок якоїсь підтримки та розуміння. Тих теж “плавить”, адже вони поїхали за кордон чи хвилюються, але не хочуть цього робити. І стається, що стається…
– Стосунки псуються.
– Або псуються, або розриваються. Буває, умовна Галя знайшла собі в Польщі нормального поляка, який замість того, щоб воювати, розказує їй приємні речі. Але дуже рідко буває так, що до війни стосунки були кльові, а після її початку погіршилися. Ні! Зазвичай якщо до були не альо, то після починає все виходити на поверхню, й стосунки псуються та ламаються.
– Що говориш, коли звертаються з такими питаннями?
– Як правило, слухаю і ставлю запитання, в тому числі дуже тупі. Чим вони тупіші, тим цікавіша відповідь. Наприклад: “Що ти відчуваєш до своєї дружини? Любиш її взагалі?”. І він ухиляється, як змія, але не відповідає, так чи ні. Говорить: “Та навіщо про це?!”. Запитую, чого б хотілося в подальшому? Адже він сам у себе в голові має формувати якусь стратегію чи тактику дій. Далі супроводжую – перебуваю поруч з ним і підтримую. Для мене важливо, щоб відповідаючи на мої запитання, він для себе отримував ці відповіді. До прикладу, навіщо воно тобі треба? І я підкреслюю, що це не риторичне питання. На нього потрібно відповідати. А дуже важко це зробити, якщо ти сам не знаєш.
– Інколи у чоловіків, зокрема у військових, є такий стереотип, що психолог – це ні про що. Мовляв, навіщо він мені?! Я – сильний і розумний, сам можу впоратися. Але ж ми знаємо, що психіка – унікальна система, яка до кінця ще навіть не вивчена…
– Так. Саме тому я ніколи не нав’язую свої послуги. Це заборонено. Я просто є, а люди вже знаходять мене, підходять та спілкуються зі мною. Уяви собі ситуацію: звертається двадцятирічний хлопчик і розказує, що хоче служити на певній посаді, заробляти такі-то бабки й робити ось це і це. Кажу: “Окей, подумаємо, що для цього треба зробити”. З’ясували, що дуже багато працювати, менше сидіти в телефоні та більше читати. Тобто розвиватися. Відповідає: “Та нє! Мені не подобається. Такий собі ти психолог”. Пояснюю, що це твій свідомий вибір. Хочеш залишатися на цьому ж рівні, дивитися серіали та грати в комп’ютерні ігри, то прийми це! Або, наприклад, у якоїсь пари все погано в стосунках. А, виявляється, треба кожного дня спілкуватися, хвалити один одного і говорити слова кохання. Відповідь: “Навіщо воно мені треба?! Можна ж просто жити. Вона мені варитиме борщі, а я приноситиму зарплату”. Іноді такий шлях люди й обирають. Але мені не можна використовувати насилля у своїй роботі або оцінювати людину. Буває, жінка дуже сильно працює над стосунками, тому що хоче вгодити чоловіку, а він – стандартний газлайтер, який постійно її вганяє у якесь відчуття провини та контролює. Я не можу сказати, що він тебе не вартий. Правда, можу трошки підняти самооцінку, якщо вона цього хоче, але загалом це буде неетично і маніпуляційно – вмикати такий режим Бога і парувати чи розпаровувати. Для мене важливо, щоб людина зміцнилася й сама прийняла рішення. Було декілька випадків, коли після терапії подавали на розлучення. Знаєш, терапевтичне розлучення – це коли обидвом партнерам після нього стало краще. За будь-яку ціну утримувати “ячейку общества” – сорян, це тхне совком.
– До речі, про спілкування. Розкажи, як правильно підтримати тих, хто в найгарячіших точках? Деякі мої друзі та знайомі навіть пишуть на загал: “Не питайте, як я, не кажіть: “Тримайтеся!“. Тому що мене це дратує“. Як комунікувати з ними в такий момент?
– По-перше, справді, ці фрази на кшталт “тримайтеся, сонечки” інколи бісять. Але невиховано про це говорити. То у нас відбувається такий конфлікт.
По-друге, якщо хочеш когось підтримати, скажи правду: “Я хочу тебе підтримати, але так, щоб тобі від моєї підтримки не стало гірше. Мені хочеться сказати, що ти – молодець! Я прошу тебе дозволити мені це зробити”. Не обов’язково саме такими словами Козінчука. Ти ж не Козінчук. Але сенс в тому, щоб не говорити, ким є він чи вона – герой і воїн. Тому що в людини можуть бути питання щодо цього. Розкажи про себе, про те, що у тебе в серці, що ти кожного дня страждаєш або радієш. Людині важливо знати, що це все недарма. Але не слухати про себе хвалебні оди, тому що у нас тут є дуже багато відчуття провини. Дуже багато! Коли розказують, що ти – герой і сонечко, а в цей час хочеться покінчити життя самогубством, тому що вчора операція пройшла невдало, загинули люди, а винним ти вважаєш себе, то таке собі враження… А коли ти кажеш про себе, про те, що ти відчуваєш, це буде чесно і правильно. Такі ж фрази, як: “Все буде добре!” не додають сили. Тому що ми не знаємо, як буде. Але ти можеш сказати, що тобі б хотілося, щоб все було добре. Це повністю змінює фразу та сприйняття.
– Ти говориш про відчуття провини. Я часто чую про це навіть від військових та волонтерів. Ті, хто, наприклад, на другій лінії фронту, відчувають провину перед тими, хто “на нулі“. Що з цим робити?
– Почуття провини – це коли ти не усвідомлюєш своєї ролі. Ось звідки воно береться. У тебе немає бачення усієї картинки, і ти не знаєш, де ти там на ній є. Тоді це погано. Дивись, хороший кулеметник – це роль. А хороша людина – кліше. Наче ж, хороші люди – це теж непогано. Але нам потрібні хороші кулеметники. Тобто ролей більше. І що б ти не робив: перебуваєш на другій лінії, в жорсткому тилу чи доглядаєш за своєю дитиною за кордоном – це все про усвідомлення своєї ролі. Коли ти її знаєш, ніякої провини немає. Тут тобі треба відповісти на питання, як твоя робота впливає на війну. Яка біда у волонтерів? Я мало працюю. Але тут важливо не більше працювати, а робити це ефективніше. Якщо ти можеш виділити чотири години на день, ні в якому разі не займайся цим п’ять годин. Зроби так, щоб усе встиг за чотири. У військових взагалі усе в цьому плані складно. Наприклад, стоїть він на другій лінії. У 95 відсотках випадків знаходиться там не тому, що втік туди, а тому що має відповідний наказ. Якщо він зараз візьме свій автомат та піде на “нуль” – це буде порушенням наказу, що є злочином. І замість героя-сонечка він перетвориться на злочинця.
Відчуття провини – це таке самознецінення. Наприклад, тобі скажуть, що ти – погана журналістка. Це знецінення. Що робити? Давати собі ціну. Треба об’єктивно подивитися: а що таке хороша журналістка? Тут вже питання твого статусу-кво чи навіть твоїх світоглядів. Бо коли тобі таке пише noname у Facebook, то нехай йде слідом за російським кораблем. Інша справа, коли це колега, чию думку ти поважаєш. І тут треба усвідомити не наскільки це правда, а звіритися по поняттям. Ці моменти дуже складні. Як визначити, що ти – хороша журналістка? По кількості статей на день, лайків чи премій Пулітцера? Бог його знає! От як ти сама це визначаєш, то так і рухатися. Таке саме із виною. Бо відчуття провини, як я сказав, це самознецінення. Треба додати собі ціни. Але не просто хвалити, а підкріплювати якимись конкретними цифрами чи фактами: у мене такі-то показники, я працюю над тим, щоб їх підвищувати. І вперед-вперед!
– Справді, кожному треба працювати із самооцінкою.
– Завжди! Тому що твоя самооцінка повинна бути ні низькою, ні високою, ні широкою, а такою, що сприятиме досягненню твоєї мети. Що робити, якщо такої немає? Знайти! Мріяти та кохати когось, окрім Валерія Залужного.
– Класний жарт! Хотіла поговорити з тобою і про гумор. Він часто рятує не тільки в цивільному житті, а й на війні. Допомагає спокійніше сприймати ситуацію, інколи відволіктися. Ти дуже часто жартуєш. Як реагують оточуючі? Адже, об’єктивно, не всі мають почуття гумору.
– Гумор – це такий запобіжник. Психіка сама себе витягує. Коли ти в своєму житті бачиш дуже багато лайна, то їй важливо саме його обезцінити або перевести тебе у якийсь паралельний вимір. Цьому й сприяє гумор. На війні він більш чорний. Це нормально, коли ти жартуєш і через це не можеш серйозно сприймати певні речі. Ніби проводиш їх через цю призму гумору. Знаєш, що нашому зеленому отаману на першому році свого керівництва під час публічних заходів було важко виступати, не переводячи усе на жарти. Зараз це змінилося. Але раніше було інакше. І це нормально! Тобто я б сказав, гумор не те, що рятує, але сприяє цьому критичному сприйняттю усякого лайна.
“КОЛИ Я БАЧИВ ДІТЕЙ У МИКОЛАЄВІ, У МЕНЕ СМИКАЛАСЯ “ЗАДНЯ“ НОГА“
– Війна калічить та вбиває не лише тіло, але й душу. Загалом як би ти оцінив психологічний стан українського суспільства? Чи це неможливо зробити?
– Та ні! Це дуже невдячна штука. Дійсно, в суспільстві ми трохи втрачаємо індивідуальність, але ми розбиті на групи. Наприклад, одні воюють, інші їм допомагають, треті роблять вигляд, що війни немає. До речі, це непогано. Я таких людей не засуджую. Так реагує їхня психіка. Тому не можна сказати, що українці мають такий-то загальний стан.
– А як бути з тим, що люди, особливо у неприфронтових містах, потроху звикають до війни? З’являється навіть безпечність, зокрема у ігноруванні повітряних тривог. От звучить в Києві сирена, а батьки продовжують гуляти з маленькими дітьми на дитячих майданчиках. Як до таких достукатися, що це небезпечно? Чи потрібно це робити?
– Навіщо тобі до них достукатися?
– Дітей шкода. Емпатія.
– Молодець, ти сама відповідаєш на питання! Це тобі треба працювати із емпатією. До всіх ти не достукаєшся. Тобі треба зрозуміти, чому ці батьки так роблять. Людина – це створіння, у якої сильно розвинута така здатність, як адаптивність. У крота є пазурі, і він може рити землю. Орел має крила, і він літає. У дельфіна є плавники, і він плаває. Людина ніхрена подібного не має. Вона змушена адаптуватися до тієї ситуації, яка є. Цей рівень адаптивності неперевершений. От дельфіна викинь на берег, він помре. Візьмемо простіше приклад, аніж твій про дітей в Києві. Ти ж киянка?
– Так.
– Давай тебе перемістимо у село Березівку Івано-Франківської області, звідки я родом. Ти там будеш прикольна – ніфіга собі, з Києва! А десь за два місяці ти там адаптуєшся. Ти звикнеш до цього села. Тобі навіть окремі штуки там подобатимуться. А потім тобі доведеться переадаптовуватися в Києві. Та сама ситуація із повітряними тривогами та дітьми, розумієш?! Люди адаптувалися: сирени є, імовірність влучання ракети також, але ж читали новини, що ППО збили чотири ракети з чотирьох, то тепер по барабану. Якщо ти хочеш щось зробити, таким людям потрібно дати альтернативу. Наприклад, їдьте в Сихів – там шикарно. Але ж ти не можеш гарантувати, що саме так. У всякому випадку, місцеві жительки кажуть, що не зовсім.
Але це ти ще не була в Миколаєві. Коли я там бачив дітей, у мене смикалася “задня” нога. Це просто якийсь капець! Я знайомився з людьми, обережно їх розпитував. Мені треба було не те, що вони мені ліпили, а внутрішня відмазка. Так-от вона така: вони просто сміливі люди!
– А які озвучують причини того, що залишилися?
– Перша група має якусь місію, роботу. Тобто їх тут щось тримає. Друга щиро вірить, що ЗСУ їх захистять. Мені здається, вони в нас вірять навіть більше, аніж ми самі в себе. А третя не знає, куди їхати. Їм легше терпіти небезпеку, аніж дискомфорт в іншому місці. Таким просто необхідно надавати більше інформації та не засуджувати.
– Та ніхто ж не засуджує! Просто не розумію, чому не йдуть в укриття.
– Це ти дуже оптимістично вважаєш, що не засуджують. Хейтять та булять! А чому не йдуть? Не знають, куди – де їхні укриття. Стрілочку бачили, й те добре. Повернемося до Києва. Там за цей час було більше 500 тривог. Уяви собі якусь жінку, яка стільки пережила. У її індивідуальному світі сто відсотків ракет йшли повз. Її психіка каже: “Та все буде нормально!”. Це така ж сама ситуація, як деякі люди не використовують презерватив під час сексу з незнайомою людиною. Або йдуть на роботу, не прочитавши умови контракту. Або вживають таблетки, які вони побачили в рекламі, але навіть не подивилися інструкцію. Так відбувається, тому що в їхньому досвіді це зайві дії, які не мають ніякої результативності. Це такі дрібні штуки. Більші – ходити на роботу, яка тобі не подобається, чи жити з людиною, яку ти не любиш, але знаєш, що її соціальний статус вищий. Це все про психологію.
– Як на мене, це насилля над собою.
– Саме так. Це відбувається, як правило, через якусь провину. А її абсолютно на шару у більшості випадків віддали батьки. Як-от: “Погано їси, то я тебе зараз не люблю”. Або: “Ти ж – дівчинка. Тобі цілих шість років. Чого ти плачеш?!”. І все – з’являється вина. Батьки так роблять через те, що з ними так чинили, а не тому, що хочуть загнобити дітей. Але психотравмуючі події отримуються саме від них або якихось людей, яких ми дуже сильно любимо.
– Зараз більшість людей відчувають тривожність. Що з нею робити після нашої перемоги? Пропрацьовувати зі спеціалістом?
– Не хочу обезцінювати тривожність, але з нею якраз легко працювати. Вона наступає в результаті невикористання своїх емоцій. Кожна з них має свою формулу. Коли блокуєш емоцію і не виражаєш її, то відбувається накопичення хімічних формул – адреналіну, дофаміну і так далі. Зрештою від цього “коктейлю” тебе вганяє у тривожність. Це такий страх без очевидних причин, коли тобі внутрішньо сильно дискомфортно. От які емоції ти собі раніше забороняла? Радіти. Почитала новини про Маріуполь, Бучу, а у Олега Винника вийшов новий альбом. І все – ти собі не дозволяєш радіти, тому що усюди відбувається п@здець. А тобі хочеться. Більше того, тобі треба, тому що в цьому є необхідність. Або, наприклад, ти злишся на русню. Але ж вона тебе не оточує! Це роблять інші люди, які в такій ситуації дуже тебе бісять. Коли ти починаєш працювати з емоціями, спочатку тобі потрібно їх ідентифікувати. До прикладу, війна, а ти у Львові виходиш з хінкальні. Як можна не посміхатися?! Нащо тоді туди заходила? От з’їла п’ять хінкалей, твоя мармиза повинна розтікатися так, що мало не репне від щастя! Так має бути! Ось в цьому й суть. Коли ти ідентифікуєш емоцію, а потім її собі дозволяєш. Одна дівчинка говорить: “Мені дуже соромно за те, що я боюся”. Я їй відповідаю: “Ти розумієш, що адреналін, який виділяється при страху, не запитує тебе: “Тук-тук! А можна я тут виділюся? Будь ласочка!”. Це ж умовний рефлекс психіки. Ти ж не даєш команду: “Адреналіне, вперед, всмоктуйся в кров!”. Ні, воно само. Це абсолютно неконтрольований процес. Уяви, що людина дізналася, що у неї цукровий діабет, і є варіант, що їй відріжуть ногу не через бій, а таку хворобу. То що, вона не боятиметься? Та ні! Тобто боятися – це нормально”. Розкажу тобі ще один приклад. Нещодавно мені написала колега: “У мене тут чотири “200-х”. Я спілкуюся з їхніми родичами. Вони повністю подавлені, ходять “чорні”. Що робити?”. Кажу: “Слухай, вони абсолютно нормальні, якщо ридають, скиглять, хочуть вбити твого комбріга чи попісяти на могилу Путіна. Якби цього не було, і вони просто спитали, а коли прийти по довідку, оце ненормально”. Взагалі люди іноді не дозволяють собі чогось того, чого б мали дозволити, бо ця функція закладена в нашу психіку. А тоді якраз тривожності буде менше. Тому що не буває такого: вона є або її немає. Тривожність може бути тотальною, з якою ти не можеш нічого робити, або поверхневою, коли ти ходиш, посміхаєшся і щось робиш, але маєш всередині дискомфорт. Тому тут теж треба розрізняти.
– Побажаймо щось наостанок українцям.
– Я початок повномасштабного вторгнення зустрів у підрозділі із Андрюхою Хливнюком. Я його дуже сильно люблю. У нього в одній з пісень є кльові слова: “Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо”. Щось останнім часом вони у мене носяться в голові. Ніяка війна не повинна зупинити вас у здатності любити, як би це пафосно не звучало. І на перше місце, кого ви любитимете, ставте, будь ласка, себе. Не Україну, ЗСУ чи Валерія Федоровича і навіть не своїх дітей. Якщо ви з цим справитеся, моєї роботи просто поменшає. Можете тоді мені просто на карточку скидати бабки й все. Але я б дуже сильно хотів, щоб ви не зупиняли цю шалену любов до життя, до світу. Не хотів би порівнювати нас із руснею, але ж усі розуміють, що там якраз ніякої любові немає. Тому вони і нагадують стадо дебілів. А у нас є та любов. Її не треба втрачати, бо нам вона зараз конче необхідна.
– А з ненавистю до русні що робити?
– Тут не треба себе стримувати! Ненавидьте її по повній! Декларуйте, що русня – лайно. От у мене усі бійці – злі. На кожен бойовий вихід йдуть “зі злістю на зубах”. Це нормально. Ну не може воїн бути ласкавим, розумієш?! Він має бути злий, як сука. Правда, потім важко перелаштовуватися. Тому що ми повертаємося такими ж злими, а люди запитують: “А чому ти такий?”. Але ця злість – абсолютно нормальна реакція, адже існує загроза твоєму життю і здоров’ю. Навіть якщо ти не на фронті, а в Києві, ти знаєш: є ймовірність, що прилетить якась ракета. От реакція у нас – саме злість. Тобто хочеш вбити ту людину, яка дала такий наказ, яка змушує нас страждати. Я тільки вітаю таку нормальну реакцію і радію, що Україна – не росія, яка терпить свій режим. А ми чинимо опір і живемо своїм життям.
– І переможемо!
– Так! Це і так зрозуміло! Питання тільки в тому, якою ціною. Хотілося б по акції та зі знижкою. Але свобода ніколи не буває безкоштовною. За неї ми і боремося!