25 травня – 5 роковини моєму батькові, Шевченківському лауреату Дмитру Креміню (21 серпня 1953 – 25 травня 2019), якому був серед відважних оборонців українського слова, духовності та культури в українському Надчорномор’ї. Його, миколаївського закарпатця, знали і поважали всі, проте мало уявляли, наскільки міцним був його горянський рід, а звідти – життєві переконання і громадянська позиція в часи російсько-української війни.
Наші закарпатські пращури були опришками, які понад три століття тому заснували на боржавській полонині біля гори Кук село Сухоброньку. Легенда про Бронецький замок, царя Поганина і його триногого коня Татоша з підковами навпаки, полотняний міст між горами та людей, які повстали проти нього, – з незабутніх легенд і мого дитинства, в якому були Бетлегем, усіяні яфинами і грибами гори, сакральне ставлення до природи, світу людини і Бога.
Про свого пращура, силача Данила Креміня, який ходив під прапорами князя Ференца Ракоці ІІ проти австрійського цісаря, Національний архів Угорщини згадує доказами про сплату податків за 1713 рік. З діда-прадіда Петра, його синів Дмитра, Юрія та Павла всі вміли читати й писати. Перший із хлопців побачив «русскій мір» під час Першої світової. Поранений під Перемишлем солдат австро-угорської армії Кремінь був у російському полоні. Поки не втік звідти, він бачив суцільне пекло на землі: товарняки, концтабір, допити, гнилу їжу, хвороби, масову смертність на будівництві залізниці. Згадую і славного прадіда Ілька, який будував церкву, радів приєднанню українського Закарпаття до Чехословаччини, тішився автономією Підкарпатської Русі, цитував Президента Карпатської України Августина Волошина в сусідньому Хусті – тодішній столиці країни. До речі, за першим переписом 1920 року українці складали переважну більшість населення країни та Закарпаття зокрема. А потім була трагічна битва на Красному полі, угорська окупація, війна і страшні злидні. Сумнозвісна пісня тих часів «Плине кача по Тисині», якою проводжали в останню путь Героїв Небесної Сотні, Героїв-оборонців України – закарпатського походження. Це визначив рідний дядько мого батька Василь Німчук – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАН України.
Мій дідик Дмитро Кремінь, який виховав п’ятьох дітей, знав багато молитов, щотижня відвідував служби в сільській церкві с. Суха, пам’ятав пароха о. Івана Романа, якого рукоположив єпископ Мукачівської Греко-католицької церкви Теодор Ромжа. Він пригадував, що вдома спілкувалися українською, а при чехах у школі, в якій він закінчив 6 класів, вивчали латину. В родині блискучо колядували, співали народних пісень, дотримувались традицій, жили за європейським часом. З радянською окупацією Закарпаття він відслужив в армії, був водієм лісгоспу і депутатом Берегівської райради. На його пам’яті – вбивство радянськими спецслужбами єпископа Т. Ромжі, ліквідація греко-католицької церкви та Закарпатті, репресії проти духівництва, російщення освіти і культури, витіснення української як мови богослужінь. Не чутно української в Сухівській церкві і нині, – так глибоко вп’явся вірус «русского міра».
Творчість мого батька Дмитра Креміня, старшого серед трьох братів і двох сестер, – найпомітніша сторінка в сучасній літературі. Його здібності як поета і художника помітили під час навчання в сільській восьмирічці, а тому він закінчив Ужгородську школу-інтернат для обдарованих дітей, студію образотворчого мистецтва Золтана Баконі, українське відділення Ужгородського університету. Тато дружив із класиками української літератури, майбутніми Шевченківськими лауреатами Іваном Чендеєм (автор сценарію «Тіней забутих предків») і Петром Скунцем, художниками Федором Манайлом і Ференцом Семаном, поетами Олегом Лишегою і Грицьком Чубаєм. Коли був готовим до друку рукопис книги «Тан блукаючого вогню» (1973), епатажному студенту влаштували «творчий звіт» за експериментальні твори у стилі поетів «розстріляного Відродження» і шістдесятників. Партійно-комсомольські нувориші обвинуватили його «в незрозумілості», а потім увірвалися до гуртожитку з обшуками. Від тюрми врятував розподіл випускників: філолога закинули на Миколаївщину викладати українську мову та літературу в російськомовній школі Казанки. Сподівалися, що поет припинить «незрозумілу» писанину і стане на шлях «виправлення», але цього не сталося і в Миколаєві, куди ми переїхали родиною в рік окупації радянськими військами Афганістану.
Моя мама Ольга Кремінь – зі старокозацьких полісько-слобажанських родів Колесників-Стороженків, які згадуються в реєстрах будівельників Домницького Свято-Різдва Богородиці монастиря. Мій прадід Яким, який пройшов дві світові війни, навчався у школі з майбутнім композитором, диригентом і засновником легендарного хору Григорієм Верьовкою, рідний брат Антон якого похрестив мого діда Івана і його сестру Марію. Рідний брат прадіда Максим Колесник – випускник художньої секції видатного Олександра Мурашка, видатний педагог та іконописець. Дід-фронтовик Іван Колесник вчителював у школі, заклав церкву, очолював сільський хор, грав на баяні, мав блискучий голос. Інша родичка Ганна Губко працювала директоркою школи, тому раділа моїй вчительській кар’єрі у третьому коліні.
Казанківське, а потім і миколаївське помешкання батьків – неформальний епіцентр культурного життя краю. Не омину згадкою візитів ввічливості до нашої квартири на вулиці Південній видатних постатей сучасності: професорки з Бухарестського університету Магдалени Ласло-Куцюк, професора Ратгерського університету Івана Фізера та його дружини Марти, народного артиста України Івана Поповича. Батько товаришував з Назарієм Яремчуком, Софією Ротару, солістами ВІА «Смерічка», Василем Зінкевичем, тріо Мареничів, Іваном Дзюбою, Марією Матіос, Володимиром Яворівським, Михайлом Слабошпицьким, Борисом Олійника, Іваном Драчем, Олександром Сизоненком, Стеапаном Крижанівським, Леонідом Вишеславським. Не забуду татових поїздок 1988 року до польського Білого Бору на відкриття української школи, як і політ до Грузії, де він познайомився із письменником, майбутнім лідером чеченського народу Зелімханом Яндарбієвим. А його дружба з поетом Іоном Хадирке, який стояв у витоках незалежності Молдови як очільник Народного Фронту, – серед сторінок і моєї співпраці з надійним другом України.
Чи легко було українським родинам у зросійщеному Миколаєві, в якому викликали міліцію за українську, мову називали «риб’ячою», а за громадянську позицію обзивали бандерівцями та обкладали справжніми стукачами? Я рівнявся на свого тата як на справжнього лідера і провідника національного духу, який був у витоках сучасної держави. За такий характер поет і дисидент Микола Холодний називав його «постпредом України у Причорномор’ї». Це і не дивно, адже він сприяв створенню Товариства української мови, був делегатом установчого з’їзду Народного руху України, ініціював відкриття українських шкіл, відроджував Український театр драми та музичної комедії, доклався до створення українськомовних газет «Чорноморія» та «Український південь», заохочував творчу молодь. До речі, в газеті «Рідне Прибужжя», в якій батько був заввідділом культури і духовного відродження, вперше вийшли «Чотирнадцять столиць України» Миколи Вінграновського. А ще були молодіжні літстудії «Джерела» та «Борвій», звідки вийшли талановиті письменники сучасності. Інтелігенція тих часів зустрічалася за кавою в «Кооператорі», до відкриття якої мій батько має пряме відношення.
Поети, художники, актори, науковці, світове українство відновлювали незалежність України. Мовний закон 1989 року виплекано у стінах близьких мені Спілки письменників України, Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАНУ, Товариства української мови, Народного Руху, Зеленого світу. Зрештою, і перший демократичний склад українського парламенту, який підтримав вимоги студентів – учасників «революції на граніті» – історія великого національного злету. Павло Мовчан, Лесь Танюк, Віталій Карпенко, Іван Заєць, Сергій Головатий, Володимир Шовкошитний, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський, Степан Пушик, Петро Осадчук, Роман Іваничук, В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, родина Калинців, з якими співпрацював тато, – великі будівничі нашої держави. Попри це, «мовне питання» ще довго лишалося серед елементів політичної боротьби, яке розігрували під час передвиборчих гонок упродовж десятиліть і миколаївські обранці.
На моїй пам’яті – наші з батьком виступи біля пам’ятника Тарасу Шевченку та меморіального знаку Миколі Аркасу, в театрах та університетах, заяви під час Революції Гідності та на Марші єдності України. Тоді миколаївці не дали шансів російським злочинцям захопити південь держави, що сміливо повторили 2022-го. Дорогим для мене став наш спільний нарис «Піщаний годинник України» із книги про регіони України «Соломонова Червона зірка» (2012). Передчуваючи зміни, там є такі слова: «Україна нарешті повертається до себе. І в цьому велика заслуга найбільших українських митців і поетів. „Український проект” наразі виявився сильнішим за чужинські проекти політтехнологів і галерейників. Українство – ще раз доведено – не проект, а суть. Ген осібної, оригінальної, не окраїнної за своїм світоглядом нації, котра чи не вперше грає на своєму політичному полі не чужу, а свою партію». Ці слова доведені батьком не на словах: він як очільник обласної письменницької організації, головний редактор «Соборної вулиці», професор кількох університетів, автор тридцяти поетичних книг робив все від нього залежне як письменник, громадський діяч, лідер.
Під час повномасштабного вторгнення українська мова стала серед головних маркерів ідентичності. Міста-герої гідно витримали оборону дорогою ціною. Підтримка ЗСУ рекордна, як і шалений інтерес до культури, історії та літератури. Тема російсько-української війни у воєнній ліриці батька, як і збільшена увага до посмертних книг Дмитра Креміня «З днів шалених» (2021), «Мовчання волхвів» (2023), «Скрипка з того берега» (2023, англ.), «Український апокриф» (2023), «Сива райдуга» (2024), виправдана та очевидна. Безліч заходів на вшанування його пам’яті в наших театрах, університетах, бібліотеках і музеях, з яким асоціювали українське Надчорномор’я, – безцінний внесок сучасників у зміцнення національної єдності, культури та оборони. Саме тому вірю, що в незламному місті буде вулиця Дмитра Креміня, обласна наукова бібліотека носитиме його ім’я, відчинять двері відновлені школи, книгарні та читальні, адже це – справи чину, відповідальності і чину.
Згадаймо великого поета України, який утвердив рідне слово, увічнив степове Надчорномор’я, оспівав незламний Миколаїв у світовій літературі.
Тарас Кремінь,
Голова Миколаївської обласної ради (2014), Народний депутат України (2014-2019), Уповноважений із захисту державної мови
Дмитро Кремінь
ЦІНОЮ ПЕРЕМОГИ
НА БРАННОМУ ПОЛІ
Київ-Миколаїв. Інтерсіті.
Догоряє зірка на орбіті –
На орбіті цих воєнних літ,
Де високі пшениці лягали,
Ніби під мечами римлян – галли,
Коли збуривсь цей кривавий світ.
І тоді з кривавого туману
Випливли ескадри вічних бід, –
Із Майдану, чорного Майдану,
До небесних знявся дим орбіт.
Інтервенти узяли в облогу
Ті форпости нашої землі,
Де колись літали у дорогу
Аж за море сірі журавлі.
Журавлиний ключ ночами стежу.
Відмикає Бог небесну вежу
І складає душі в небесі.
Новий Буг. Казанка і Долинська.
О, безмежна ноче українська!
Ми ще повернулися не всі.
Перейшло!
Часи несамовиті
Ще й тепер криваві, та не ті,
І домів летять на Інтерсіті
Воїни, найкращі у житті.
Їх оркестри стрінуть на пероні,
Сльози наречених і дружин.
От і я в останньому вагоні,
Але я у потязі один.
Аплодую тим, хто повернувся
Зі щитом. А може, на щиті.
Хто в біді не впав і не зігнувся,
Нас таких – немало у житті.
Київ-Миколаїв. Інтерсіті.
На пероні – ти, найкраща в світі,
Наче зірка Оріон, одна.
Та оркестри грають марш тривоги.
І життя – ціною перемоги.
І по ходу поїзда – війна!
AB OVO
Від першого рядка і до останнього,
Он-лайн і віртуального рядка
Ми нині проспіваємо і станемо,
Де нині місто, берег і ріка.
Над головами завірюха свище,
Така химерна, як і в ті часи,
Де химородне кельтське городище,
Де ти набутком древності єси.
О, Миколаїв! Ти господній задум.
Але пройшов уже безбожний лад,
І став Едем забутим Диким садом,
А ми самі звернули в дикий сад.
В оркестрі літ затихли звуки верхні.
Але із нами музика така,
Де є фрегат, збудований на верфі,
І місто є. І берег. І ріка…
***
Кінбурн і Гілея. Еллада й Едем.
Тут пахне і морем, і лісом…
Спочатку – залізом, а далі – вогнем.
Вогнем і залізом.
Без золота Ольвія тут золота.
Рука на рамені.
Чому ж мені сяють в сльозах крізь літа
Ці очі зелені?
ГОЛОС ІЗ-ЗА КАДРУ
Я живий, і ви живі. На втому
Господу жалітися не слід.
Але Голос Бога чути слід.
І про нашу молодість зникому,
про траву, про квіти біля дому,
про спасіння материнських сліз.
І про те, що нас не всі забули,
що не всі забудуть нас, коли
вже не співи, а посмертні гули
вирвуться з загробної імли.
…Постаріли наші наречені.
Постаріли з ними навіть ми.
Але ми єсмо. Дари свячені
ще діждуться осені й зими.
Закує зозуля із діброви,
дзвін покличе в церкву, бо –
Покрови,
золотом засяють ліс і гай…
Але ти у землю не лягай!
О, життя, єдине доокола!
Голосами діток плаче школа –
Восени її не закривай!
Не губи чарівні очі сині,
та село на нашій Україні,
де богують інші, а не ми.
Бути при хазяйському коліні,
ми, рожденні в іншім поколінні,
ми не згодні бути, чорт візьми.
Господи, спаси, не забирай
український мирний, тихий рай.
Не вмирай!
А краще в позолоті
осені останньої живім.
У битті аорт живої плоті.
Господи!
Ув імені Твоїм!
КАРТА КАРО
…І вже, коли кінчалася дорога
І билися у вікна мотилі,
Вона прийшла, ця дівчинка-небога,
Із золотим віночком на чолі.
Напевно, їй поліські ворожбити
Дали ці карти й березовий сік.
І я пропав, аби її любити
Увесь великий чоловічий вік.
Вона мене не виграла у карти,
Наворожила вродою мені,
Неначе у комедії дель арте
Зіграємо в житті ці ночі й дні.
Моя любов, і муза, і подруга,
І рідний син, і шлях до перемог.
І це життя, і кучерики юні,
Які тобі чесав ще юний бог…
***
Ользі
Такий прекрасний день – гримлять громи всесвітні,
Акація цвіте, і сонце, і весна…
Благословляю день у незабутнім квітні,
І березневий день, де ти мені – одна.
У цей прекрасний день із поетичним чаром –
Йдемо по цій землі, де мука і війна.
І небеса горять мені Волосожаром,
Але крізь мінних піль і ти ідеш одна.
Це ж треба так було, аби крилата Муза
Злетіла в небеса, з небес прийшла вона.
І віднайшла навік не хлопчика, а мужа,
І піднесла йому таємного вина.
Ми смертні, та й тоді, коли пройде по колу
Славетна муза літ і ця юдоль земна, –
Ти відведеш мене у поетичну школу,
Омріяна одна, оспівана одна.
***
Європа нас притягує до міфів!
І досі ми їм правимо за скіфів,
Усе такі для них ми дикуни.
Але якщо б до них прийшли монголи,
А не вони на танках в степ –
Ніколи
Не піднялися із колін вони ж.
***
Гадяцький полковник, а чи з Умані
Сотник – то історія сама…
Літописи наші непридумані,
Але інших – Господи! – нема.
І не в нас П’ємонти і Вермонти.
Захлеснула нас кривава твань
Од часів Залізняка і Ґонти,
Од часів лихих четвертувань.
Меншиков. Батурин. Чорні жерла
Тих гармат, що п’яні без вина…
І співати мало: „Ще не вмерла…”
І радіти мало, що не вмерла.
Треба жити, щоб жила – вона…