Пропонуємо нашим читачам розповідь, яку розмістив на сторінці ФБ “Письменники Миколаївщини” Тарас Кремінь, Уповноважений із захисту державної мови.
***
25 років тому, 9 березня 1999-го, мій 45-річний батько Дмитро Кремінь став лауреатом останньої в історії країни Державної премії України імені Тараса Шевченка за книгу віршів і симфоній «Пектораль» (Миколаїв, «Можливості Кіммерії», 1997).
За усталеною традицією володар найвищої державної літературної нагороди в номінації «Поезія» зобов’язаний виголосити Шевченківську промову. Він її готував на 9 березня, але 8-го його забрала карета швидкої допомоги з перона Миколаївського залізничного вокзалу через різке погіршення здоров’я. По правді кажучи, він хвилювався неймовірно, адже баталії між турами були неймовірними. Головним конкурентом «Пекторалі» Дмитра Креміня був «Жовтий князь» Василя Барки.
За домовленістю з головою Шевченківського комітету церемонію вручення було відтерміновано на кілька місяців (до поліпшення стану здоров’я і виписки з лікарні). Змінили і локацію, – замість столичного палацу «Україна» обрали Миколаївський академічний художній драматичний театр, на сцені якого виступали корифеї, Аркас, Мейєрхольд. Креміневі слова промови були з найсильніших серед мені відомих, які останніми роками не почути від золотоустих. Там були такі нетлінні фрагменти:
“Грізні, войовничі, залізні строфи геніїв українського відродження, битого ідеологічним терором, катованого й розстрілюваного, нищеного й знищеного – і все-таки незнищенного! – звучать і тепер у серцях Шевченкового народу, народу України, в юних синах і дочках наших, котрих не вирвеш з серця: вони народилися і стали людьми не в імперії, не в заляканій Малоросії, а в знищеній, та незнищенній, як дух і матерія, омріяній у найстрашніших часах – Україні.
Ці бунтівні хлопчики й дівчатка здатні не тільки на голодні походи й протести, це – українська еліта, котра прийшла у світ із психологією переможців. Це Шевченкові діти – ненароджені, та нарожденні, це діти героїв Крут, яким випало стояти не під шлюбним вінцем, а під кулями більшовицько-матроської орди, це – діти Карпатської Січі, отже – нащадки й правнуки не прадідів поганих, рабів і підніжків, бидла й сміття історичного.
Сторозтерзані й сторозп’яті, ми вже народ у трьох іпостасях поколінь, і поетичне слово вільної людини звучить інакше, аніж у травмованого рабством старшого покоління”.
Саме тому українська нація так завзято бореться проти російських злочинців, і ця екзистенційна війна, яка триває 11-й рік поспіль з 300 попередніх, буде за нашою Україною. Додам і таке. Перефразовуючи слова земляка, Шевченківського лауреата Олександра Сизоненка, який порівнював, як і академік, Герой України Іван Дзюба, лірику геніального Тараса Шевченка і мого батька Дмитра Кременя, скажу наступне: «Шануймо своїх пророків!». І додам: за життя. До Перемоги і після. Завжди!
ВЕРБОВИЙ ШПІЦРУТЕН
Я пригадую – голос і дикцію,
Як читав ти, і як ти ішов…
Як узяв тебе в експедицію
Капітан-лейтенант Бутаков?
Імператор – тиран і деспот,
А тиранів не любить флот.
Миколаїв адміралтейський,
Ти таємної волі оплот.
Але й братові-адміралу
Не напишеш уже в Кронштадт,
Як узяв ти до Кос-Аралу
Недогублений цей талант.
…А вночі понад Кос-Аралом
Линуть згуки у млі сирій.
І кривавиться обрій помалу,
Мов Тараса проводять крізь стрій!
Не заснеш…
І згадаєш панщину.
Академію – не забуть…
Це не сон…
А судьбу покріпачену
Цар-фельдфебель із прісними б’ють!
І розриті могили палають,
Де свячені ножі – до пори…
Та не обрій – шинель Миколая,
Мовби хмара, звисає згори.
Ну, а унтерські вигадки – куці:
Крізь шпіцрутени – уперед!
…Та минаються екзекуції,
Час іде, воскресає поет.
І підходить Тарас, пригнічений,
Хоч не час для поетових мук.
І шпіцрутен він, кров’ю мічений,
У задумі бере до рук.
Не журися, Шевченку, не треба.
З цього прутика бути вербі…
І під клаптем чужого неба
Ще сяйне її зелень тобі.
Бо поетова воля –
простити
Хоч замучену, а судьбу.
Бо поетова доля –
зростити
Із нікчемної різки – вербу.
Як свободи вино – цикута,
А шпіцрутен верби – любов…
Ця історія незабута,
Як зривали із тебе пута
Мічман Даль, капітан Бутаков.
Ми з тобою.Невольничі діти,
Розгортаємо давній сувій…
Будуть, батьку, тебе водити
Крізь двадцятого віку стрій.
І з далекого Сандармоху
Капітани НКВС
Розстріляють нову епоху,
Злиже кров конвоїрський пес.
І не раз поженуть до Сибіру
Колективного козака.
І дадуть не шинельку сіру,
А куфайку з тавром «з/к».
І коли передсмертним хоралом
Огласиться невольничий стрій,
У безкраїм степу за Уралом
Ми почуємо голос твій.
З України – із болем, журбою
Будеш ти повертати сюди.
…Кров’ю мічену гілку вербову
Ти в далекій землі не сади.
Київ, Канів гримлять салютами,
І панами стають раби.
Але чую: свистять шпіцрутени,
Заготовані із верби…
Фото О.Кремка: В.Яворівський вручає Шевченківську премію Д. Кременю. Миколаїв, 1999.