Найбільш незахищеною категорією населення під час війни виявилися наші люди похилого віку. Про те, як жив у Миколаєві міський геріатричний Будинок милосердя ім. Святого Миколая у ці півтора військових роки, ми говоримо з директором Володимиром Власовим.
– Володимире Яковичу, ви, як керівник, який несе відповідальність абсолютно за ВСЕ, опинилися у дуже важкій ситуації. На момент початку війни у вас під опікою було більше 40 людей похилого віку та інвалідів, половина з них – лежачі. 9 березня 2022 року ракети ворога прилетіли до Ракетного Урочища, де на березі Інгулу знаходиться Будинок милосердя.
– Так, ситуація була нелегка. Допомогло те, що за багато років роботи у нас склався морально-етичний кодекс взаємин між співробітниками, якого ми дотримуємось. Цей кодекс працює за будь-яких часів – і у мирний час, і у військовий. У військовий – тим паче. Ще більше зміцнилися взаєморозуміння, взаємодопомога та згуртованість у колективі, який у нашій соціально-медичній установі працює цілодобово, ні на хвилину не залишаючи без догляду підопічних, серед яких багато тяжкохворих.
– Я знаю, що на початку війни, після обстрілів міста, вам стали привозити ще й людей старшого віку, які постраждали від обстрілів.
– Тоді об’єднали зусилля департамент праці та соціального захисту населення, профспілки, наш геріатричний центр – ми виїжджали, щоб забрати людей похилого віку. Не просто приймали їх за розпорядженням керівництва міста, а й самі забирали, привозили своїм транспортом із Кульбакина, Соляних, Корабельного району, центру міста.
Нам і самим тісно, тож довелося давати їм притулок у бібліотеці. А вони неспокійні, покинуті, самотні. Двом жінкам було вже за 90 років: онуки покинули і поїхали, думали, що бабусі обійдуться самостійно. Кінець березня, холод – у них в квартирах все відключено, шибки вибиті, і кожен день обстріли. Трьох людей ми передали представникам Червоного Хреста, бо місць у нас уже не було.
***
Коли починалися обстріли – люди ховалися у притулку. “Ходячі” підопічні та співробітники йшли до каплиці Святого Миколая. Там є монолітний цокольний поверх, складений із залізобетонних блоків. Мешканці мікрорайону теж тут знайшли укриття – двері у нижній частині каплиці завжди були відчинені. В укритті включали освітлення – для цього ставили акумулятори, співробітники Будинку милосердя розставляли лавочки, приносили матраци та ковдри. Деякі городяни із сусідніх будинків після оголошення тривоги проводили цілу ніч “під крилом” Святого Миколая.
Директор у перші два місяці “жив на роботі”. Не було коли їздити додому до Соляних, та й небезпечно – північні мікрорайони міста тоді сильно обстрілювали. Та й тривожно було за своїх у притулку. «Жили на роботі» ще кілька співробітників із віддалених районів міста та передмістя.
Ракети, випущені 9 березня о 15:30, наробили біди. 15 вікон – з рамами та стеклами були вибиті ударною хвилею з боку річки.
– Мене врятувала стінка, – розповідає Володимир Власов. – Сидів у кабінеті, коли посипалися шибки. Лише встиг побачити два фонтани води, які піднялися в Інгулі після вибухів ракет.
Було перебито газову трубу, і добу Будинок милосердя сидів без газу, без опалення. Сусіди приходили, щоб допомогти закрити вікна ковдрами та матрацами. Початок березня був холодним. Дякую газовикам – оперативно все відновили.
Дах теж довелося лагодити: завдяки участі керівництва міського управління культури вклали замість розбитого шиферу 30 аркушів нового.
Одна з касет ракети пробила купол каплиці. Усередині церкви розірвалася і розлетілася на сотні дрібних уламків, якими була напхана… штук 250, не менше.
– Якби не каплиця, судячи з траєкторії польоту, касета могла б влетіти до одного з вікон житлового корпусу. Святий Миколай зупинив лихо, – каже Володимир Власов.
Чи думав він, починаючи у 2009 році будівництво каплиці, яка прикрашає сьогодні територію притулку, що одного дня Святий Миколай стане захисником цього маленького острівця милосердя? Тоді, не знайшовши достатніх коштів від спонсорів для фінансування, вони з дочкою Олесею вклали у капличку сімейні заощадження – вийшло 85% загальної суми будівельних витрат.
З початком війни Олеся, яка вже близько 20 років живе в Голландії, у містечку Фліссінген (це маленька морська провінція, порт на березі Північного моря) та викладає англійську мову в інституті моряків, разом із міською громадою організувала гуманітарну допомогу для України.
За ці військові місяці з Фліссінгена до Миколаєва прийшли вантажі з продовольством, овочами, одягом, матрацами, постільними речами, побутовими приладами. Завдяки голландцям, Будинок милосердя поповнився багатьма необхідними в побуті предметами, а на столах у підопічних час від часу стали з’являтися голландські сири! А хірургічні коагулятори, надіслані з Фліссінгена, вже працюють у 4 лікарнях Миколаєва.
– У Олесі там створилася група волонтерів – біженці з Херсону, Миколаєва, інших міст, волонтери приймають українців та рятуються від війни: розміщують, надають першу допомогу, створюють початкові умови для життя. Потім біженці їдуть до інших країн, де їм надається житло, допомога та можливість влаштуватися на роботу, – розповідає Володимир Власов. – Ну, а ми продовжуємо отримувати із Голландії гуманітарні вантажі.
***
Тим часом налагоджене життя в Будинку милосердя, незважаючи на війну, йде своєю чергою. Насамперед, традиційно приділяють увагу благоустрою прибережної зони. На “Алеї слави” сьогодні висаджено 15 катальп. Вісім із них посадили навесні 2023 року – і вони вже зацвіли!
– Дивно, молоді деревця, півторарічні, лише два місяці тому посаджені – цвітуть! – радіє Власов. – Все цвіте!
І ще вирішили прикрасити свою набережну дуже гарним чагарником – спірея “Біла наречена”. 80 погонних метрів засадили. У цьому суботнику брали участь і керівництво департаменту праці та соціального захисту населення, і голова профспілок Марина Гром, інші співробітники соцзахисту.
Зелений оазис на березі багато років створюється під керівництвом Володимира Власова. Він завжди приділяв велику увагу благоустрою берегової лінії. Тепер тут відпочивають не лише підопічні Будинка милосердя, приходять мешканці мікрорайону, багато хто – з дітьми, бо давно обладнаний на березі дитячий майданчик.
З “сусідами” Володимир Якович та його робочий колектив давно потоваришували, завжди допомагають один одному, у воєнний час – особливо.
Велика допомога притулку йде від міста. Наприклад, водоканал за рішенням мера направив сюди фільтр для води зі зворотним осмосом. А взимку у 5-кубових цистернах додатково привозили гарну питну воду, якою забезпечували також мешканців мікрорайону.
У ці важкі півтора роки притулок для людей похилого віку не залишають поза увагою і міська влада, і голова профспілки державних установ Таміла Бугаєнко. Завдяки місту, постачання води та продовольства в перші місяці війни було забезпечене повністю, тоді люди похилого віку дуже цього потребували. Серед депутатів, які допомагають розібратися з вантажами, що надходять із Голландії, Володимир Якович насамперед називає Сергія Колесника. Прийнято рішення частину чергового гуманітарного вантажу відправити до Снігурівки та Херсона.
Завжди дуже активний у наданні допомоги Червоний Хрест. Гуманітарну підтримку надають також церкви міста та релігійні громади.
Однак Будинок милосердя не лише приймає допомогу, а й сам намагається допомогти: він гостинно прийняв та надав умови для проживання 10 водіям, які здійснювали доставку питної води мешканцям Миколаєва.
***
…Життя продовжується. У притулківському саду-городі дозріли вишні. Посаджені кріп та петрушка вже розрослися і готові до обіднього столу.
З Будинком милосердя давно та продуктивно співпрацює аграрний університет. Частина студентів традиційно проходить тут практику, доглядаючи фруктовий сад, виконуючи необхідні роботи на набережній та на території притулку. Так буде й цього року.
Буквально днями відбулося відкриття двох житлових кімнат після ремонту. Купили дуже великий телевізор – у кімнату, де лежать важкі, хоспісні хворі, шестеро людей. Поклеїли гарні шпалери, повісили на стіну ікону Божої Матері. Другій відремонтованій кімнаті теж постаралися додати краси та затишку. Будинку милосердя – більше 230 років, і старі приміщення потребують постійного ремонту.
– Люди пізнаються у біді, а сьогодні особливо. Наш притулок – як лакмусовий папірець для Миколаєва та Європи в тому числі. Я зараз це гостро відчуваю, – каже Володимир Власов. – Коли йде щира допомога, дуже важливо показати, що ми всю її у цей тяжкий час віддаємо з душею… Не “ничим”, не тягнемо додому в сумках – а віддаємо нужденним.
Вантаж з Голландії
Життя триває, а отже – директор Володимир Власов має намір послідовно йти до своєї головної мети. Він давно мріє перебудувати адміністративний корпус на житловий. Підопічним тісно у цьому старому, пристосованому під притулок будинку. Хотів би директор прийняти більше людей старшого покоління, але не може – площі не дозволяють. Адже багато хто прагне сюди, бо умови та обслуговування – на гідному рівні.
Оптиміст Володимир Власов вірить, що міська влада та депутатський корпус розуміють, що сьогодні реконструкція та будівництво житлового корпусу дуже важливі. Оскільки немає нічого важливішого у світі, ніж людське життя.
Таким Будинком милосердя, який працює у нас у Миколаєві понад 20 років, треба пишатися та робити все, щоб він продовжував розвиватися, забезпечуючи миколаївцям гідне утримання на старості років.
Наталія Христова.