Ми продовжуємо публікацію на сайті матеріалів, які були надруковані в останньому номері паперової газети “Вечірній Миколаїв”.
З часів появи судноплавства мореплавці використовували пристосування для встановлення корабля або човна на надійну стоянку біля берега. Це були якорі: у Стародавньому Єгипті – кам’яні, у римлян – дерев’яні, потім з’явилися металеві, чавунні. Еволюція якорів вимагала поліпшення якості матеріалу, до якого вони кріпилися.
Якорі забезпечують міцний зв’язок корабля з ґрунтом і створюють утримуючий ефект, що протидіє зовнішнім силам (течія, сильний вітер, шторм тощо), які прагнуть зрушити судно з місця. Тому особлива увага водночас з якорем приділялася і матеріалу, до якого він кріпився. Усі розуміли, що надійність тривалої та міцної стоянки кораблів забезпечується лише у парі якоря з міцним канатом чи тросом. Але й вони іноді не могли протистояти силі стихії. Корабель залишався без якоря, і, беззахисний, ставав здобиччю прибережних скель і рифів.
Сучасні дослідники підводних акваторій на місцях стародавніх стоянок суден досить часто знаходять на дні «сувеніри» минулого – якоря різних епох із різних матеріалів.Для забезпечення безпеки мореплавцям було потрібно нове кріплення якоря до корабля. Так на зміну канату і тросу прийшов якірний ланцюг. Але й він із збільшенням дедвейту корабля не завжди справлявся зі зростаючими навантаженнями. Тому інженери та винахідники постійно займалися посиленням їхньої міцності та надійності.
Найуразливішою ланкою в цій парі був ланцюг. Спочатку ланки ланцюга кувалися. Потім почали використовувати виливок ланок у земляну форму лише великих калібрів якірних ланцюгів. Ланки малих калібрів виготовлялися горновим методом або електрозварюванням із пруткового металу. Це була витратна ручна праця. Надійного ефекту вона не давала, а якість ланцюга залишалася низькою, що спричиняло передчасний його розрив і втрату дорогого якоря.
Згодом у країнах Заходу було впроваджено у практику виготовлення якірних ланцюгів шляхом безперервної виливки. То був успіх!Після Другої світової війни в СРСР планувалося будівництво великотоннажних торгових суден, цивільних та військових кораблів. Для їхнього обладнання необхідно було за кордоном закуповувати за валюту якірні ланцюги, виконані за сучасною технологією. Для економії валютних коштів перед інженерами, конструкторами, суднобудівниками поставили завдання вийти на вітчизняне виробництво безперервного лиття якірних ланцюгів.
У 1948 році Чорноморському суднобудівному заводу в Миколаєві доручили організувати серійне виробництво якірних ланцюгів великих калібрів методом лиття за новою технологією.
Для цієї мети було змонтовано електропіч, спроектовано та виготовлено необхідне оснащення та нестандартне обладнання. Спочатку під час пробних виливок наших металургів спіткали невдачі. Надалі за активної допомоги ЦНДІ технології суднобудування та головного металурга Мінсудпрому Г.В. Малаховського було освоєно виробництво ланцюгів калібром 57,62 та 67 мм.
У березні 1950 року замовник прийняв перші три смички якірних ланцюгів.
На початку березня 1950 року вийшла постанова Ради Міністрів СРСР про присудження Сталінської премії «за видатні роботи в галузі науки та винахідництва за 1949 рік». Цією постановою «за видатні винаходи та докорінні удосконалення методів виробничої роботи» Сталінською премією третього ступеня у розмірі 50 000 рублів були удостоєні: Малаховський Григорій Вікторович – керівник робіт, начальник металургійного відділу Центрального науково-дослідного інституту; Мельников Олексій Іванович, Фролов Микола Петрович, Штильман Фроїм Львович, Охотін Борис Миколайович, Фомічов Олександр Іванович, Фрумкін Йосип Аронович, інженери – за організацію потокового виробництва литих високоміцних якірних ланцюгів.
Надалі потужності з виробництва якірних ланцюгів на заводі зростали, паралельно вдосконалювалася технологія їх виготовлення. Сталеливарний цех забезпечував якірними ланцюгами всі судна і плавучі споруди, що будувалися в союзі.
Сьогодні цей винахід сприймається як звичайна річ. Забуті ті, хто робив перші, дуже непрості, кроки у вирішенні цього важливого виробничого завдання.
Один із них – людина незвичайної, складної долі, металург, винахідник Олексій Іванович Мельников. Деякі факти з його життя наведемо з власноруч написаної 25 жовтня 1942 року молодшим лейтенантом О.І. Мельниковим автобіографії:
«Народився я в 1907 році в м. Ленінграді, в сім’ї військовослужбовця (батько був військовий моряк, постійна його служба з 1914 по 1918 рік – баталер п/п «Полярний» Біломорського флоту).До 1922 р. перебував при матері. З 1922 по 1925 р. знаходився в дитбудинку в Новоросійську.У 1925/26 р. закінчив Краснодарську середню школу № 17 за рахунок коштів дитбудинку.
З 1926 р. по 1929 р. працював змащувачем на цемзаводі «Жовтень» у Новоросійську.З 1929 по 1933 – студент Металург. ін-ту. Закінчив Дніпропетровський металург. ін-т.З 1933 по 1934 р. – нач. зміни старомартенівського цеху зав. ім. Андрєєва у м. Таганрозі. З 1934, квітень, по 1934, жовтень, – курсант військової частини 1172 в м. Пушкіно Ленінгр. обл., там же отримав звання ком. взводу.З грудня 1934 до серпня 1941 р. працював на заводі № 198 ім. А. Марті і обіймав посади: 1) виконроб П.П.С., 2) нач-к цеху, 3) заступник голов. металурга заводу.У 1941 р., у серпні, був евакуйований із заводом у м. Астрахань, а з Астрахані – у м. Сталінград.
З 1941 по 1942 р. – провідний інженер 4-го відділу тракторного заводу у Сталінграді. В серпні 1942 р. у зв’язку з евакуацією м. Сталінграда виїхав до м. Барнаул на зав. С-10, де і працюю (на момент написання автобіографії, – прим. авт.) провідним інженером В.Г.М.».
Потім О.І. Мельников працював в Омську. Працюючи на оборонних заводах у тилу, він зробив значний внесок у вдосконалення броньованих башт для танків.
У 1944 році разом із заводом повернувся до Миколаєва на ЧСЗ у сталеливарний цех. Працював на посадах начальника цеху, головного металурга заводу (з 1952 р.).
Олексій Іванович вніс низку цінних раціоналізаторських пропозицій. Його колектив активно співпрацював з Інститутом електрозварювання імені Є.О. Патона АН України (м. Київ).«З червня 1957 р. Мельников разом із колегами працював над виконанням планового завдання з виготовлення серії сталевих корпусів цементних печей та роликових опор під них.Ці печі являли собою циліндр діаметром від 4,5 до 5,2 метрів і завдовжки від 170 до 185 метрів, що збираються з листів сталі завтовшки 18-20 мм. То був негабаритний вантаж!»
Понад три десятки років Олексій Іванович Мельников віддав металургії. Пішовши на заслужений відпочинок, він, звиклий до постійної діяльності, не зміг сидіти без діла. Йому знову закортіло на завод, до рідного цеху, який він довгий час очолював. У тісній співпраці з керівництвом цеху, інженерами, технологами та робітниками Мельников працював над ліквідацією проблемних, вузьких місць, впроваджував наукові методи праці в ефективну організацію вантажопотоків у цеху.
І ось чому. Економісти тоді підрахували, що для виробництва однієї тонни сталевого лиття необхідно здійснити до двохсот тонн вантажно-розвантажувальних та транспортних робіт. Ці нескінченні навантаження та перевезення вимагали великої кількості робочої сили, якої постійно не вистачало. І Мельников успішно вирішив завдання щодо оптимізації вантажопотоків. Разом з економічним ефектом від новинок було полегшено працю робітників.
Перед остаточним виходом на заслужений відпочинок Мельников працював у центральній лабораторії економічних досліджень, брав активну участь у розробці нової на той час системи планування та стимулювання.
Багато добрих справ на його рахунку. Як працівник О.І. Мельников характеризувався як скромний, дуже працездатний, акуратний та відповідальний фахівець. Жага пошуку була властива йому протягом усього трудового шляху. Як наслідок – О.І. Мельников залишив по собі декілька винаходів.
10 вересня 1982 року ветеран ЧСЗ, лауреат Державної премії СРСР О.І. Мельников пішов із життя. Цей нарис присвячений світлійпам’яті Олексія Івановича Мельникова.
Євген Горбуров, кандидат історичних наук.