Писати про друзів, колег, тим більше знакових людей нашого краю – справа невдячна. Відповідальна і нелегка. А Володимир Пучков був саме таким…
Поет, журналіст, з яким мене доля звела в редакції, єдиної тоді обласної газети «Південна правда» у 80-х роках уже минулого століття. Він прийшов із «Ленінського племені» – улюбленої молоддю яскравої сміливої газети, яка дала багато талановитих журналістів. Спершу працював у відділі культури поряд з асом пера Агнесою Виноградовою та Людмилою Костюк, дружиною Еміля Январьова. Зовсім скоро став заступником головного редактора. А з 1994 року і до останнього дня свого життя очолював міську газету «Вечірній Миколаїв».
Скажу, як є: газетярська робота тоді– це ті ж галери, які відняли у поетів такого рівня, як Дмитро Кремінь і Володимир Пучков, стільки часу, енергії , здоров’я, які вони могли використати для такої високої і примхливої пані, як Поезія… От власне про Володю, як великого талановитого поета, мої спогади. Для мене його ім’я чомусь завжди пов’язане з Дмитром Кременем, який став лауреатом Шевченківської премії, переможцем багатьох творчих конкурсів, носієм високих титулів.
А Володимир – це ж Король поетів, лауреат Всеукраїнських та Міжнародних літературних премій, нагороджений орденом преподобного Нестора Літописця у 2010 році, золотою медаллю американського Фонду «Андерсен Хауз» за кращу поетичну книгу. Був активним учасником громадського життя міста. Ще ініціатор і голова журі щорічного Всеукраїнського поетичного фестивалю «Ватерлінія»( з 2011 р.). До речі, головний приз- вітрильник з італійського мармуру, виготовлений відомим миколаївським скульптором Іваном Булавицьким. Це дуже коротко.
Він був самобутнім і оригінальним поетом: від першої збірки «Азбука музики» до посмертного видання «Акации южный акцент», виданого дружиною, донькою і друзями…
Чому для мене нероздільні імена Володі і Дмитра? Мабуть, це йде від книги-трилінгви «Два береги», де вміщено вірші і переклади один одного. Це, звичайно, велика рідкість. Одразу після виходу «Двох берегів» я умовила їх провести творчий вечір у новісінькому муніципальному колегіумі, де працював мій чоловік Леонід Ржепецький. Це була така подія для учителів і старшокласників. Слід відзначити – Пучков завжди у «Вечорці» друкував вірші Кременя, особливо після того, як Дмитро серйозно захворів. А чого вартує початок великої вітальної статті Пучкова до ювілею Кременя: «Для мене писати про Дмитра Кременя – все одно, що писати про самого себе. Дуже це важко».
А ще цікава історія поїздки Дмитра на Шевченківські дні в Оренбург. Осінній Київ кінця 70-х років… Спішно формується делегація, до якої включено Дмитра. Він же приїхав до столиці з теплого Миколаєва у легенькому плащику… У Оренбурзі ж – зима і мороз… Володя на той час вчився у Києві, тож поїхав Дмитро у Володіному пальті… Між ними ніколи не було суперництва: кожен йшов своїм шляхом і поважав творчість друга. Якось у його кабінеті зустріла молоденьку мініатюрну дівчину. Я її знала – це талановите дівча мало вже купу перемог у літературних конкурсах . Єлизавета Безушко брала у нього інтерв’ю, яке вийшло лише через два роки, 12 березня 2020… Там дуже цікаві думки зрілого журналіста про нашу непросту професію. І це, тримаючи в руках незапалену козацьку люльку, яких у Пучкова була ціла колекція. Він умів бачити таланти, давати їм дорогу і слушні поради. Пам’ятаєте, як у «Вечірці» починався творчий шлях нашого героя, вже цієї війни, Олександра Терещенка? Його спогади у газеті я зберігала і давала читати своїм синам і онукам. Це був час, коли хлопці, тримали Донецький аеропорт, їх згодом назвали кіборгами, вони вистояли. Не вистояв бетон. І таких спогадів про Володимира Пучкова у тих, хто знав його, – багато.
Буваючи на Мішківському цвинтарі, де поховані мої найдорожчі, я завжди підходжу до червоного камня, під яким покоїться Володимир Пучков, а трохи далі – і Дмитро Кремінь. Згадую їх з шаною і любов’ю… Таких більше немає… Хочеться думати, що нові часи дадуть нових героїв. І не лише битв на полі бою, а й у літературних змаганнях. І все- таки з’явиться вулиця Пучкова, який більше життя любив наше місто…
Тетяна Даниленко.
Від редакції: 15 березня цього року Володимиру Пучкову, нашому неймовірно талановитому, щирому, мудрому редактору, який з небес спостерігає за нами, виповнилося би 76 років. Якщо ви нас там читаєте, шановний Володимире Юрійовичу, разом із другом Дмитром Кременем (а ви ж точно читаєте, бо як то жити на небесах та без газети), знайте, – ми пам’ятаємо про вас, шануємо, вдячні. Додайте нам сил витримати всі іспити, які наразі постали. А ми обіцяємо втримати газету, яка стала головною темою вашого, а тепер вже і нашого життя.