Житель Миколаєва – Ілля Зелінський вперше взяв у руки зброю ще в 2014 році, коли звільняв Донеччину від окупантів. Після служби чоловік займався активною громадською діяльністю. У 2022 році, разом з іншими добровольцями, Ілля з першого дня російського вторгнення захищав Миколаїв та брав участь у визволенні Херсонщини.
В інтерв’ю сайту 0512 боєць 126 окремої бригади Корпусу морської піхоти розповів про свій бойовий шлях, мотивацію, проблеми з адаптацію ветеранів та інше.
“Зараз противником застосовано всі види наявного озброєння. Вже ніяких наративів “іх там нет”. Коли почалось АТО у 2014 році, ви вступили в лави батальйону МВС “Азов”. Що вас змотивувало тоді це зробити?
Це був наступний крок, коли країна знаходилась у вирі революційних подій (Революція Гідності – ред.). Ми тільки-но відбили від сепаратизму Миколаїв та Одесу й, дивлячись на те, що розгорнулось на сході (захоплення проросійськими сепаратистами ряд міст в Донецькій та Луганськiй областях – прим.) – пішли добровольцями на фронт.
Якщо брати 2014 рік, початок російської агресії, то чим він відрізняється, виходячи з вашого бойового досвіду, від війни наразі? Як тоді поводив себе ворог, що собою представляла армія, яке було забезпечення, тактика тощо?
Це небо і земля як в прямому, так і переносному сенсі. Тоді противником були задіяні обмежені ресурси, здебільшого піхотні, а також артилерійські, назвемо їх гібридними, а зараз противником застосовано всі види наявного озброєння. Вже ніяких “іх там нет”, а повномасштабна війна з російською армією, а не військовими зʼєднаннями, що намагаються приховати свою участь.
Яким вам запам’яталось Приазов’я та Донеччина зокрема?
Зараз щось складно пригадати на фоні контрастів. Люди звідти відмінності принципової не мали. Так, був пропагандистський вплив, але на півдні його також вистачало, може, менш привітніший, не знаю. З регіоном я був знайомий ще до 2014 року, бо їздив часто на змагання з футболу по всій країні. Бойові дії, тренування в принципі – це було на той час 80% того, що було. Тому найяскравіші спогади – це перші бойові завдання і Павлопіль-Широкинська операція.
“Близько 80% моєї громадської діяльності в цивільному житті – це все ж був супротив проросійським акціям та наративам рф”
У 2015 році ви повернулись до цивільного життя. Вас у Миколаєві знають також як громадського активіста. Розкажіть про напрями вашої діяльності та що вдалось змінити до того моменту, поки знову не довелося взяти зброю в руки.
В цивільне життя повернувся, коли полк через політичні причини вивели із сектору бойових дій. Зброю в руки ми періодично брали як воєнні туристи й до повномасштабної війни.
Освоїтись було важко, ніяких моментів по соціалізації таких сегментів як ми не існувало, відчувалось, що від нас відмежувались. Тому першочергово ми почали гуртуватись ветеранами та реагувати на виклики, які перед нами поставали: в обмеженні наших прав, в соціалізації ветеранів, створенні силового крила (громадське формування, охоронна фірма), реагували на якісь наслідки некоректної поведінки щодо військових від цивільного населення (доводилось виховувати).
Близько 80% моєї діяльності в цивільному житті – це все ж був супротив проросійським акціям та наративам, які готували ґрунт для повномасштабного вторгнення, протидія проросійським силам та елементам проросійського впливу. У нас, на мій погляд, непогано виходило в контексті вулиці. Ми повністю в цьому плані контролювали ситуацію.
Також, як ветерани, ми брали досить активну участь в процесах декомунізації як в місті, так в області. Було багато зроблено в сфері перейменування та переосмислень процесів тоталітарного минулого та висвітлення діячів доби національно-визвольних змагань. В буквальному сенсі підіймали їх з архівів, займались памʼятко-охоронною діяльністю по збереженню матеріальної культури в плідній співпраці з нашими археологами. Досить широке коло інтересів було.
У вас є власна сторінка у Вікіпедії. Знаєте, хто її створив та як до такого відноситесь?
Мені її нещодавно кинули. Не знаю, хто створив й хто веде. Мотивів теж не знаю. А це показник якийсь?
У 2021 році ви закінчили університет в Миколаєві за спеціальністю “Історія”. Чому обрали саме цей фах?
Це було давнє захоплення. Я обожнюю історію, і тут просто скористався можливістю пільгового навчання завдяки статусу учасника антитерористичної операції. Власне, я наче нормально “відстрілявся” та закінчив цю справу з дипломом “Магістра”. Може, колись повернусь до цього процесу.
“Я відкрито казав, що буде війна, і знав. Я був переконаний в цьому: що ані Донбас, ані Луганськ – це не остаточна мета росії”
Якось в одному з інтерв’ю ви сказали, що важливо не втрачати запалу щодо захисту країни, адже, можливо, знову доведеться це робити. Ви знали чи відчували, що росіяни здатні напасти відкрито, масштабно та агресивно?
Я відкрито казав що буде війна, і знав. Я був переконаний в цьому: що ані Донбас, ані Луганськ – це не остаточна мета росії. Зараз, якщо будуть якісь перемовини, то це просто етап наступної фази війни, яка неодмінно буде. Задачею проросійських елементів та деяких ЗМІ було “приспати” пильність таких, як ми. Були ж наративи на кшталт :”Якісь радикали все про війну кажуть, а може, вони взагалі є “агенти кремля”, які провокують рф напасти на нас?
Ви брали активну участь в обороні Миколаєва. На відео Віталія Кіма було зрозуміло, що ви знаходились в самому центрі управління із захисту міста. В центрі подій, можна так сказати. Розкажіть про оборону міста.
На початку повномасштабного вторгнення рф, тобто, до контрударів наших збройних сил, я був там, при тому штабі в ОВА. Ми тоді могли швидко на щось реагувати. У нас не було якоїсь вертикалі повноважень і ми могли прийняти швидке рішення. Готувались до міських боїв, координували дії деяких груп в області та навіть на окупованій території, мали завжди точну інформацію. Ми працювали та залучали цивільне населення, координуючи ці дії зі штабом. А далі уже брали участь в контрдіях, представляючись військовими однієї з наших місцевих бригад, бо офіційно були ніде не оформлені в той момент. В цьому нам допомагав один діючий офіцер Миколаївської в/ч. Так було до моменту утворення позиційного протистояння на межах нашої та Херсонської областей.
Історія з трофейним “Тигром” стала одним із яскравих моментів в обороні міста. Як це було?
Насправді там не було прям чогось яскравого. Просто з ним медійно всі носились, бо відносно ціла техніка стояла в центрі міста. Проте сама задача, чи як її назвати, була доволі ризикована та авантюрна. Голова ОВА Віталій Кім сказав, що є розбита колона, територія нам не підконтрольна, достатньо великий шматок сірої зони з великим відривом від наших військ.
У Снігурівці був місцевий рух опору. Вони сховали техніку, в ній були ракети, ще якесь озброєння та певні документи, довго тримати не могли. Тому ми вирішили зʼїздити та забрати, з першого разу не змогли. Тоді противника колони рухались тими ж дорогами і паралельно ним. Забрати “Тигра” вийшло з другої спроби, коли росіяни прибрали пересувний блокпост саме там і було здійснено цю “подорож”. Маршрут нам допомогли проробити спеціальні підрозділи, але далі ми вже самі. Все норм закінчилось, ще й зброї трохи прихопили. Завезли туди в Снігурівку. Не хочу навіть думати, що могло піти не так, зараз певно ми б так не робили.
“Ми звільняли Херсонщину в складі тактичних груп. Тоді для Миколаєва все ще існувала загроза російської окупації”
Ви були із командирів взводу в 126 окремій бригаді Корпусу морської піхоти та звільняли Херсонщину. Як вдалось вибити ворога й як себе поводили росіяни при контрударі?
Ми звільняли Херсонщину в складі тактичних груп. Там посади могли не відповідати званням та штатці, тому так, був такий період, що командував зведеним мінометним взводом, хоча працювали ми не тільки мінометом та займались не лише вогневою підтримкою, ще й розвідкою.
росіяни чинили опір, десь, вважаю, правильні кроки були допущені командувачами цих операцій. Нам тоді взнаки стала партнерська допомога, хаймарси, ескалібури та і просто боєприпаси, яких не було, о/с був не такий зношений, тому тут комплексно все. Противник був у більш потрьопаному стані, але теж все на рішучості робилось і, як кажуть, “кістка в кістку”, не так, як на завершальному етапі звільнення правобережжя, тобто під час початку операції ми легко могли отримати і наступальні дії на Миколаїв. Тоді (листопад 2022 року – ред.) для міста все ще існувала загроза російської окупації.
Як вдається нині, на третій рік повномасштабного вторгнення, не втрачати запал та мотивацію?
Не думаю, що це на мотивації вже якійсь. Щось на помсті тримається, щось на забовʼязанні, а щось від банальної злості та розумінні того, що от нема більше, виявляється, кому це робити.
“Я наразі не вірю в райдужні перспективи повернення з фронту та соціалізації ветеранів в цілому”
Зрозуміло, що вільного часу у вас де-факто немає, але чи дізнаєтесь якісь новини з тилу? Що найбільше обурює як захисника?
В нас є інтернет, в інформаційному вакуумі ми не знаходимось, але я сам себе обмежую від непотрібних мені експертних думок, які навʼязують часто в соцмережах. Бісить відмежованість від реальних загроз (часткова). Майже все, що бачу з новин про Миколаїв, теж дратує. Місто в більш депресивному стані, ніж було під час оточення росіянами. Також помилки, які допускає держава в заграванні з електоратом (місцевим населенням – прим.), в проваленій мобілізації, в інформаційній компанії та комунікаціях з суспільством – це теж обурює, але на це вже дійсно часу не дуже вистачає.
Зараз вже є чимало ветеранів, які з різних причин демобілізувалися. Що має бути та працювати, у Миколаєві зокрема, аби людина, повернувшись з фронту, відчула себе частиною суспільства, почувалась комфортно та головне – зрозуміла, що недарма ризикувала власним життям заради інших?
Я наразі не вірю в райдужні перспективи повернення з фронту та соціалізації ветеранів в цілому, а щодо Миколаєва я ще більш скептичний. Ми це проходили вже. Враховуючи пріоритети, які ставить зараз перед собою міська рада, то я впевнений, що все буде погано, але, як і у випадку з 2014-2015 роками. Можете вважати, що я маю якийсь маргінальний погляд на це.
Зараз чимало створюють різних додатків, сайтів, порталів для ветеранів тощо. Проте, проблема бюрократії залишається: відновлення документів, які втрачені були на фронті, оформлення різних паперів, черги. Що має зробити держава вже зараз, аби знищити цю волокіту?
Ну в цифровізації, то наче кроки відповідні є, але я з цією роботою мало зіштовхуюсь, тому не знаю. Знаю, що є великі проблеми з ВЛК, з тими, хто вже випав зі строю і це теж одна з причин, чому я впевнений, що проблем в нас буде багато і соціалізація наша буде лише трохи легшою за бойові дії в моральному плані.
Що найперше хотілось би зробити, як повернетеся додому? І про що мрієте подумки.
Закінчимо та подивимось, як і всі, напевно відпочити та підрихтувати здоровʼя.
Фото – архів Іллі Зелінського.