
Про це нагадав у фейсбуці науковець, громадський діяч Тарас Кремінь.
Містечко «Казка» – перший в Україні архітектурно-ігровий комплекс рівня «українського Діснейленду», який по-справжньому претендував на Шевченківську премію 1983, пізніше – 1985 року.
Його довгоочікувана поява на місці колишньої Базарної площі неподалік сучасного Палацу культури і техніки суднобудівників ЧСЗ (1967) (нині – Обласний палац культури) – бездоганний результат оригінальної трансформації центральної частини міста шляхом втілення єдиного в країні дитячо-юнацького естетико-інноваційного проєкту.
В складі творчого колективу, який справді постарався на «відмінно», – зіркові будівничі: головний архітектор об’єкту Вадим Попов, директор Миколаївської філії інституту «Діпромісто» Дмитро Шаповалов, колективи «Діпросудмашу» та ЧСЗ.
Особливу неповторність створили знані митці краю: Микола Бережний, Тетяна Купцова, Валерій Купцов, Андрій Антонюк, Володимир Пахомов, Інна Макушина, Юрій Макушин, Василь Федорук, Олександр Катілов, Іван Булавицький, Віктор Семерньов, Олександр Здіховський на чолі з головним художником проєкту Юрієм Стешиним. Вагому роль у появі містечка дитячої мрії відіграв директор ЧСЗ Юрій Макаров, а також Едуард Шорін.
Відповідно до задуму та з використанням сюжетів фольклору і світової літератури на території містечка площею 2,5 га з’явилися обрамлений мозаїкою амфітеатр, підземні ігрові зали, дерев’яне містечко-фортеця, кам’яний замок із лицарями, ігрові майданчики та морська гавань, залізний вітрильник, декоративний басейн із фонтанами, маяки, ландшафтні композиції, павільйон художньої і технічної творчості, планетарій, паротяг, численні скульптури, сонячний годинник, а також безліч атракціонів.
Велелюдне відкриття містечка «Казка», привабливість якого перевершила сучасні черги до «Макдональдса», відбулось 19 травня 1982 року – на 60-ліття всесоюзної піонерської організації. Відтоді це – справжня візитівка міста зі статусом пам’ятки архітектури місцевого значення.
На фото: творчий колектив творців українського «Діснейленду» (з архіву родини Шоріних).
Подробиці – в книзі Тараса Кременя «Шевченківські лауреати Миколаївщини» (Іліон, 2026. 216 с.).