З нагоди 50-тирічного ювілею Миколаївської письменницької організації її очільниця, відома письменниця і журналістка Віра Марущак відповіла на запитання пресслужби Національної спілки письменників України.
– Чи погоджуєтеся з тим, що літературний південь України не так яскраво представлений у самій Україні, як, скажімо, літературний захід. І як Ви думаєте, чому? к у Німеччині сприймають нашу культу, зокрема літературу, чим цікавиться пересічний німецький читач?
Мені було дуже цікаво, як представлено книжковий глобус на найбільшому у світі традиційному європейському книжковому ярмарку. І наскільки українська література цікавила відвідувачів. Біля стендів завжди гуртувалися люди, купували книжки. З усього роблю висновок: Європа робить перші кроки до пізнання української культури. Колонізованій і русифікованій країні не давали змогу розкрилити і показати свої таланти світові.
– Тому Вам випала нелегка доля очолити миколаївських літераторів під час жахливої війни і карколомних соціально-політичних змін і перетворень у самій Україні. Чи Ви маєте помічників, адже така діяльність потребує неймовірних зусиль і витримки?
Українська земля стомилася від запусків ракет, безкінечних тривог, артилерійської стрільби, розірваних бомб і снарядів. Не має навіть сенсу говорити про психологічно стомлених людей, які, рятуючи власне життя і життя своїх дітей, тікали безвісти. Багато письменників переїхали до інших країн – до Польщі, Німеччини, Італії, у самому Миколаєві залишилася менша частина членів спілки.
Покинула рідні краї і я. Щоденні обстріли міста вдень і вночі, нерозірвані ракети у сусідніх дворах, розірвані за пару кварталів, окупація сусіднього Херсону, спроби зайти у місто росіян, відвідання незнайомців моєї дачі і розпитування про настрої у сусідів, примусили робити вибір: залишатися вдома чи покинути місто. Зараз я у Німеччині.
З перших днів війни взяла на себе турботу про членів спілки, адже жили без води, тяжко ставало без продуктів харчування. Писала листи до Червоного Хреста. З подякою до них, а також щиро вдячна Вікторії Москаленко – на той час голова облради, безмежно вдячна й голові спілки журналістів Миколі Стеценку, голові крайової організації «Рух» Юрію Діденку – члени спілки були забезпечені продуктовими наборами. Виїжджаючи, попросила свою заступницю Ольгу Червякову (Славну) продовжити цю таку потрібну зараз справу. Турбота про членів спілки продовжується й на відстані.
Олег Дорош, поет, публіцист, журналіст, блогер із перших днів війни пішов захищати нас із вами. Йому для роботи потрібен квадрокоптер «Мавік 3Т». Разом з українською громадою Німеччини заробили гроші (варили і продавали українські страви), додали до суми, якої не вистачало для «нічного птаха», який уже сьогодні виконує бойові завдання. Всі членські внески і власні кошти також пішли на допомогу колезі. До речі, Олег є членом правління МОО НСПУ. Саме на моїх активістів сподіваюся. Разом з іншими членами ухвалюємо рішення щодо діяльності організації.
Особливу підтримку відчуваю від свого заступника Ольги Червякової (Славної). Все, що потрібно вирішити у Миколаєві, лягає на її плечі. Велику частину роботи доводиться брати на себе. У цьому допомагає мій друг ноутбук, що мені придбав німецький приятель, чоловік відомої письменниці Світлани Лавочкіної, за що дуже їм вдячна. Зараз також маю титанічну роботу з формування рукопису майбутньої книжки до ювілею: збір матеріалів тих письменників, які були у Спілці протягом усіх 50-ти років. Брала інформацію з єдиного в Україні сайту літературного журналу «Миколаїв літературний». Робота триває. Потрібно шукати спонсорів на видання книжки.
Звісно, мені б дуже хотілося, щоб миколаївські письменники були представлені на літературній арені більш масштабно, яскраво, повно. Дуже сподіваюся на те, що їхні твори будуть більш широко використано у шкільних підручниках. Погодьтеся, пане В’ячеславе, адже це потужна пропаганда імені письменника. Ми це пам’ятаємо з наших шкільних років. Незважаючи на ненависть комуністичної влади, не можна було не помітити таких письменників, як Тарас Шевченко,Леся Українка, Іван Франко, Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Михайло Стельмах, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський. Проте їхню творчість подавали нам під кутом радянської пропаганди, замовчуючи про справжнє обличчя світочів української літератури. Але то вже інша розмова.
Хочу зазначити, наша організація не численна. Нас усього двадцять одна особа, у той же час, наприклад, не можна порівняти із Львівською, де понад 180 письменників. Тому їх більш помітно. Хоча і наші не відстають, друкуються, випускають книжки.
– Зараз, у зв’язку з війною Ви тимчасово перебуваєте за кордоном, де дуже активно займаєтеся громадською і волонтерською роботою, розкажіть, будь ласка, про це.
Так, вимушено перебуваю у Німеччині: місто Гайльбронн. Потрапила сюди випадково, цілком поклалася на долю. Це місто у землі Баден-Вюртемберг. Тут проживає понад 120 тисяч жителів, серед яких понад 150 національностей. За часів війни, починаючи з 2022 року, тут дуже збільшилася кількість українців. Їх на сьогодні тут понад тисяча. Доля звела мене із справжніми патріотами. Горджусь знайомством з Анастасією Козак – вона нащадок українських батьків, які восени 1941 року були депортовані до Німеччини на примусові роботи. Пані Анастасія Козак стала публічною особою, оскільки з 2022 зареєструвала першу DEMO для захисту України та організовує DEMOs для України донині. Вона стала контактною особою для біженців від війни в Гайльбронні. Саме ця жінка першою назвала мене скарбом для української громади. На мене покладені обов’язки писати сценарії і вести мітинги, висвітлювати їх проведення у ЗМІ.
Волонтерська робота полягає також у безпосередній допомозі ЗСУ. На зібрані на мітингах гроші купуємо і відправляємо захисникам медикаменти, турнікети, спальні мішки, наколінники та інше. Це, загалом, не дуже великі гроші. Одначе не стоїмо на місці – наприклад, на Різдвяному ярмарку продавали українські страви, які самі готували. На зароблені кошти купили два старлінки та інші потрібні речі.Завдяки українській громаді, як уже казала, допомогли Олегу Дорошу, колезі.Волонтерю як письменник, проводжу зустрічі з дорослими читачами і підлітками.
Українська громада знайшла приміщення для зустрічей українських біженців, особливо для їхніх дітей, – під дитячий садокта шкільні уроки. Плануються зустрічі з читачами. Були проведені творчі вечори і плануються в майбутньому. Йдеться про
Гайльбронн. До виїзду з Миколаєва опікувалася переселенцями із сіл, розміщених між Миколаєвом і Херсоном, а це не лише матеріальна допомога, а й психологічна для дорослих і дітей. Творчі зустрічі з пораненими дітками, які знаходилися в обласній
дитячій лікарні. Робила те, що і всі волонтери, щоб якосьполегшити життя постраждалим від війни, раз стоїмо на шляху до зарубіжного читача. Нам є що розказати світові художнім словом!
Для того, щоби пізнати Україну, пропоную після нашої Перемоги збудувати одну з найкращих автоматизованих, надсучасних бібліотек, яка б стала в один ряд із світовими. Зібрати всю літературу про нашу державу, яка розкидана по всьому світові, таким чином показати велич українських письменників, розповісти історію країни, гідно представитинаших науковців, мислителів, що освоюють інтелектуальний простір. Знаєте, коли вперше почула, що у Гайльбронні є Будинок літератури, загорілася
метою побачити його. І ось я в одному з парків міста. У дзеркальній блакиті озера відбивається триповерховий казковий будинок, навколо якого граційно плавають лебеді. У мене перехопило подих: скільки ж тут проживає письменників?У відповідь почула: жодного. Тут відбуваються зустрічі з приїжджими. З гіркотою подумала: Миколаїв не має свого приміщення письменників. Скільки оббивала пороги владних кабінетів, так і не знайшлося для нас приміщення. Сподіваюся на зміни після війни. Бо, як казав Вінстон Черчилль, тодішній прем’єр
міністр Великої Британії під час Другої Світової Війни: «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?».
Думка про проведення зустрічей не покидала мене. І ось україночка Дарина Хаген, родом з Ужгорода, яка майже 20 років проживає у Німеччині, втілила у життя мою мрію. Домовилася з директором Будинку літератури Антоном Кніттелем про зустріч.Я тоді підготувала анотацію до казок, якічитала дітям, біографію, надіслала фотодля інформаційного листка, який булоперекладено німецькою і виставлено наінформаційній дошці. Чекала на зустріч
майже три місяці. За цей час дізналася історію будівлі. Збудована підприємцем, використовувалася містом за різним призначенням. Найновіші 30 років тут панує художнє слово. Горджуся, що вперше з моїх уст тут звучала мова мого народу.Це була зустріч із малечею, підлітками. Діти і дорослі були спраглі до рідноїмови. Наступний творчий вечір відбувся з біженцями з України і німецькими шанувальниками художнього слова. Знову подарувала духовну ауру рідної мови.
Пообіцяла презентувати книжку «Пустеля. Голодомор. Український південь», що вийшла в Україні. Відвідала зустріч із відомим письменником Юрієм Андруховичем. Була захоплена його володінням німецькою. Відчувається, українська література цікавить наших близьких сусідів.
Три геніальні постаті української літератури та культури Тарас Шевченко, ІванФранко, Леся Українка, представленіславними українками Наталією Плечистовою, Галиною Слабон та Катериною Климіною, тримали аудиторію в увазі тапошанівку. Розповіді про атлантів українського національного розвитку звучали для німецької та української аудиторії. Слово Тараса Шевченка звучить сьогодні повсюди: на передовій, в окопах, бомбосховищах, вищих навчальних закладах,школах, садочках. Бо воно цілюще! Провела зустріч з українцями, присвячену210-тій річниці українського Пророка.
Пощастило побувати у Франкфурті-на-Майні, де минулого року відбувся 75-тий традиційний європейський книжковий ярмарок. Він найбільший у світі. Тут представлено понад 4200 учасників із 95-ти країн. На українському національному стенді Україна представляла себе під темою «Наполегливість існування», що віддзеркалювала роботу видавничої галузі в реаліях повномасштабного вторгнення – ракетних атак, блекаутів.
– Розкажіть, над чим зараз працюєте і що у цей складний час надихає Вас на творчість?
Працюю над щоденником тих жахливихподій, які прийшли в лютому 2022 року на нашу землю. Останнім часом вийшла книжка «Пустеля. Голодомор. Український південь», надрукована у збірціоповідань різних авторів «Чи бачать небеса котів» – автори ідеї Ольга Полевіна та Еліна Заржицька. Готується книжка казок шрифтом Брайля. Є багато задумок, але для їхнього втілення потрібен час і мирна плинність життя.
– Що для Вас значить українське слово?
Те, що моя етнічна земля є українською, вона дала титульну націю, до якої належу. Мова творить державу, дає крила ісилу. Мови свого народу навчили батьки: мама майже неписьменна, тато, який приносив із бібліотеки стоси книжок. З юнацьких років мала слово за найвищу цінність. Переїхавши до Миколаєва з районного центру Арбузинка, не перейшла на російську. Спочатку рідним журналістським, а потім художнім розмовлялазі своїм читачем. Тим паче сьогодні, колибожевільний диктатор прийшов в Україну вбивати мій народ, чи можна вживати мову, просоченою кров’ю моїх співвітчизників?!! Болить, дуже болить, коли чую її від українців, які покинули країну, втікаючи від російських обстрілів і продовжують спілкування мовою колонізатора, вбивці.
Долучилася до активістів, які просувають викладанняукраїнської мови у школах. Проєкт передбачає вивчення десятками тисяч українських школярів рідної мови у німецьких школах. Як пілотний проект він запрацює у школах Гессена. Це не лише адаптація, а й збереження національної ідентичності наших дітей. Дуже важливий крок. Так має бути у всіх землях не тільки Німеччини, а й по всьому Євросоюзу, бо у кожній країні є наші біженці.
Книги – це ріки, якими течуть знання,мова – духовна опора кожної нації. Вона наші крила і сила.Усім, що ми створили, завдячуємо мові. Письменник – це лицар, який стоїть на її сторожі. Отож, наша відповідальність перед суспільством незмірно висока: провадити людей і перемагати Словом.
Спілкувався В’ячеслав Гу
ВІЧ-НА-ВІЧ вересень 2024 року