17 жовтня на фасаді будинку, де мешкав Олександр Кремко, багаторічний беззмінний фотокореспондент «Вечірнього Миколаєва», відкрили меморіальну дошку. Автор пам`ятного знаку – заслужений діяч мистецтв України, скульптор Іван Булавицький. Її виготовлено коштом родини, яка сьогодні перебуває за кордоном.
Неймовірних, талановитих миколаївців, через об’єктив фотокамер яких протягом багатьох років Україна й світ спостерігали обличчя городян, унікальні й буденні події, з ким здійснювали віртуальні прогулянки вулицями міста чимало.
Але згадка про Сан Санича, заслуженого журналіста України, Почесного громадянина Миколаєва, автора десятків фотовиставок, фотоальбомів про наш край Північного Причорномор`я – Олександра Олександровича Кремка, у багатьох з нас викликає сьогодні посмішку й сльози на очах водночас. З ним по-справжньому дружили, приходили до нього за товариською порадою, для багатьох миколаївських журналістів він був вчителем, провідником у світ професії й фото фільмування зокрема.
Місце та точка фотографування – важливий компонент успіху. І щодо цього Сан Санич був непересічний. Він фотографував звідусіль: з вертольота, з кабіни крана та з автовежі, з палуб кораблів, з верхніх точок стапелів миколаївських корабелень, з дахів багатоповерхових будинків.
«Він для багатьох був Сан Саничем. А для мене він був дядя Саша. Я тут скажу зараз, але у ці двері я ходив частіше за інші двері у своєму житті. Крім своїх рідних дверей і дверей школи. Бо це були зустрічі, вечері однодумців, друзів. Людей, котрі хвилюються за місто в якому живуть. Хвилюються за містян. Котрі живуть у цьому місті. Збиралися дорослі, а діти спілкувалися між собою. І з Оленою Кремко я в тісних взаємовідносинах й сьогодні. Вона передає вітання з Каліфорнії зараз. Ми дуже часто спілкуємося й це була, можна так сказати, друга сім`я», – згадує головний лікар Миколаївської лікарні швидкої медичної допомоги Олександр Дем`янов.
Світлини Олександра Олександровича про життя нашого міста, нашої області. Про людей, які розбудовували Миколаївщину, робили її сучасною, літературною та науковою, з потужним промисловим потенціалом.
«Ми багато з ним працювали, справді. Він бігав зоопарком зі своєю величезною сумкою. З об’єктивами, камерами. А я за ним з драбиною. Тому що він усе хотів перелізти через паркан, щоб зробити ефектний знімок. Я його тримав за штани. І ось так у нас народилася власне перша книжка про зоопарк. Це 85-86 рік. Фотонарис про Миколаївський зоопарк. Я там писав текст, а його фотографії у цій книжці. Перша книжка у нашій історії. Світла людина, добра людина. З чудовим почуттям гумору, треба сказати. І дуже багато, звичайно, величезну кількість корисного він зробив для міста», – розповідає директор Миколаївського зоопарку Володимир Топчій.
Олександр Олександрович відзняв близько сотні кілометрів плівки, зробив понад півмільйона кадрів, де увічнено Героїв України, президентів, льотчиків-космонавтів, міністрів, уславлених корабелів, міжнародні військові навчання, паради й багато чого іншого.
«Звичайно, я хотів би сказати, що його талант нам потрібний. Я думаю, що серед присутніх тут людей є фотографи. Може й учні якісь його. Ті, кого він надихав працювати в тому стилі. Правильно ви сказали, що деякі його фотографії, розміщені по місту, є у міській раді. Великі панно розміщені у різних місцях, вони мають його руку. Тобто, зроблені ним особисто. А миколаївці про це і не знають. Тому дуже важливо, щоб ця подія сьогоднішня залишилась в історії», – зазначив під час відкриття дошки Миколаївський міський голова Олександр Сєнкевич.
Він знімав заповідні куточки Миколаївщини, улюблену багатьма Кінбурнську косу, нашу природну красу та історичні місця, які тепер модно називати «туристичними магнітами», наші промислові та аграрні підприємства.
Традиційний слоган його фотовиставок “Я люблю це місто!” – говорить багато про що. Він справді любив свій Миколаїв і славив його.
Павло Москальов.