Шановні читачі, 25 вересня вийшов у світ новий номер нашої газети “Вечірній Миколаїв”. І ми вже традиційно пропонуємо деякі матеріали з цього номеру тим, хто читає наш сайт. Можливо, вам сподобаються статті з паперової газети і ви підпишетесь на “Вечорку”, щоби отримувати її та читати в своїй оселі.
Танець – його життя
Що відрізняє професійного артиста, який все життя присвятив танцю, від інших? Правильно. Особлива статура, гарна фізична форма, осанка, інтелігентність, постать. Олександр Якович Мірошниченко – це постать. Вік – лише фіксація факту прожитого насиченого плідного життя. Олександру Яковичу сьогодні 80. Його знають, цінують, поважають.
А хлопець був моторний
З раннього дитинства Олександр Мірошниченко живе в Миколаєві. Місто – любиме і рідне, він може розповідати про нього цікаво, бо знає чимало місцевостей, які знає змалку. Батько водив його до яхт-клубу, знайомив з життям. На жаль, Яків Іванович рано пішов з життя, тож Сашка виховувала мама Євдокія Андріївна.
Втім про батька у Олександра Яковича найсвітліші спогади, той працював спочатку в чавуноливарному цеху, а потім в депо тодішнього заводу ім. 61 комунара (нині – Миколаївському суднобудівному заводі). Саме батько спонукав хлопця до фізичних занять, плавання, бігу. Пройти чи пробігтися пів міста, щоби вдосталь поплавати у річці була не проблема для юного миколаївця. Тож і в школі та інтернаті улюбленими предметами були фізкультура та труд. І німецька мова. Бо вчитель з німецької – неперевершений Еммануїл Густавович Фукс. Він ставився до своїх вихованців, як до дорослих людей, поважав їх. І навіть, коли вони дійсно стали дорослими, впізнавав та вітався з ними.
Олександр Якович вчився в 14 школі, згодом у 22-ій, з 8-го по 10-ий клас – в інтернаті №4. В той час, дітей, які втратили батька чи батьків, направляли до школи-інтернату. Ще про одну людину Олександр згадує із захватом. Це – директор інтернату Миронов, який читав історію. Міг будь-яку тему викласти без підготовки, без записів та підручників. «Ми слухали його, як приворожені. Він навчив брати шефство над молодшими учнями. І для нас, хлопців-хуліганів ця місія була почесною. Як і почесною була відповідальність поважати жінок-педагогів», – ділиться Мірошниченко.
Хлопець був не лише моторним, але й фактурним, як би сказали зараз. Тож його в інтернаті примітила вчителька танців Алла Миколаївна Потапова. Запропонувала займатися «одною з найдосконаліших форм спілкування з інтелектом», як назвав танець Пауло Коельо. Спілкування було вдалим. Досягнення юного Мірошниченка видалися настільки успішними, що його через виступи в танцювальному колективі «Калинонька» помітили навіть в Українському академічному театрі драми та музичної комедії (нині – Миколаївський національний академічний Український театр драми та музичної комедії). Але перед Сашком стояв непростий вибір. Або займатися танцями, або здійснити заповітну дитячу мрію, – поступити до морехідного училища та ходити в море. Поступив. Але романтика хлопця підвела. Не так все здалося, як здавалося. Після морських подорожей не залишилося нічого, крім розчарування.
Тримати поставу
Втім вже тоді хлопець мав характер. В Одеському пароплавстві заявив, що більше там не залишиться. Повернувся до Миколаєва, пішов служити до Українського театру. Згодом – армія, 1963 рік. І там помітили талановитого хлопця. Адже за словами Анни Павловою «Танцюрист танцює, тому що його кров танцює в його жилах». І не помітити цього таланту в молодому Мірошниченку навіть на суворій армійській службі було складно.
Його знову виділили серед кращих. Це було в Ташкенті, в Ансамблі пісні та танцю. Так, солдат-строковик затримався в Ташкенті та навіть пережив знаменитий землетрус. Олександр був затребуваний, адже, крім нього, ніхто більше не робив танцювальних трюків. Під час бесіди 80-ти річний чоловік показав «вживу», що таке танцювальні трюки. Це різножки, щучки, повзунки, підсічки, млини. Це просто неймовірно! Дорослий чоловік і вистачає сил та здоров’я на такі викрутаси.
Аби сил було достатньої Олександр Якович щоранку виконує фізичні справи. Заняття займають не менше, ніж півтори години. Тому і має гарну форму, осанку, виправку. Плюс живість, емоції, настрій, жагу до життя, любов до родини. Ймовірно, ці якості дозволяють йому бути справжнім оптимістом.
Після Ташкенту Мірошниченка запрошували до Молдови, Білорусі. В Молдові були складності з мовою. В Білорусі все склалося, відразу увійшов аж в п’ять танців. Але виникли проблеми зі здоров’ям. З одного концерту танцюриста просто винесли на ношах. В біографії Олександр Яковича – навчання в студії Ансамбля танцю України імені Павла Вірського та виступи в знаменитому колективі. Декілька років він танцював в Німеччині, в ансамблі групи радянських військ. Безцінний досвід став в нагоді, коли артист перейшов до педагогічної діяльності. Миколаївські вихованці його знають, як унікального вчителя танців, доброго товариша, талановитого педагога.
Йому довелося працювати методистом з хореографії, опікуватися будинками культури, якими тоді займалися профспілкові організації. Але талант педагога в повній мірі розкрився, коли Мірошниченку довірили керівництво дитячим танцювальним колективом в колишньому Будинку суднобудівників «Юнга». Потім були «Юність Прибужжя», «Калинонька», «Суднобудівник», «Щасливе дитинство», – не повний перелік тих танцювальних колективів, де працював Олександр Якович. А історій в нього накопичилося чимало. Наприклад, про те, коли його запросили до Будинку дитячої творчості «з нуля» організувати дитячий танцювальний колектив, а він на засіданні міськкому партії висунув свої умови. Якби не виконали, – відмовився. Зокрема, вирішити квартирне питання. І без «партійних» гарантій працювати відмовився би. Колектив створив в короткі строки і на День визволення Миколаєва, 28 березня представлено прекрасний концерт. Згодом колектив отримав звання народного, заслуженого. Зараз залишився «заслужений». Щоправда, і квартиру артист отримав. Народилася друга донька Юлія.Також Мірошниченко працював в колективі «Кам’янчанка» Кам’янської громади колишнього Очаківського району. У 2012-му році Олександр Якович завершив свої танцювальні здобутки вже в Новій Одесі.І тепер все життя присвячує родині, дачі та улюбленому онуку Мирону.
Особливий підхід
Про Олександра Яковича найкраще кажуть його справи. Та його люди. Ті, хто з ним працював; ті, хто вдячні за науку життя та долучення до великого мистецтва танцю. Як не погодитися з Мольєром (Жан-Батист Поклен): «Музика і танець – два мистецтва, які тісно пов’язані». Або з Фрідріхом Ніцше «Ми можемо вважати втраченим кожен день, коли ми не танцювали». Або з Джорджем де Лас Куевасом, який сказав «Я вважаю, що танець складається з чотирьох мистецтв: музики, хореографії, живопису і літератури». З великими гріх не погодитися.
Втім після спілкування з вихованцями та колегами Олександра Яковича можна додати, – «мистецтву танця навчає справжній викладач, педагог за своєю сутністю».
Олена Крилова, вихованиця Мірошниченка, яка танцювала в першому складі, першій десятирічці танцювального колективу, розповіла чимало про свого вчителя і наставника, якого багато хто вважав «другим батьком». Дівчинкою її привели до танцювальної студії «Калинонька» батьки у 1980-му році. «Я була дуже жвава дитина, батьки вирішили мою енергію направити саме в танцювальному русі, і це була доленосна для мене подія. Познайомившись з великим педагогом та професіоналом, одразу відчула його неймовірну енергетику, його особливе ставлення до своєї справи Дуже захопилася танцями, нашими тренуваннями, репетиціями. Тут все було по-іншому. Не так, як в дитячому садку та навіть школі. Станок, дзеркала до пола, нові знайомства, подруги, з якими досі спілкуємося, і головне – уважне ставлення педагога, який вимагав, в першу чергу, дисципліни. Олександр Якович ніколи ні на кого не підвищував голосу. Просто людина настільки інтелігентно і мудро якось знаходила слова нам, дітям, що миодразу його відчували і слухали, воно відбувалося само собою. Він одразу заклав в нас зернятка дружби і поваги один до одного».
Доросла жінка, яка виховала четверо дітей, також згадує, що танцювали до крові, до мозолів. Причому, що хлопці, що дівчата. Викладалися по повній. Аби не підвести свого викладача. Не підводили, бо саме він навчав їх тим правилам життя, про які не завжди казали (або не знали) батьки. Наприклад, він не допускав до репетицій дівчину чи хлопця, як прийшли у несвіжому тренувальному костюмі.
Або таке «правило від Яковича». Він завжди перевіряв у дітей шкільні щоденники з оцінками! І, якщо в когось були погані оцінки, то він відправляв з репетиції додому на тиждень, щоб дитина підтягнулася, виконала завдання і виправила свої проріхи. «Я не знаю, чи були ще десь такі керівники, які б заглиблювались так ретельно та принципово у всі сфери життя і виховання своїх учнів», – поділилася Олена.
Тільки гарні спогади
Спогадів мало не буває. А, коли добрі люди згадують гарними словами, то і пишеться легко.
Лариса Щукіна:
«Знайомство відбулося ще в 91 році, коли я прийшла працювати в будинок піонерів Центрального району. Олександр Якович у той момент тут вже працював у хореографічному гуртку.Мого досвіду не вистачало, тож саме його став у нагоді. Першої поради, якої я від нього дослухалося, було – вступати до вишу, навчатися. Тож вступила до Миколаївської філії Київського університету культури. Він і надалі залишався мої путівником по життю. Рекомендації, поради, – всьому навчалася від нього. Потім почали і працювати разом. Він – справжній наставник, вчитель, профі. Працювали в будинку піонерів Заводського району, згодом очолила обласний палац художньої творчості учнів. За всі успіхи в житті вдячна Олександру Яковичу. Він багато чому навчив. Щиро вітаю його з ювілеєм! Дай Боже сил, здоров’я, життєвих гараздів, сімейного благополуччя».
Вітає поважного іменинника і Світлана Горшкова.
«Я навчалася у таких професійних викладачів, які привели любов до дітей, до професії, якщо згадувати роки роботи з Олександром Яковичем. Коли він повернувся з Німеччини, і ми дізналися, що він завершив студію Вірського та виступав у цьому колективі, ми всі були просто в захопленні від того, що нам належить працювати з ТАКИМ репетитором! Як зараз пам’ятаю, як він відпрацьовував жіночий танець, як він детально ставився до всіх рухів, як він відробляв руки, ноги, поворот голови, щоб такти збігалися, щоб все робили синхронно, і багато-багато нюансів, які, може, не помітні глядачеві. Але він це вмів. Він все робив з особливим гумором, інтелігентністю, турботою, вимогливістю. Імпозантний, красивий, стрункий. Назавжди запам’ятаю, як він організовував «вилазки» до моря. Заздалегідь виїжджав сам з хлопцями, ставив намети, облаштовував місце для відпочинку. Аби всім було комфортно та затишно. Й досі вдячна йому за науку буття! Дай Боже здоров’я Олександру Яковичу та його родині!»
Олександр Кондратюк:
«Я щасливий від того, що працював з Олександром Яковичем Мірошниченком. В хореографії всі люди особливі, дехто буває «з фіалками в голові». Він – без «фіалок», без скандалів, без надривів, без «прибамбасів».
Зовсім інша людина. Я працював з ним музичним акомпаніатором. В Новій Одесі. Інтелігента, порядна, культурна людина. Було чимало цікавих моментів спільної з ним роботи. Поважаю його за стриманість, дисципліну до себе та вихованців, за увагу до кожного. Щиро бажаю йому та його родині вистояти в цей непростий воєнний час, тримати бадьорість та гарний настрій, здоров’я та сил!
Олександр Пацута:
«Танцював у колективі «Юність Прибужжя». Привів «на танці» друг Дмитро. Начебто, не хлопчикова справа, але відразу сподобався і колектив, і викладач. Тож переходили разом із другом до всіх тих колективів, де працював Олександр Якович. Незважаючи на віддаленість від місця проживання. Все одно, їздили до нього. Бо він – справжній вихователь, наставник, педагог. Був один випадок, який я запам’ятав назавжди. Хтось мене на репетиції смішив, я розсміявся і мене Якович вигнав. То був серйозний урок, який не забувається з роками. Як і Мірошниченка забути не можливо. Він є і залишається «іконою стилю хореографії Миколаєва та України».
…Про «ікону стилю» нечасто згадують. Вихованці та колеги Олександра Мірошниченка вважають його справжнім майстром. І ми вирішили про це нагадати.
Олена Івашко.
Фото з архіву родини Мірошниченків.