
Пам’яті Берегині українського слова Людмили Василівни Старовойт (до 5-х роковин з дня відходу у засвіти).
Плин часу невблаганний, але він безсилий перед справжнім Світлом, яке залишає по собі Людина. Минуло п’ять років з того сумного дня 2 листопада 2021 року, коли з нами не стало Людмили Василівни Старовойт – відомої миколаївської педагогині, науковиці-філологині, кандидатки філологічних наук, доцента, невтомної Просвітянки і Людини виняткової душевної краси.
Сьогодні, перебуваючи на часовій відстані від цієї втрати і на географічній відстані від рідного Миколаєва – у німецькому місті Саарбрюккен, де я знайшов тимчасовий прихисток від лихоліття війни, – я все частіше повертаюся думками до постатей, які тримали український духовний щит нашого Півдня. Людмила Василівна була саме такою Берегинею.
Від професійної співпраці – до духовного братерства
Наш шлях із Людмилою Василівною не був маркований щоденною спільною роботою чи затяжною дружбою молодих або навіть зрілих літ. Протягом багатьох років, працюючи в освітній ниві Миколаєва, зокрема, зводячи та розбудовуючи школу № 1 імені Олега Ольжича, ми перетиналися періодично, суто в діловому та педагогічно-освітянському форматі.
Справжнє, глибоке єднання однодумців відбулося пізніше – з кінця 2018 року, коли, вийшовши на заслужений відпочинок, ми пліч-о-пліч стали до активної праці в лавах миколаївської «Просвіти». Нас зблизила спільна турбота про українське майбутнє Миколаєва, боротьба за реалізацію деколонізації топонімів та відновлення історичної справедливості щодо наших видатних краян.
Зокрема, кульмінаційним моментом нашої спільної боротьби стало вшанування пам’яті Великого Українця, вченого світового рівня Юрія Гавриловича Бойка-Блохина. Мало хто пам’ятає, але ще у вересні 1992 року, у тодішньому вкрай зросійщеному «пролетарском городе» Миколаєві, саме пані Старовойт, як мудра й відважна деканка філологічного факультету Миколаївського державного педагогічного інституту імені В. Бєлінського, зробила справді мужній і цивілізаційний крок. Вона першою прийняла професора Юрія Бойка-Блохина, який прибув із мюнхенського вигнання на рідну землю. Це була подія непересічного значення для всього Півдня України.

Коли вже у травні 2020 року я продовжував боротьбу за встановлення меморіальної дошки Юрію Блохину в Миколаєві й підготував статтю «Що пам’ятатимуть нащадки? Про реванш малоросів в українському місті Миколаєві» (опубліковану виданням «Главком»), пані Людмила була моїм найпершим і найчутливішим порадником. Пізніше цей матеріал увійшов до 5-го епістолярного тому спогадів про Бойка-Блохина, який упорядкувала в Мюнхені його дружина, пані Дарина Блохин, голова правління «Німецько-українського наукового об’єднання імені професора Бойка-Блохина». Людмила Василівна щиро раділа цьому виходу у світ і знала про кожен крок нашої міжнародної просвітницької естафети.
На моє прохання наприкінці лютого 2020 року пані Старовойт написала власну розвідку з промовистою назвою «Лицар ідеї і чину». Тоді ця праця так і не побачила світу, але сьогодні її назва й глибинний зміст повертаються до нас, як символічний заповіт. Бо й сама Людмила Василівна за своєю суттю була саме такою Лицаркою українського СЛОВА й ЧИНУ.
Перекликання часів: від Бад-Емса до Саарбрюккена
Доля вибудовує дивовижні символічні мости. У червні 1976 року Юрій Бойко-Блохин разом із побратимами встановив у німецькому містечку Бад-Емс – на «Будинку 4-х веж», де за сто років до того цар-узурпатор підписав ганебний Емський указ про заборону української мови, пропам‘ятну мармурову дошку, яка стверджувала незнищенність нашої мови.
А рівно через 50 років потому, 30 травня 2026 року, саме в цьому курортному містечку землі Рейнланд-Пфальц за моєї ініціативи та за організаційного сприяння ГО «Друзі України Саар» відбулася велична міжнародна акція до 150-ї річниці тріумфу українського слова – переможця лінгвоциду, породженим отим зневажливим Емським указом, і справжнього символу свободи в Європі. Виступаючи перед українцями та німецькими громадянами зі всіх земель ФРН, згадуючи борців за нашу ідентичність і новітніх воїнів-захисників в московитсько-українській війні, я окремо й з глибоким трепетом назвав ім’я нашої славної краянки Людмили Старовойт. Переконаний: її світла душа того дня була разом із нами, підтримуючи наші голоси з небес.
Тепло людського серця
Протягом 2020–2021 років наше спілкування з Людмилою Василівною переросло у тісний, щоденний зв’язок. Це були не лише ділові обговорення громадських справ, а й неймовірно теплі, щирі розмови про найдорожче – родину, дім, дачу, життєві радості.
Вона була безмежно багатою жінкою, чиє багатство вимірювалося любов’ю. Разом із чоловіком вони прожили у злагоді й коханні 52 роки. Так для прикладу, 20 березня 2021 року вона надіслала мені 2 сімейні світлини де зафіксовані засновники сім’ї Старовойтів зі своїми чотирма онуками – 3 дівчини + 1козак – з підписом, у якому – вся її материнська й бабусина душа:
«Це ми зі внуками, вчора наймолодшому виповнилося 18. Найбільше багатство бабусі та дідуся!».
А вже восени того ж року прийшла тривога. Останній прижиттєвий рядок від неї, збережений у пам’яті мого смартфона від 30 жовтня 2021 року, дихав спокійною мужністю:
«…Спасибі за теплі слова, лежу в лікарні з запаленням легень, з підозрою на ковід. Але тести ще не підтверджені. Тримаюсь. Спасибі за підтримку».
Через неповних дві доби її серце зупинилося.

Замість епілогу
Людмила Василівна Старовойт не померла, бо такі постаті не зникають безслідно. Вона просто змінила вимір, ставши Янголом-Охоронцем для своєї родини, своїх учнів, колег та всіх, кому випало щастя знати її за життя.
Її доброта, щедрість, лебедина вірність рідній землі, мові й родині назавжди закарбовані в історії нашого Миколаєва та в серцях усіх свідомих українців. А неопублікована свого часу праця пані Людмили про Лицаря ідеї та чину обов’язково знайде свого вдячного читача – як свідоцтво того, що український дух неможливо зламати ні заборонами, ні часом, ні відстанню.
Світла і вічна пам’ять Вам, шановна Людмило Василівно!
Микола Матіюк, педагог-ветеран,
патріот-просвітянин, перший директор (1984–2018)
Миколаївської ЗОШ № 1 імені Олега Ольжича,
«Городянин року – 2014» у номінації «Освіта»
(м. Саарбрюккен, ФРН)