123 бригада
Сила материнської любові
«Бути матір’ю-військовослужбовицею — це щодня розриватися між службою і серцем, яке завжди вдома, поруч із дітьми». Коли почалася повномасштабна війна, тисячі українських жінок опинилися перед вибором, який неможливо назвати простим. Вони рятували дітей від обстрілів, залишали рідні домівки, чекали звісток від близьких і водночас відчували внутрішній поклик бути корисними своїй країні. Серед них — капітан, старший офіцер групи контролю бойового стресу 123-ї окремої бригади територіальної оборони, Катерина Зомер.
Вона — військовослужбовиця, офіцерка та мама двох дітей, яка щодня поєднує службу й материнське серце.На початку повномасштабного вторгнення Катерина разом із дітьми перебувала у рідному селищі поблизу Миколаєва. Перші обстріли змусили ухвалити рішення, яке й досі згадує з хвилюванням.
«Коли в наше селище почали прилітати «Гради», я прийняла рішення виїхати з дітьми за кордон заради їхньої безпеки. Це було дуже складне рішення, адже я сильно переживала за дітей, але водночас у мене було велике бажання стати на захист Батьківщини. Довелося обирати між материнським обов’язком і бажанням одразу піти служити», — розповідає вона.
Тоді було прийнято рішення тимчасово виїхати. Проте навіть за кордоном думки про Україну не залишали Катерину ні на мить.
«Навіть перебуваючи за кордоном, мене не покидали думки про Україну, хвилювання за рідних і бажання бути корисною своїй державі. Саме тоді з’явилося чітке усвідомлення, що я хочу стати до лав Збройних Сил України. І вже після повернення до Миколаєва я остаточно зрозуміла, що це рішення є твердим і свідомим», — говорить офіцерка.
Втім, шлях до військової служби для неї почався ще задовго до великої війни. «Коли працювала державним службовцем у військкоматі, саме тоді зрозуміла, що хочу пов’язати своє життя з військовою справою. Тому ще до початку великої війни вступила на військову кафедру, яку успішно закінчила. І коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я вже була офіцером запасу», — зазначає вона.
Сьогодні Катерина служить у групі контролю бойового стресу. Її робота — це щоденна підтримка військовослужбовців, допомога тим, хто переживає втому, страх, внутрішнє виснаження та складні психологічні стани.
Вона сумлінно виконує свої обов’язки, бо знає, наскільки зараз кожному військовослужбовцю потрібні підтримка, розуміння і відчуття, що він не сам. Для неї це не просто робота — це можливість бути корисною, допомагати іншим проходити через складні моменти та залишатися сильними. За її словами, найбільша відповідальність — це довіра людей.
«Мене мотивує відповідальність перед людьми, які довіряють мені свої переживання, страхи й емоції. Я добросовісно виконую свою роботу, тому що розумію: у війську важлива не лише фізична сила, а й моральна стійкість. І якщо я можу хоч трохи допомогти людині впоратися з болем, страхом чи внутрішнім виснаженням — значить, я на своєму місці», – ділиться Катерина.
Та найбільшою мотивацією для неї залишаються діти — двійнята Іван та Марія, яким по 10 років. «Вони — моє життя, моя любов і найбільший сенс усього, що я роблю», — зізнається військовослужбовиця.
Саме думки про дітей стали для неї одним із головних поштовхів до служби.
Коли ворог прийшов на нашу землю, почав руйнувати наші домівки, сіяти страх і забирати життя невинних людей та дітей, жінка зрозуміла, що не має права стояти осторонь. Бо для батьків немає нічого страшнішого, ніж бачити загрозу для своїх дітей і нічого не робити.
Катерина переконана: захист дітей — це обов’язок кожного з батьків.
«Я вважаю, що захищати своїх дітей — це не просто право, а святий обов’язок кожної матері й кожного батька. Ми приводимо їх у цей світ, тримаємо за руку з перших днів життя, вчимо бути сильними й чесними — і саме тому повинні зробити все, щоб у них було майбутнє».
Поєднувати службу та материнство, зізнається вона, непросто. Адже військова дисципліна й відповідальність постійно переплітаються з потребою залишатися ніжною та турботливою мамою.
На службі ти військовослужбовиця — дисципліна, відповідальність, постійна готовність діяти. А поруч із дітьми хочеться бути ніжною мамою, яка дарує спокій і відчуття безпеки. Вони нагадують, що за формою, обов’язками та службою ти насамперед мама. Саме любов до дітей дає сили триматися, не здаватися й рухатися далі, навіть у найскладніші моменти.
Особливо складно, каже Катерина, переживати розлуку з дітьми.
Бути матір’ю-військовослужбовицею — це щодня розриватися між службою і серцем, яке завжди вдома, поруч із дітьми. Іноді буває дуже важко морально, бо ти розумієш, що пропускаєш важливі моменти їхнього дитинства. Але водночас саме діти дають мені найбільшу силу триматися й виконувати свій обов’язок.
Кожну вільну хвилину вона намагається присвячувати родині.
«Ми гуляємо, багато розмовляємо, дивимось фільми, граємось або просто проводимо час разом. Навіть звичайні домашні моменти стають особливо цінними. Хочеться надолужити кожну хвилину, подарувати їм тепло, любов і відчуття того, що мама поруч, незважаючи ні на що», – каже наша героїня.
Історія Катерини Зомер — це історія не лише про службу. Це історія про силу материнської любові, відповідальність і внутрішню стійкість. Про жінок, які сьогодні тримають свій фронт — і у війську, і вдома, поруч зі своїми дітьми!
Ігор Арчібісов.