123 бригада
ЗАЯ приймає рішення
Найважча вага для командира — це не зброя чи броня, а відповідальність за життя кожного солдата, який іде за його наказом. Розповідь командира на псевдо ЗАЯ про те, як приймати рішення, від яких залежать долі родин, і залишатися при цьому людиною.
Від першої особи: Нам конче треба було витягти електричну плиту з розторощеної хати. Дочекалися темряви, заїхали в село. Поки Палич кудись зник, я заліз всередину, схопив ту плиту і вирішив викинути через вікно. Темрява – хоч око виколюй. Не побачив, що машина колесом стоїть на електричному проводі. Висмикую його голими руками, а він — під напругою!
В очах — блискавки, в зубах — іскри. Кричу: «Палич, допоможи!». Підсвічувати вже не треба було, бо я ту вулицю бачив світлою, як вдень, власними очима.
Їдемо назад. Прилітає інфа: обстріл «Градами». У Палича реакції нуль, у нього в телефоні трагедія серйозніша — собака захворіла. «Це наші!» — кидає Палич і тисне на газ.
Доїжджаємо до блокпоста. Перед нами мужик на мопеді. Снаряд прилетів неподалік від нього. Сюрреалізм повний: тіло, наче іграшкове, полетіло над землею. Такого в жодному хорорі не покажуть.
— Палич, — кажу, — приходи!
— Х*єходи! — відрізає він. — Не бачиш, я розмовляю?
Проскакуємо блокпост. Я не вгамовуюсь: «Палич, там мої дітки-курчатка вдома, вони ж бояться, треба їх забрати!». Розвертаємось. Село вже розмотане в мотлох: горить сарай, горить хата — «бомбічєска» картина. Добре, що біля будинку росла акація, де ми заздалегідь бліндаж вирили. Дивлюсь — сидять четверо моїх жовторотиків в бліндажі, очі по п’ятдесят копійок: «Папка приїхав!». Вивезли всіх, а вже вночі повернулись за своїми військовими скарбами.
Нас крили завжди, але того разу прилетіло не нам, а сусідам – пацанам-суміжникам з МВГ. Ми спокійно вийшли з хати, коли в городі гупнуло двічі. Один з тих «гупів» – це Саня лобом влетів в нашу акацію біля дому. Неприємно, але не смертельно.
За вибухами почули крик. Сидіти в бліндажі я вже не міг – треба було допомогти хлопцям. Там жах: одному пацану бетонним блоком перебило артерію на нозі, у іншого – поранена голова. Всього сім метрів відділяло їхню хату від нашої – і там така м’ясорубка. За мною прибігли й мої жовторотики.
Одразу викликав евак та почав надавати першу допомогу. Виявилось, що ті хлопці пали, а в них прилетіло замість нас. Не повезло — таке теж буває на війні. Але головне — всі, кому ми надали допомогу, вижили. Молоді, енергійні хлопці, їм тільки жити та дівчат кохати.
Згодом не стало й тієї хати, а ми продовжили працювати, але вже на іншому напрямку.
Ірина Воронцова.
