Віддати своє серце Україні – то і є подвиг
Не зовсім звично почалась наша розмова з Лесею Шевченко, дружиною захисника України Віталія Васильовича Шевченка, який відійшов у засвіти вересневим днем 2024 року.
– Не знаю, чи доречно писати зараз про нього, коли тисячі хлопців-героїв гинуть на передовій… А він – помер від інфаркту. Не витримало серце… Але для нашої сім’ї, для друзів, багатьох миколаївців він – герой, бо служив у Збройних Силах з 2015 року. Був справжнім патріотом, учасником АТО, захисником, адже по-іншому не міг жити… Знаєте, є така категорія людей: «Ніхто, крім нас»…
73-й морській центр ССО імені кошового отамана Антона Головатого
Віталій народився 8 грудня 1975-го в селі Степанці Канівського району Черкаської області. У свої 17 він вже вирушив у самостійне життя: приїхав з Канєва до Миколаєва – мріяв про армійську службу. Відслужив у нашому місті 2 роки і залишився тут.
З Лесею вони познайомилися у 2007-му. Через рік оформили шлюб. Віталій тоді пішов працювати у автогосподарство на завод «Дикергофф-ЮГцемент» – саме так називався цементний завод в Ольшанському. Щаслива сім’я жила в достатку і злагоді, як і тисячі інших українських сімей. 2008-го у них народилась старша донька Аня, 2012-го – молодша Іринка.
– 2014 рік став переломним у житті нашої держави. Почалася відкрита агресія росії проти України, були захоплені Крим і частина Донбасу, розпочалася Антитерористична операція. Усе це змусило багатьох переосмислити своє ставлення до країни, її незалежності та майбутнього. Саме тоді Віталій почав глибше цікавитися тим, що відбувається навколо, уважніше стежив за подіями, читав, дивився новини, інформаційні передачі, намагався розібратися у ситуації, в якій опинилася Батьківщина. 2015 року прийняв рішення йти добровольцем до Збройних Сил України, – згадує пані Леся.
Коли вона почула його наміри – навіть не здивувалась, бо вже заздалегідь знала, що саме так і буде. Але мала надію: може, він піде у тому випадку, якщо військові події зі сходу, з Луганської, Донецької областей, не дай Боже, наблизяться до нас на південь. Про це йому і сказала. Але він відповів: «Коли буде тут – буде вже пізно». Потім Леся не раз згадувала ті слова.
– У лютому 2022-го мені хотілось кричати на весь світ, наскільки він був правий! Думаю, якби ще тоді, у 2014 році, коли на сході України тільки зароджувався конфлікт, ми всі – і влада, і прості люди – глибше усвідомили, що відбувається, якби не було байдужості, якби ми об’єдналися тоді, а не пізніше, можливо, вдалося б не допустити того лиха, яке вибухнуло у 2022 році. Може, вдалося б зупинити війну ще на початку, поки вона не переросла у масштабну трагедію для всієї країни, – говорить жінка.
Родичі питали: як ти могла його відпустити? У 2013-му Віталій вже переніс перший інфаркт, мав інвалідність. Іринці було тільки два рочки. Що вона могла на це відповісти? «Адже він доросла людина. Прийняв таке рішення, і я – дружина – мала його підтримати, подобалось це мені чи ні. Тим більше, що я дуже пишалася його вчинком»…
Отже з квітня 2015-го Віталій Шевченко став курсантом 198-го навчального центру ВМС України. Далі, у червні того ж року, перейшов у розпорядження до 73-го морського центру спеціальних операцій імені кошового отамана Антона Головатого – центр був частиною спеціальної розвідки Сил спеціальних операцій (ССО) Збройних сил України. В серпні 2015-го він виїхав до Маріуполя.
Віталій пишався своєю службою у славетному 73-му, який мав героїчну історію: влітку 2014-го в операції під Іловайськом чинили опір ворогу 30 воїнів 73-го Центру; у січні-лютому 2015-го брали участь у жорстоких боях за Дебальцеве.
Він долучився до військового складу Центру пізніше, майже через півроку після тих кривавих подій. Проте одразу органічно «вписався» в команду захисників. Дуже пишався своєю групою розвідки – згуртованою, дружньою, пишався командиром, якого вважав військовим високої кваліфікації, чуйною, порядною людиною. Побратими, зі свого боку, поважали матроса Шевченка, бо Віталій завжди виявляв мужність, професіоналізм та незламність духу, підтримував своїх побратимів, був для них прикладом відваги та людяності… таким запам’ятали його брати по зброї.
79-а бригада ДШВ ЗСУ. АТО
Сьогодні в сімейному архіві зберігаються численні нагороди Віталія Васильовича Шевченка за часів АТО: відзнака «За службу державі» (жовтень 2015); нагрудний знак «Гідність та Честь» (листопад 2015); також у листопаді 2015-го – матрос Шевченко нагороджений медаллю «Матрос Кошка»; грудень 2015 року – Ювілейна відзнака «34391 – А 1594». Стільки нагород – і це тільки у 2015 році!
Були відзнаки і в наступні роки: «За службу державі» (березень 2016); нагрудний «Знак Пошани» (за наказом міністра оборони України – квітень 2016); відзнака «За взірцевість у військовій службі» (вересень 2017).
Медаль «За відвагу» (січень 2023) та знак «За службу державі» (листопад 2023) Віталій отримав вже як лейтенант.
Родина мешкала у Малій Коренисі. Усі жителі села, представники влади, керівництво школи, Будинку культури ставилися до Віталія з великою повагою. Як учасника АТО, його запрошували на заходи до Дня захисника України, на різні зустрічі та урочистості.
– Щоразу він хвилювався, але із задоволенням відвідував події громади. Йому було приємно відчувати, що люди його шанують, адже це підтверджувало: його вчинки недаремні, і люди цінують те, що роблять хлопці для своєї країни, – згадує Леся. – У 2016 році термін контракту Віталія закінчився, і він повернувся працювати на завод «Дікергофф». Проте на Сході нічого не завершилось: війна тривала, збройна агресія росії продовжувалась, і Віталій не міг залишатися осторонь цих подій. У травні 2017 року він пішов на контрактну службу в 79-ту бригаду Десантно-штурмових військ ЗСУ розвідником-кулеметником розвідувального взводу десантно-штурмового батальйону.
З 2017-го проходив службу в зоні АТО в Авдіївці Донецької області, мабуть, навіть на першій лінії фронту.
Леся тоді дуже нервувала. Розуміючи страшну небезпеку, просила: якщо щось трапиться – давай щоб я узнали про це перша. А він у відповідь пожартував: «Добре. Якщо мене вб’ють, я тобі скажу про це першій». Проте серйозно домовились: «Коли три дні я не виходжу на зв’язок, тільки потім піднімаєш галас».
Але про біду і телефонувати не було потреби. Любляче серце все відчувало. Того дня вона не знаходила собі місця. Був сильний дощ, Леся йшла по Соборній, заходила в магазини, втім погано розуміла, що з нею відбувається. І раптом він подзвонив. Аж викрикнула в слухавку: «Ти в госпіталі?». Здивувався: «Звідки ти взяла? От ти – нічого від тебе не скриєш… не хвилюйся, нічого страшного. У мене інфаркт». Не стримала емоцій: «Точно інфаркт чи поранення?». Інфаркт здавався меншою бідою.
17 січня 2018 року Віталію стало погано в бліндажі. Його вивезли в безпечне місце, далі – медичним транспортом доставили в Авдіївську міську лікарню, потім до Харкова в шпиталь. Там його життя спасли і поставили стенти. Пролікувався, повернувся додому і – заявив своє категоричне «ні» пропозиції уходити зі служби. Вона благала: «Залишайся на службі, тільки при частині. Завжди підтримувала тебе в твоїх рішеннях, але це вже не жарти».
І він погодився. Залишився служити при частині. У тому ж 2018 році перейшов на посаду командира відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу, 2019-го став старшиною роти десантного забезпечення, 2021-го отримав нове призначення: сержант із матеріального забезпечення.
Роботи «в тилу» для нього знайшлось багато, Віталій був готовий до будь-яких випробувань. Адже, поки працював у Миколаєві, закінчив коледж ім. Пилипа Орлика (напрямок «Підприємництво, торгівля та біржова діяльність»), у 2020-му отримав диплом – тепер вже університету ім. Пилипа Орлика – по спеціальності «Геодезія та землеустрій». Але навчання не припинив. «Транспортна логістика та топографія маршрутів» – цей курс пройшов також в університеті ім. Пилипа Орлика.
Часом раніше, ще 2019 року, закінчив курс підготовки лідерства базового рівня і дуже цим пишався.
Вторгнення
2021 рік. Починаються військові навчання в Олешківському лісі Херсонської області, військовослужбовці 79-ї бригади також беруть в них участь. Після Херсону – передислокація, район проведення Операції Об’єднаних Сил (ООС). Ця територія на сході України охоплювала окремі райони Донецької та Луганської областей. ООС була спрямована проти незаконних російських і проросійських збройних формувань і тривала з 30 квітня 2018 до 24 лютого 2022 року (нагадаємо: до цього, з 14 квітня 2014 року до 30 квітня 2018 року, у вказаних областях тривала Антитерористична операція – АТО).
– У 2021-му Віталій був у Луганській області, служив пліч-о-пліч зі своїми побратимами 79-ки, які стали для нього справжньою родиною. Разом вони ділили всі труднощі та небезпеки служби, підтримували один одного в найскладніші моменти, сміялися й жартували, відчуваючи, що, попри все, вони разом. Кожен день зміцнював їхню дружбу, формував нерозривний зв’язок, який не можна передати словами, – розповіла Леся Шевченко.
2022 рік. Повномасштабне вторгнення росії застало Віталія в Луганській області, біля міста Станиця Луганська, яка була окупована російськими військами.
Разом з побратимами він пройшов з боями гарячі точки на сході: Сіверськодонецьк, околиці Бахмуту, село Зарічне Донецької області, Ямпіль, Лиман… Все, що довелось пережити тоді хлопцям, ніякими словами не описати…
На той час Віталій Шевченко виконував обов’язки головного сержанта зведеного підрозділу, призначення якого – виконання раптово виникаючих задач. Завжди разом з командиром підрозділу перебував там, де найважче, мотивував бійців на якісне виконання завдань, а ще – по-батьківські піклувався про їхні потреби. У травні обороняли село Щурове Донецької області. Потім забезпечували відхід бригади з міста Лиман, бо наші військові були дуже виснажені. Виходили звідтіль важко, з боями…
Одного дня у тому вогненному 2022 році Віталій зателефонував Лесі. Розмова була сумна, і на прощання він сказав: «Поцілуй дітей». Дружина все зрозуміла: наскільки він завжди був оптимістом, а тут – голос зовсім не оптимістичний, як не старався. Насилу дочекалася ранку, коли пролунав іще один довгоочікуваний дзвінок. Віталій сказав: «Подивись, я там тобі скинув цікаві фото». Що було на тих світлинах? Все розбите, розтрощене, вигоріле – машина, речі… «Залишилось тільки те, що на мені, і пів пачки цигарок… Проте головне – всі хлопці живі!».
Командування дало високу оцінку діяльності Віталія на фронті, його було призначено на посаду командира взводу і в жовтні 2022 року присвоєно військове звання «молодший лейтенант». З часом отримав звання лейтенанта, і у квітні 2024-го був призначений на посаду помічника начальника служби повітрянодесантної техніки озброєння логістики. Спочатку служив у Донецькій області – там зміщався фронт, і його частина рухалась разом з фронтом. Потім переїхали у Дніпропетровську область. Віталій зайнявся обладнанням побуту побратимів. Він робив все, щоби у «притулках», де мешкали військові, було тепло, чисто, все необхідне під рукою для гідного життя.
Спогади, спогади…
Віталій завжди любив робити рідним сюрпризи. Ну як Леся може забути свій день народження 16 липня 2022 року? З чоловіком вони не бачились майже 10 місяців. Війна… не до святкувань, але у бесідці, що була зроблена руками Віталія у родинному дворі, зібрались повечеряти родичі.
Вона ніяк не очікувала такої несподіванки: піднімає очі – а він йде, тільки не через ворота, а городами, – з величезним букетом троянд. Ті емоції неможливо передати: і крик радощі, і сльози, і сміх, і обійми… А головне – він «цілий» стояв перед нею, неушкоджений.
5 вересня 2024 року вони з Лесею бачились востаннє. Чоловік приїхав додому, погрузив у машину нову купу речей для побратимів. А дівчатам своїм залишив «переселенця» – собачку на ім’я Чупа.
16 вересня Віталій повинен був приїхати у відпустку на лікування, бо вже деякий час погано себе почував. Скільки разів Леся просила його звільнитися за станом здоров’я. У 2022-му він відповідав: «Я дуже прив’язаний до хлопців і не можу покинути їх». У 2023-му сказав так: «І що я буду дома робити? Ти ж розумієш, що я по-іншому не можу».
Зранку 14 вересня 2024-го вони спілкувались телефоном, сміялись, жартували. А після обіду, пораючись у дворі, вона раптом побачила за парканом групу людей. Товариші по службі, друзі… Тут вже нічого не треба було казати. Третій інфаркт, на жаль, забирає життя людини.
Проводити Віталія Шевченка в останню путь зібралась велика кількість людей, що його знали. Мабуть, біля 400… Побратими приїхали навіть із передової – всього на кілька годин: попрощалися – і того ж дня назад. На честь Захисника пролунало багато добрих, важливих слів, цього дня йому були присвячені вірші та спогади друзів.
Поховали на кладовищі у Малій Коренисі. Біля пам’ятника – український прапор, які традиційно встановлюють на могилах героїв-українців, що віддали життя, захищаючи Батьківщину. І на Алеї Слави у центрі Миколаєва розміщений портрет Віталія Васильовича Шевченка.
Так, він не загинув від ворожого снаряда. Але присвятити своє життя, віддати своє серце Україні та її народу – чи це не подвиг? Він не ховався від призову, він йшов добровольцем. Не шукав на службі легких шляхів. Про себе він думав в останню чергу, бо трагедія Батьківщини була для нього на першому місті.
2013 рік – перший інфаркт, лікування. 2014 рік – інвалідність, відновлення після хвороби. 2015 рік – доброволець, який, попри висновки медичної комісії, наполягав на своєму і пішов служити у Збройні Сили України. 2018-го під час захисту Авдіївки отримав другий інфаркт. Лікувався. І знову повернувся до служби! Осінь 2024 року стала фатальною. Скільки ж болю, жалю, тривог, важкого фізичного та морального навантаження мало витримати це любляче, віддане своїй справі патріотичне серце! У медичному висновку відзначено: смерть пов’язана із захистом Батьківщини.
- Я дуже ним пишаюсь. Якби було більше таких людей, як він, можливо, ми могли б уникнути того жаху, що відбувся в державі. Справжній, мужній, патріот, чудовий чоловік і батько… все можна про нього говорити тільки з найкращої сторони, писати з великої літери, – дякує пану Віталію його дружина Леся Шевченко. Вони були разом 17 років.
Віталій Васильович Шевченко… один із сотень тисяч Захисників України. Мав позивний «ДЮК». Замислювався позивний як абревіатура, перші букви якої складаються з назви «Дікергофф-Юг». Але сьогодні ми дивимось на це псевдо зовсім по-іншому. Існує застаріле українське слово «дюк», яке має французькі корені і перекладається як «герцог» (тобто один з найвищих аристократичних титулів). Згідно зі тлумачним словником, титул «Дюк» асоціюється з благородством, силою і лідерством.
Наталія Христова.
