Від фотографії – до захисту українського неба
Андрій Валерійович Клим’юк – миколаївець, ветеран російсько-української війни, учасник бойових дій. Під час строкової служби у 2004–2005 роках пройшов підготовку та отримав спеціальність оператора зенітно-ракетного комплексу «Оса». З початком повномасштабного вторгнення повернувся до війська: деякий час проходив службу старшим оператором ЗРК С-300, а згодом освоїв американський зенітний ракетний комплекс Hawk. На фронті протягом чотирьох років воєнного життя його супроводжувала ще одна значуща справа – фотографія.
Мирні часи
У мирні часи Андрій здобув професійну освіту в професійному училищі №5 при Чорноморському суднобудівному заводі. Навчався на електрика, адже з юності захоплювався технікою й мріяв стати телемайстром.
Згодом продовжив навчання у торговельно-економічному кооперативному технікумі за спеціальністю «Правознавство», де здобув юридичні знання.
До речі, прагнення до розвитку не припинилося. Андрій і сьогодні продовжує навчатися – опановує психологію в університеті імені Пилипа Орлика. Для нього це не просто отримання ще одного диплома, це бажання краще розуміти людей, їхні вчинки, переживання та внутрішній світ.
А тоді, у далекому 2004 році, коли хлопця призвали на строкову військову службу, інтерес до складної техніки та хороша підготовка допомогли йому оволодіти спеціальністю оператора зенітного ракетного комплексу «Оса».
Спочатку Андрій служив у Богодухові на Харківщині, а згодом – у військовій частині поблизу Чабанки на Одещині. Там він не лише працював у складі бойового розрахунку, а й – уже будучи у званні молодшого сержанта – навчав роботі на ЗРК молодих військовослужбовців. До частини приходили хлопці без спеціальної підготовки, тож саме сержанти формували з них майбутніх фахівців протиповітряної оборони.
Після звільнення зі строкової служби у 2005 році Андрій повернувся до Миколаєва. Наступні роки працював у різних компаніях, набуваючи досвіду, однак згодом зрозумів, що хоче працювати на себе. Потрібно було лише знайти справу, яка приносила б не лише дохід, а й задоволення. Такою справою стала фотографія.
Кадри для історії
Захоплення, яке з’явилося ще в дитинстві, поступово переросло у професію. Андрій почав вивчати сучасну фотографію, опановував нові техніки, багато практикувався і постійно вдосконалював свою майстерність.
Працював у різних жанрах: портретна фотографія, інтер’єри, комерційні зйомки, створення 3D-панорам. Саме його роботи стали частиною численних віртуальних турів Миколаєвом у Google Maps. Для отримання статусу фотографа, який працює з 3D-панорамами, потрібно було створити й опублікувати близько ста панорамних фото.
– По Миколаєву я зробив дуже багато світлин для 3D-турів. Вони й досі залишаються на Google Maps – красиві, мирні місця, ще не понівечені війною: парки, сквери, площі, Соборна вулиця… Для мене це своєрідний архів міста, яким воно було до повномасштабного вторгнення, – говорить Андрій.
Саме фотографією він займався до 24 лютого 2022 року. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, був готовий одразу стати на захист України. Але спочатку мав виконати найважливіший обов’язок – подбати про безпеку своєї родини.
Поки сім’я готувалася до евакуації, Андрій разом з іншими миколаївськими волонтерами допомагав облаштовувати блокпости, возив пісок, брав участь у виготовленні «коктейлів Молотова». Усі шукали способи зробити оборону міста ефективнішою, обмінювалися досвідом і вчилися буквально на ходу.
У домашньому архіві він і сьогодні зберігає фотографію тих перших днів оборони Миколаєва: порожнє міське перехрестя, барикади з автомобільних шин, підготовлені пляшки із запалювальною сумішшю. Звичайний на той момент кадр з часом став історичним документом.
У березні 2022 року Андрій відвіз родину до пункту пропуску «Паланка» на кордоні з Молдовою, звідки вони вирушили далі до Польщі. Сам повернувся до Миколаєва попутними автомобілями.
– Тоді люди неймовірно підтримували одне одного. Можна було зупинити будь-яку машину – на трасі чи просто в місті – і тебе обов’язково підвезуть. Це було відчуття справжньої єдності, яке назавжди залишиться в пам’яті…
«Я можу захищати небо»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, одним із найвідоміших закликів перших місяців війни стали слова: «Закрийте небо над Україною».
Для Андрія вони мали особливий зміст. Після строкової служби минуло багато років, але знання й навички, здобуті під час роботи на зенітному ракетному комплексі «Оса», нікуди не зникли. Він добре розумів: може бути корисним саме там, де вирішується доля українського неба.
Щойно родина опинилася в безпеці, Андрій вирушив до територіального центру комплектування. Друзі намагалися його відмовити: «Може, не поспішай? Є поліція, територіальна оборона»…
Але рішення вже було прийняте: «Якщо я маю досвід у протиповітряній обороні, то повинен використовувати його саме там, де він потрібен найбільше».
Першою відповіддю у військкоматі стала несподівана фраза: «На таких спеціалістів зараз запиту немає». Сьогодні Андрій не приховує своєї реакції на ту відповідь – він був вельми здивований. Спитав: «Який сенс відправляти мене в окоп, якщо я можу працювати на зенітному ракетному комплексі?».
Невдовзі для нього знайшлося місце у 208-й Херсонській зенітній ракетній бригаді. Так почалася його друга військова служба – уже під час великої війни.
Андрій обійняв посаду старшого оператора зенітного ракетного комплексу С-300. Підрозділ ніс бойове чергування, постійно змінюючи позиції на півдні України. Робота була безперервною: переміщення, розгортання комплексу, очікування повітряної тривоги, бойові пуски, знову зміна позицій.
На початку війни російські війська завдали ударів по українських підрозділах ППО, намагаючись вивести з ладу комплекси ще до того, як вони повною мірою вступлять у бій.
– Один із наших комплексів С-300 був серйозно пошкоджений, – розповідає захисник. – Майже місяць ми відновлювали його, щоб знову повернути в бойову роботу.
Для зенітників небезпека була не лише в тих цілях, які вони збивали. Щоразу, коли радіолокаційна станція починала працювати, сам комплекс також ставав мішенню для ворога. Один з таких загрозливих епізодів найбільше залишився в пам’яті .
– Командир миттєво зрозумів, що відбувається. Ми вимкнули всі засоби випромінювання. Протирадіолокаційна ракета втратила ціль і впала приблизно за двісті-триста метрів від нас. Після вибуху на місці квітучого соняшникового поля залишилася лише випалена чорна земля…
За час служби бойовий розрахунок, у складі якого воював Андрій, знищив понад сотню повітряних цілей: крилаті ракети, авіаційні ракети, безпілотники.
– Коли запас ракет до ЗРК С-300 почав вичерпуватися, їх перестали використовувати проти «шахедів». Нашим основним завданням залишалося перехоплення крилатих ракет – найнебезпечніших повітряних цілей, бо їх могли знищувати далеко не всі зенітні комплекси.
ЗРК Hawk – новий етап
Коли бойове застосування С-300 стало обмеженим через зменшення запасів ракет, перед військовими постало нове завдання – опанувати американський зенітний ракетний комплекс Hawk. Попри свій поважний вік, цей комплекс неодноразово модернізували. Завдяки цьому він залишався ефективною зброєю для боротьби з крилатими ракетами та безпілотниками.
Андрій був серед тих, хто проходив навчання. Це відбувалось в Іспанії – протягом місяця українські військові вивчали нову техніку, її можливості, принципи роботи та особливості бойового застосування.
Після завершення курсу військові розрахунки вирушили до Польщі, де приймали комплекси, допомагали готувати їх до експлуатації та працювали разом із американськими фахівцями, які мали багаторічний досвід роботи з Hawk. Невдовзі комплекси прибули до України й одразу стали на бойове чергування.
Для Андрія це був ще один професійний виклик. За плечима вже були роки бойової роботи на С-300, однак тепер довелося швидко опановувати зовсім іншу техніку, іншу систему управління та нові стандарти роботи.
Після повернення до України він продовжив службу вже у складі розрахунку Hawk на Харківському напрямку.
– Для мене це був дуже цікавий досвід. Незважаючи на те, що Hawk – це комплекс, розроблений багато десятиліть тому, після модернізацій він залишається ефективним. Крім того, ракети до нього й досі виробляються, тоді як боєприпаси до С-300 стають дедалі дефіцитнішими, – пояснює зенітник.
Навесні 2026 року Андрій Клим’юк завершив військову службу у званні старшого сержанта. За мужність і сумлінне виконання бойових завдань він був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Те, що допомагало залишатися собою
Війна змінює людей. Але кожен шукає щось, що допомагає не втратити себе. Для Андрія такими речами стали спорт і фотографія.
Ще до війни фізична підготовка була невід’ємною частиною його життя. Уже під час служби він облаштував невеликий польовий спортзал. Спочатку все було доволі просто: турнік і кілька гантелей. Згодом обладнання ставало дедалі більше. На OLX купував штанги, гирі, лаву для жиму лежачи, перекладину. Встановив тент, власноруч зробив міцну основу, щоб тренуватися можна було за будь-якої погоди.
Спортзал переїжджав разом із підрозділом. Додаткові двісті чи навіть триста кілограмів металу нікого не лякали. Усі розуміли: після багатогодинного бойового чергування фізичне навантаження допомагає не лише підтримувати форму, а й психологічно переключатися. Це була можливість хоча б ненадовго повернутися до звичного життя.
Ще однією такою можливістю залишалася фотографія. Фотоапарат супроводжував Андрія майже всю службу. За цей час він зробив тисячі кадрів, але свідомо не полював за найстрашнішими сценами війни.
– Я більше фотографував життя під час війни, ніж саму війну. Хотілося залишити пам’ять про людей, які були поруч, а не лише про руйнування…
У його кадрах – побратими, польові будні, техніка, світанки, вечори після бойового чергування, моменти відпочинку між тривогами.
Саме ці фотографії сьогодні дозволяють побачити іншу сторону війни – ту, яка рідко потрапляє в об’єктив новинних камер. Одним із найцікавіших став кадр, зроблений під час незвичайного природного явища.
Пізня осінь 2023 року. Підрозділ був розташований неподалік Вознесенська, де військові перебували на бойовому чергуванні та проходили навчання на випадок можливої радіаційної загрози. Раптом хлопці побачили: небо починає жевріти червоними вогнями. І так ярко!
– Перша думка була зовсім не романтичною. Вирішили, що сталося щось на Південноукраїнській атомній електростанції. Лише пізніше дізналися, що це північне сяйво…
Того вечора й була зроблена фотографія, на якій поєдналися зоряне небо, червоне світіння над горизонтом, антени зенітного комплексу. Згодом саме цей кадр став одним із центральних на першій фотовиставці Андрія Клим’юка.
Так війна несподівано подарувала фотографові одну з найкрасивіших світлин у його житті.
Зберегти пам’ять
Наприкінці служби Андрій поставив перед собою ще одне завдання – вирішив зберегти історію свого підрозділу. Так народилася ідея створити фотокнигу для 208-ї Херсонської зенітної ракетної бригади.
Для цього він особисто відвідував підрозділи, фотографував військових, техніку, повсякденне життя. Світлини з віддалених позицій надсилали побратими. Згодом усе це перетворилося на великий архів, який потрібно було систематизувати.
Попереду чекала кропітка робота. Кожну фотографію потрібно було переглянути, відібрати, обробити, знайти для неї місце серед сотень інших кадрів. Хотілося показати якомога більше, але обсяг книги був обмежений. У результаті до фотоальбому увійшло близько двохсот світлин.
На сторінках фотокниги – бойова техніка, розрахунки, переїзди, розгортання комплексів, навчання, побут, хвилини відпочинку й ті короткі миті, коли війна ніби відступала на другий план.
Коли Андрій говорить про фотографію, у його голосі відчувається те саме захоплення, з яким колись починав працювати з фотокамерою. Він не любить постановочних кадрів, і найціннішими для нього завжди були моменти, які неможливо повторити. «Найкращі фотографії народжуються несподівано. Треба просто вчасно побачити кадр»…
Однією з гарних світлин стала фотографія, зроблена з верхівки розгорнутої антени.
– Коли дивишся звідти, відкривається зовсім інший світ. Горизонт тягнеться на десятки кілометрів. Зверху добре видно і техніку, і людей, і нашу землю. Саме такі кадри найбільше запам’ятовуються, – розповідає Андрій.
Окреме місце у його архіві займають фотографії тварин. Особливо дорога йому світлина з котом Вітальком.
– Я був в укритті, а Віталько сидів на бруствері. У цей момент позаду нього проходив військовий. Усе склалося буквально за секунду – і вийшов кадр, який уже неможливо було повторити…
Є в архіві зенитника й зовсім інші фотографії… Понівечені будинки. Спалена техніка. Покинуті блокпости. Вирви від вибухів. Села, що майже перестали існувати. Їх Андрій називає «похмурими світлинами». Вони не потребують пояснень. Достатньо одного погляду, щоб зрозуміти, яку ціну платить країна за свою свободу.
.Після війни – зберігати і створювати
Повернення до цивільного життя після війни для кожного військового відбувається по-своєму. Для Андрія важливо було не просто залишити позаду службу. Хотілося зберегти те, що було пережито, і передати це іншим. Першим великим кроком стала фотовиставка його робіт у Миколаєві.
Вона відбулася 2026 року в рамках регіонального форуму «Цифровий літопис спротиву Миколаївщини», присвяченого збереженню історії війни через архіви, громади та сучасні технології. Саме тоді частина його фотографій була передана до Миколаївського архіву.
– Коли я передавав свої роботи, виявилося, що вони дуже точно відповідають тематиці форуму. Тоді зрозумів: такі фотографії повинні бачити люди. Це не просто мої особисті спогади – це частина нашої історії…
Сьогодні Андрій разом із товаришем Михайлом Рябоконем почали планувати нові виставкові проєкти. Бо для нього фотографія стала не лише захопленням чи професією. Вона стала способом зберегти пам’ять.
Знання й досвід Андрія як фахівця ППО та фотографа стали помітними далеко за межами його підрозділу. Йому навіть пропонували перейти на посаду пресофіцера Оперативного командування «Південь». Але він відмовився.
Для нього залишалася близькою саме та справа, у якій він відчував себе на своєму місці.
А перед завершенням служби Андрій несподівано відкрив для себе нове захоплення. Бджільництво! Спочатку це була просто цікавість. Він почав читати про життя бджіл, їхню організацію, поведінку та дивовижну складність маленької бджолиної спільноти. Згодом теорія перетворилася на практику.
Андрій самостійно виготовив частину вуликів, придбав необхідне обладнання і створив власну невелику пасіку. Після років роботи з ракетними комплексами, після шуму техніки та бойових чергувань – у його житті з’явилися зовсім інші звуки: дзижчання бджіл і спокійна робота на землі.
Так почався новий етап. Етап, у якому потрібно створювати майбутнє.
Андрій Клим’юк, Наталія Христова.
Фото Андрія Клим’юка.
