Було
Величезне небо
За околицею нашого міста, на краю селища Полігон, біля залізничного
насипу стоїть скромний обеліск – у центрі кола з висаджених чагарників у
землю врите сріблясте крил олітака. На металевій табличці напис: «На цьому
місці 31.01.61. пішли у безсмертя і ціною свого життя врятували життя
іншим підполковник Горнов Олег Васильович, майор Скородумов Юрій
Олексійович, капітан Лобанов Микола Костянтинович, капітан Новіков
Герольд Миколайович, капітан Цуранов Микола Михайлович».
Містянам мало що відомо про це місце, а от мешканці селища Полігон його
знають і шанують. Я й сам спочатку нічого не знав про нього, поки одного
разу, на початку двохтисячних, повертаючись з Києва, випадково не
визирнув у віконце купейного вагона і побачив дивну споруду, що
промайнула повз нього, – врите в землю крило літака з меморіальною
дошкою. Я взагалі небайдуже ставлюся до пам’ятників, кому б вони не були
присвячені, і дуже болісно сприймаю будь-які спроби їх зруйнувати та стерти
з пам’яті людей реальну історію. Адже ці знаки є тією соломинкою, за
яку можна вхопитися, щоб не потонути в океані брехні, яку у своїх інтересах
навмисне нагромаджують чергові політики, і узнати правду про те, що у
дійсності відбувалося на місці, де ми сьогодні живемо.
Природна допитливість вчителя історії повела мене далі. Я почав «копати» цю історію і нарив таке…
Величезний червоний диск Сонця сідав за обрій. Звичайний день польотів
вівторка 31 січня 1961 добігав кінця. З бетонної смуги аеродрому Кульбакіно
ревучи моторами піднявся в небо реактивний стратегічний бомбардувальник
Ту-16, ведений екіпажем підполковника Олега Горнова. Завдання було
звичайнісіньким – облітати і перевірити літак, який щойно викотили з
ангарів авіаремонтного заводу. Машина набирала висоту і була ще невисоко,
коли раптово відмовив один із двигунів, і на борту в районі кисневої
установки спалахнула пожежа. Охоплений полум’ям літак втратив хід і
помчав вниз. Часу на роздуми не було, екіпажу слід було негайно покинути
борт, що гинув. Проте внизу прямо за курсом мирно жило своїм життям
робоче селище Полігон: люди спокійно ходили вулицями, школярі
поверталися додому після продовженої групи. Вибір був невеликий –
слідувати льотної інструкції і рятуватися самим, або врятувати тих на чиї
будинки зараз обвалиться охоплена полум’ям сімдесятитонна громадина.
Командир корабля вирішив– треба дотягнути до поля, що починається відразу за селищем у бік траси на Баштанку. Віддав екіпажу команду покинути літак, а сам продовжував вести машину, долав останні метри, щоб перетягнути за крайню лінію будинків уздовж залізничного полотна, що проходить поряд.
О 16.45 яскравий спалах осяяв околиці. Удар та вибух були такої сили, що
літак рознесло на тріски. На місці падіння утворилася величезна вирва, а
колеса шасі знайшли потім аж біля Баштанської траси. Із шістьох членів
екіпажу вистрибнути з парашутом через нижній люк встиг лише один –
командир повітряного управління старший лейтенант Євген Гудим, але
висота була вже настільки малою, що його парашут ледве встиг розкритися.
При падінні він, хоч і вижив, але сильно розбився та десь через рік – півтора помер.
Трагедія була страшною, але та трагедія, якій запобігли льотчики рівно 65 років тому, була б набагато страшнішою. Ціною свого життя вони врятували життя багатьом іншим людям.
Лишилася пам’ять про подвиг – у землю врите сріблясте крило літака.
напис на залізній табличці і величезне небо над загиблими, одне на всіх.
Напевно, на цьому місці треба було б закінчити розповідь і сказати щось
пишномовне про героїзм, але я не робитиму цього. Знаєте чому? Тому що в
мене своє особливе ставлення до героїзму.
Ви ніколи не замислювалися над популярною в наші дні фразою «Герої не
вмирають»? А знаєте, чому вони не вмирають? Тому що героєм ти стаєш
(найчастіше) вже після того, як загинув, а мертві (природно) не вмирають.
За кожним випадком героїзму стоїть чийсь недогляд, чиясь розхлябаність,
чиясь крадіжка, чиясь дурість. Ось і доводиться чесним
людям виправляти чужі гріхи ціною свого життя і ставати героями.
Євген Парамонов (у перекладі з авторського тексту).