Таке буває: прізвище відображує якусь рису, яка домінує у характері її власника. Рибаков виявляється завзятим рибалкою, а Токарєв – знаменитим токарем. Таке буває. Але нечасто…
Про Вадима Андрійовича Сердцева, людину з безкорисливим і палким серцем, яка власноруч посадила в Миколаєві 21 500 дерев, з початку 2000-х років не писав лише лінивий журналіст. Пам’ятаю рік приблизно 2005-й: ми довго розмовляли з ним спочатку в його квартирі на Богоявленському проспекті, а потім він узяв в`язанку саджанців, лійку, і ми вирушили Корабельним районом — у місця, які він вже засадив. Після відвідування більшості з них ноги вже відвалювалися… А 75-річному тоді пенсіонерові було хоч би хни. Таке враження, що він «заряджався» зеленою енергією від своїх «вихованців». Втім, він про це знав: «Мене підживлюють мої дерева, адже вони дають життя на Землі. Мені хочеться, щоб їх було багато скрізь», – сказав тоді він.
З того часу Вадим Андрійович став відомий всій Україні, рідне місто також оцінило його заслуги — не одразу, але краще пізніше, як то кажуть. А в ті роки йому було нелегко. Не так із посадочним матеріалом, як із поливом: місцева адміністрація та «Зеленбуд» його не надто шанували, казали, що висаджує дерева де не прийдеться, у тому числі, й на комунікаціях. Неправда: Вадим Сердцев спеціальних дозволів не брав, але завжди обговорював з комунальниками, де можна садити, щоб не потрапити до забороненої зони. Доводилося йому самому домовлятися із водіями «водовозів» – щодо поливу. Щодо «бартеру», як було модно тоді говорити.
Без будь-якого хизування він називав себе диваком. Але, як відомо, саме диваки рухають прогрес.
Вадим Сердцев, колишній головний інженер ТЕЦ Миколаївського глиноземного заводу, своє перше дерево посадив у п’ятому класі, у вогненному 1942-му.
«До нашого класу увійшов учитель і оголосив, мовляв, хлопці, сьогодні уроків не буде, ми садитимемо дерева у шкільному дворі, — згадував Сердцев. — Я дуже зрадів! Мене просто розпирала гордість, адже я міг принести користь людям. А батько мій тоді сказав: коли діти під час такої страшної війни саджають дерева — ми її обов’язково виграємо!».
Того дня хлопчик дав собі слово: садитиме дерева за будь-якої нагоди.
Після виходу на пенсію питання про заняття на дозвіллі перед ним не стояло. Спочатку він озеленив подвір’я, чому сусіди були дуже раді. “Це не любов до природи, це, швидше, любов до людей”, – говорили вони.
Але тоді дуже допомагав ЖЕК — працівники привозили саджанці, роздавали, кому було потрібно, він їх брав та садив. Весь двір засадив деревцями, і біля загсу садив, і на інших вулицях. Посадив багато, але скільки саме – не знав. Облік тоді не провадив — робота, сім’я… Не було часу. А 1998 року завів спеціальний журнал «Що? Де? Коли?», де фіксував, які посадив саджанці, коли та де.
Потім «географія» посадок розширилася: від вулиць, скверів та парків Корабельного району він поступово дістався центру міста. У кожному мікрорайоні тепер можна знайти “дерево Сердцева”.
Дата «народження» його першої 700-метрової алеї від ТЦ «Фуршет» до Балабанівки – березень 2002 року. Зусиллями «народного озеленювача» у місті з’явилися цілі алеї катальп, ясенов, софори, магнолій, гібіскуса, бузку, бірючини та інших рослин, а також почалося поширення такого рідкісного для Миколаєва виду дерев, як павловнія – її можна побачити в дитячому містечку «Казка». Ось і онук його Павло, який мешкає в Одесі, «заразився» від нього любов’ю до цих дерев. Це красиве і найшвидше зростаюче дерево в світі. Павло пророщував у стаканчиках насіння, передавав дідові, він їх пересаджував у пластикові пляшки, а потім, коли підросте, — у землю. Втім, він часто так отримував посадковий матеріал. А ще розріджував посадки та викопував молодняк. Такіот «ноу хау» були в Сердцева.
Тисячі дерев та кущів він таким чином висадив на територіях підприємств, парків, скверів, закладів освіти та охорони здоров’я.
Ще кілька тисяч саджанців, вирощених із насіння чи горіхів на дачі, він передав городянам для озеленення їхніх прибудинкових територій. Процес передачі був цікавим сам собою – у людних місцях він виставляв свої саджанці, писав від руки оголошення: «Посади своє дерево! Безкоштовно». І народ розбирав ці саджанці! Єдиною вимогою було — сказати, де зростатиме дерево. Це потрібно було для статистики, перевіряти він не збирався. Знав, якщо людина вже взяла саджанець, то вона його не просто посадить, а й доглядатиме, адже їй буде шкода своєї праці.
На його рахунку 11 міських алей. Найдовша – алея в’язів, 800 метрів. Іншу він назвав на честь своєї онуки – «Анна». Одна з недавніх – алея японських магнолій.
Якось на програмі «Сюрприз, сюрприз!» телеканалу СТБ йому подарували п’ятдесят магнолій. А він своєю чергою подарував їх місту. Посадив у різних районах Миколаєва — у зоопарку, у дитячому містечку «Казка», біля вічного вогню та на площі Соборній.
Він любив бувати серед молоді, брав активну участь у різних акціях та еко-тусовках. Так, у парк «Дружба», що у Корабельному районі, Сердцев якось привіз три десятки саджанців молодих в’язів, які учасники акції висадили вздовж однієї з доріг, що йдуть через парк до річки.
«Дерева – це і кисень, і тінь, і краса, – говорив Сердцев. – Є люди, які на пенсії виходять із під’їзду, сідають десь у дворі та починають «забивати козла». У них це улюблена справа, а у мене улюблена справа – садити дерева».
Якось він зізнався, що дотримується «закону карми»: «Оскільки багато років я працював на ТЕЦ, яка викидає в атмосферу мільйони тон вуглекислого газу, займаюся її «реабілітацією», – жартував він.
Сердцев багато знав про парниковий ефект і про незворотні зміни клімату, і міг розмірковувати про це годинами. Єдиним порятунком людства від світових кліматичних катастроф майбутнього вважав озеленення в планетарних масштабах. Знав він і «історію питання»: «Нашому міському начальству треба брати приклад із Києва, де 1886 року генерал-губернатор Олексій Ігнатьєв видав указ про глобальне озеленення Києва з докладним описом, які саме дерева і на яких вулицях садити. Завдяки його указу на Хрещатику з’явилися перші каштани. З того часу Київ розквітнув, став найзеленішим містом України та одним із найзеленіших у всій Європі. Просто тому, що цим займалася не одна людина, а все місто», – вважав Вадим Андрійович.
Сердцев був частим гостем у школах та гімназіях, де розповідав дітям про свою місію, навчав їх любові до природи.
У 2012 році він став переможцем в одній із номінацій загальноміської програми «Людина року». А 11 вересня 2019 року на позачерговій сесії міськради, присвяченій 230-річчю Миколаєва, йому було надано звання «Почесний громадянин м. Миколаєва». Тоді він «взяв зобов’язання висадити 230 дерев». Але захопився процесом, і свій план перевиконав та посадив аж 505.
А як він зазвичай святкував свої дні народження та ювілеї? Не сумнівайтеся: як і в будні, рано-вранці вантажив у тачку саджанці, пляшки з водою і вирушав висаджувати нові дерева, навіть не випивши чаю… Тому що посадковий сезон у Сердцева тривав цілий рік…
20 вересня 2025 року він пішов у вічність. Його велике та благородне серце перестало битися на 96-му році життя.
«Вадим Сердцев народився не в Миколаєві, але саме сюди переїхав 1979 року. З того часу наше місто стало для нього рідним. Тут він розкрив свій великий талант – талант озеленювача. Щира і сильна людина, яка понад 40 років дарувала своє кохання Миколаєву…
Його дерева і зараз ростуть у багатьох скверах та парках, прикрашаючи місто та даруючи затишок його мешканцям. Від нас пішла чудова людина. Пам’ятаємо», — йшлося у некролозі від міськради.
У коментарях до нього городяни запропонували назвати на честь Вадима Андрійовича Сердцева сквер, парк чи вулицю.
Олена Кураса.
Фото Олександра Сайковського та міськради.