Творчість наших читачів
«Уламки скла» від Ганни Половенко
Увазі наших читачів пропонуємо фрагменти книги Ганни Половенко «Життя як уламки скла». Видання – про Миколаїв та миколаївців, які залишилися в місті; про війну, волонтерство та суворі будні містян. В ній дуже багато життєвої психології. Есеї авторки – проникливі, відверті, щирі та правдиві. Здається, вона писала їх від імені кожного миколаївця. Пропонуємо ознайомитися з деякими з них.
Весна
Я завжди чекаю Весну, а вона грається зі мною. То зазирне у вікно сонячним промінцем, то задує теплим вітром, знов ховається за хмарами. І от, начебто зненацька, на мою долоню падає червона сережка тополі. Я закидую голову і довго дивлюсь на синє небо, хмаринки, сережки, що тремтять від вітру. Весна вже тут. Треба ловити кожну мить, аби не відстати від її бігу. От набряклі бруньки на бузку. Всюди, навіть з тріщин в асфальті, вилізають жовті квіти калюжниці, ніжно-бузкові фіалки. З’явились перші, занадто ранні квіти на міських абрикосах… Я всотую ту весну шкірою, відчуваю, як вона вирує у мене в крові, лечу за нею… Але вона все пришвидшується й пришвидшується. От – вилізли тюльпани і нарциси. От – почали цвісти вишні, щіткою молодої трави пробігла ящірка. Я женусь за всім цим і не встигаю. Я хапаюсь за Весну, але вона тільки сміється й летить далі, до першої грози, до пахощів бузку…
Я відчуваю себе застарою, безпорадною, покинутою Весною. Але вона згадує про мене, повертається обличчям, летить вже на мене, не збавляючи швидкості. І я просто влітаю, пірнаю в неї. Але то вже не Весна, то – Літо, яке впевнено котиться вперед.
Вони йдуть
Вони йдуть від нас… Ті, кому в лютому 2022-го було 15, 16, 17… Ми спирались на них як на дорослих, бо спертися більш не було на кого. Ці хлопчаки безвідмовно чергували в бомбосховищах, допомагали в евакуації, розвантажували машини з гуманітаркою, поступались місцем в евакуаційних потягах жінкам і малим. Їхні очі тоді, за один день, стали дорослими. Вони бачили вибухи, спорожнілі міста й села, мовчазні черги під військоматами. Вони пірнули у війну і ніхто не питав в них чи хочуть вони того. І от, зараз, слухаючи поради сусідів як ховатись від ТЦК, як викрутитись і що їм повинна дати країна, наші діти поступово стають мовчазними, відчужденними. Одного дня ми взнаємо, що дитина кинула навчання, або взяла академвідпустку. Як то ведеться, сваримося на них, на кшалт:
– Що ти собі думаєш! – І чуємо чітку відповідь:
– Я йду у військо.
– Та ти замалий! Хто тебе візьме! – не вгамовуємось ми.
– Беруть. Я вже з частиною списався.
В цей самий момент ми розуміємо, що перед нами вже зовсім не дитина. Давно не дитина. Він не відступиться. Бо не може жити в нашому світі з розмитими тінями, подвійними стандартами. Він розуміє «свої» і «вороги», як було тоді, в 2022-му.
Вони йдуть, а ми залишаємось в тилу, за їхньою спиною…
Однонога дитина
Сутінки швидко захоплюють порожній двір, розганяють по домах бабусь й матусь з малюками. Світло з вікон, нагадуючи про затишок, вихоплює з темряви голе гілля дерев, високі бетонні стовпи. Поснулі автівки, темні лавки, дитячий майданчик…
На гойдалці гойдається дитина. Рип – рип.
Вона одночасно дивиться в телефон, гортає щось великим пальцем однієї руки. Рип-рип.
Насунутий капюшон худі-оверсайз не дозволяє зрозуміти дівчинка то чи хлопчик. Рип-рип.
Дитина розгойдує себе однією ногою. Рип-рип.
Друга нога вище коліна виглядає звичайно, але нижче … там просто нічого немає Рип-рип.
Дитина порається в телефоні, уникаючи спілкування з байдужими дорослими, не піднімаючи очей на жорстокий світ. Українська дитина без ноги на гойдалці…Про що ти думаєш, світе? Рип-рип.
Від редакції: Книга Ганни Половенко «Життя як уламки скла» вийшла у видавництві Ірини Гудим. Збірку можна придбати безпосередньо у видавництві, що знаходиться за адресою: вулиця Ігоря Бедзая, 20 (колишня Чкалова),тел. 0973018692, email:irina.gudym@gmail.com. Або у авторки, написавши на email: poloanuta@gmail.com