Наша історія
Таємниця номеру 283
На розі проспекту Центрального і 6-ї Слобідської у Миколаєві височить пам’ятник, на якому встановлено радянський танк Т-34 часів Другої світової війни. На броні білою фарбою нанесено номер – 283. Сотні разів проходячи повз цього танку, ви ніколи не задавали собі питання, чому саме 283, а не 382, або 823, або якийсь інший номер? Що це за таємнича цифра?
Коли 28-го березня 1944-го року бійці Третього Українського фронту увійшли до міста, йшов мокрий сніг. На вулицях було безлюдно, мешканці сховалися по своїх домівках і вичікували – шо буде далі. Десь у районі Варварівського мосту ще лунала стрілянина: останні солдати Вермахту залишали Миколаїв.
Повсюди курилися дими пожеж. Увесь центр лежав у руїнах, найбільш значущі будівлі були спалені, або підірвані вибухівкою. На вулиці Радянській лишилися неушкодженими лише декілька старовинних домів, які й до сьогодні є прикрасою нашого міста. Вся міська інфраструктура була знищена, або виведена з ладу – електростанція, лінії телефонного зв’язку, цехи, устаткування та елінги обох суднобудівних заводів, повалена вибухом Шухівська вежа. Від драматичного театру на Адміральській лишилися лише стіни.
Коли стрілянина стихла, люди почали потроху вилазити зі своїх домівок, щоб роздивитися що коїться навколо.
А у місті вже йшли звичайні роботи із «зачистки»: перевіряли покинуті будівлі, підвали, горища, заходили до квартир – шукали, чи не залишилося десь ворожих диверсійних груп, чи просто солдатів супротивника, які не встигли евакуюватися.
Сапери перевіряли найбільш значущі будівлі міста, які лишилися неушкодженими – шукали вибухівку, залишену навмисно, щоб підірвати дім пізніше, коли до нього будуть заселені бійці Червоної армії. Відтоді на довгі роки на стінах миколаївських домів, складених з м’якого жовтого вапняку, залишаться надряпані ножем, чи багнетом написи – «ПРОВЕРЕНО – МИН НЕТ».
Біля старого портового елеватору розтягали рештки битої техніки, та збирали трупи німецьких солдатів, шукали живих і мертвих бійців з десанту Константина Ольшанського. Мертвих (у тому числі й сам командир) було більше. Багатьох з нихбуло не застрелено, а спалено з вогнеметів – зручної зброї для «викурювання» супротивника з будівель. Ольшанці виконали своє бойове завдання – відтягли на себе певні сили супротивника, що дозволило прорвати фронт і звільнити місто від окупантів.
Чимало домів стояли порожні. Їх мешканці хто поїхав ще у сорок першому, коли на країну насувалася нацистська навала, хто був евакуйований разом зі співробітниками заводів і установ до Астрахані та інших міст, хто загинув на фронті, хто був угнаний на примусову працю до Німеччини. Були й такі, хто утік разом з німцями, бо під час окупації співпрацював з ними. Місто спорожніло.
Невдовзі мешканців було сповіщено, що відбудеться поховання Героїв-Ольшанців, які загинули у бою, та завдяки яким (у великій мірі) нацисти не встигли підірвати усе місто. Мій батько тоді був підлітком і вони з хлопцями з сусідніх дворів побігли дивитися на цю подію.
На жалобну ходу зібралося мабуть усе місто. З вулиці Радянської на площу вилилася ціла людська ріка і по ній колихаючись пливли десятки трун. Там, де сьогодні сквер Героїв- Ольшанців, було викопано для поховання цілі ряди могил. У повній тиші люди слухали скорботну промову про наших бійців, які свідомо пішли на ризик і віддали своє життя, щоб звільнити місто від нацистської погані. Гучно пролунали постріли почесного караулу, загуркотіли по кришках трун вологі грудки землі, заплакали люди.
Попереду у миколаївців були довгі роки відбудови міста і його таки відбудували. За 15 років важкої праці було зроблено майже неможливе і вже на початку 60-х років місто було не впізнати! Були відновлені пошкоджені окупантами будинки і збудовані нові. З’явилися цілі нові житлові мікрорайони, новий Центральний ринок, телевізійна вежа. До міста пустили дніпровську питну воду, яка за своїм смаком (це можуть підтвердити старожили міста) разюче відрізнялася від місцевої трошки солоної артезіанської води і здавалася майже солодкою. Збудували величезний новий Варварівський міст, заасфальтували вулиці, пустили по місту тролейбус.
Сьогодні, коли деякі політичні сили у нашій країні намагаються всіляко принизити значення визволення України від нацистів, коли продажні «вчені» перекручують хід і сенс історичних подій, коли бійців радянської Червоної армії виставляють ледь не окупантами своєї ж рідної землі, ламають пам’ятники і зривають меморіальні дошки, дуже важливо казати людям правду! Важливо пам’ятати, що цифра 283 (28 березня) для нашого міста справжнє свято!
Адже у тій Великій війні мільйони наших українських хлопців, які воювали у складі радянської Червоної армії, билися не за партію, не за Сталіна і не за комунізм. Вони виконували справжню чоловічу справу – звільняли свою Батьківщину від іноземних загарбників. Чи може цього робити не треба?
Євген Парамонов.
