СИЛА ЖІНОЧОЇ ЛЮБОВІ
Це привабливе сімейне подружжя добре знають миколаївці. Надія Сербул і Аркадій Абрамов. Вона – режисерка Палацу культури «Молодіжний», зараз ще й – громадська діячка, голова ГО «Гуртівня Незламних». Він – підприємець, має свою майстерню на колесах «Добрий кіт», працює як «майстер на годину».
Гарні, щасливі, закохані… Надія завжди прагне поділитися своїм щастям з містянами і дуже сміливо розповідає у фейсбуці про свою сім’ю, почуття, додає чудові родинні фото. Не лякається ні заздрощів, ні чорних навроків. Її розповідь про рідну людину – чоловіка, яким вона пишається, стала одкровенням для багатьох городян.
Початок: війна 2014-го
– Отже, Надіє, твій Аркадій, як ти кажеш, звичайний миколаївський хлопець, проте – людина із великим серцем і залізним характером. Ніколи не ховався за чужими спинами.
– Це точно. Був учасником Помаранчевої революції і Революції Гідності. У 2014 році не вагався – повернувся з Майдану і вирішив прийняти участь в АТО. Уже в березні мій доброволець прийшов до військкомату. А на початку травня у складі 2-го батальйону 79-ї Окремої десантно-штурмової Таврійської бригади займав стратегічно важливі висоти неподалік Маринівки, що біля українсько-російського кордону. Згодом ці висоти назвуть «Браво» і «Граніт» – за позивними командирів героїчних підрозділів. Ці позиції, у повному оточенні, бійці утримували два місяці, забезпечуючи контроль над важливою ділянкою фронту. Саме там мій чоловік заслужив свій орден «За мужність». Хоча тоді, у 2014-2015 роках, таку нагороду частіше вручали посмертно… Але Бог милував.
– Далі, після виходу з оточення, тривало довге лікування, пов’язане з пораненням Аркадія. Потім 2016 року – демобілізація… здавалося б – усе, військовий шлях пойдено…
– Так… якби не 2022 рік. 24 лютого – знову військкомат. Знову бої, вже за рідний Миколаїв. Цього разу – спершу у складі 406-ї бригади морської піхоти, водієм боєприпасника. Возив снаряди й боєкомплекти туди, куди інші не ризикували й подумати сунутися. Про таких водіїв казали – «смертники». А Абрамов сміявся: «Та який там смертник! Просто робота в мене така. Комусь треба її робити».
Потім служив в ДРГ – диверсійно-розвідувальній групі, був «живою приманкою». Їздили з побратимами вночі на вантажівках по миколаївських і херсонських степах, щоб створювати враження, що саме вони й є ті славнозвісні «хаймарси», на які велося велике полювання ворога. Виманювали на себе вогонь, щоб справжні «хаймарси» могли робити свою справу – працювати по ворогу. Вижив і тут. Згодом, 2023 року, напередодні літнього контрнаступу, перевівся до 36-ї бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. Бо для нього війна – це не лише боротьба за землю. Це боротьба за нас із вами. За життя. За право бути вільними.
Роковий «вихід на роботу»
У червні 2023-го, за кілька днів до того рокового виходу «на роботу» (тобто чергової доставки боєприпасів хлопцям на позиції), Надія, розмовляючи з Аркадієм по телефону, жартома пообіцяла: на свій день народження 3 липня – будеш вдома. Він посміявся: мовляв, це неможливо, наступ же. Але сказав, що – як і завжди – вірить їй.
– А потім перервався зв’язок. Мобільник не відповідав. І любляча жінка не стала чекати – вона повела себе як справжня, мужня, щира українка з козацьким характером…
– Так, у день, коли чоловік зник, серце все відчуло. Глибоко вдихнула, схрестила пальці, просила Бога – аби живий! Ніяких істерик, ніяких сліз. Нічого не розповідати, не балакати – діяти. Першим, до кого я звернулася, був «Медоїд» – Олександр Матяш. Саме його хлопці-побратими згодом знайшли Аркадія у запорізькому шпиталі. Коли після першої, самої складної, операції Аркадій прийшов до тями і подзвонив із незнайомого номера: «Я живий! Руки-ноги на місці, все в порядку, навіть можу трохи ворушитися на ліжку», – я вперше видихнула.
Надія – велика майстриня розповідати з гумором про будь-що, навіть коли в очах стоять сльози, а серце щемить від болю. Ось і про найтяжчі події, які мали місто в їхньому з Аркадієм житті, говорить напівжартома.
– Закрутилося… Щоби отримати медичну інформацію, підключилась «тяжка артилерія» у вигляді тещі (мається на увазі відомий в місті кардіолог Світлана Андріївна Сербул – прим. автора). Інформація полилася по лікарських каналах, і ми зрозуміли: нічого там не в порядку! Потім написала Тимуру Снитко. Славетна розвідка через свої зв’язки дістала номер телефону сержанта батальйону, щоб ми могли дізнатися, чи існують ще якісь речі чоловіка, чи знайшли його автомат, щоб усе правильно оформили. Зі всіх речей Абрамову принесли лише його залиті кровʼю «лови» та зупинений годинник. Все. Труси вже були волонтерські.
Втеча
– І тоді ви почали готувати план «втечі» із Запоріжжя до Миколаєва…
– Після трьох днів страшної депресії (на більше часу не вистачило) Аркадій оцінив ситуацію і сказав: «Хочете побачити мене в повному комплекті – забирайте. Зараз!». Тут хочу порадити дружинам військових: прислухайтеся до чоловіка. Каже «витягуй» – витягуйте. Як можете. Треба бути поруч. Чоловіки в лікарні – як немовлята. Не чекайте нічого ні від людей, ні від держави. Спочатку – дійте. Їдьте до нього. Йдіть. Повзіть. Рятуйте!
Чоловік сестри Аркадія, Дмитро Лазарев, не вагався ні хвилини – Надія поїхала до Запоріжжя з ним на його позашляховику. Якби вона знала справжній стан Аркадія – ніколи б не везла пораненого до дому в багажнику! Знайшла би інші шляхи. Але ж Абрамов завірив: «Та норм все, тільки заберіть мене додому!».
– Першу військово-лікарську комісію ми проходила у Запоріжжі – там я була з Аркадієм одна. Провезти Абрамова на кріслі до кабінету поліклініки, повз повний коридор поранених бійців, у самісінький розпал наступу, було занадто складно. Людей – яблуку нема де впасти. Не було вільного місця навіть до стіни притулитися. Поранені – як в маршрутці в час пік. Простояла годину, нічого не розуміючи… а що треба робити? Потім хтось сказав: «Та пропустіть вже ту жіночку, її чоловʼяга зара помре там на вулиці». Лікарка вийшла зі мною на двір, подивилася на хворого в колясці. Тяжко зітхнула: «Самі довезете до Миколаєва? Ну добре. Їдьте собі з Богом».
Чудо спасіння
– А в Миколаєві вже було легше – начебто всі свої, допоможуть…
– В Миколаївській міській цивільній лікарні нам сказали: «Ви могли не довезти його в свідомості». Саме в цивільній лікарні – бо у військовому шпиталі Миколаєва, куди ми привезли Аркадія перш за все (через комендатуру, звісно, все оформили як треба), нас не прийняли. Бо був вечір суботи. І взагалі – ремонт. «Я не візьму. Везіть на Одесу!». Як в обличчя плюнули. З того часу маю дуже специфічне ставлення до шпиталів. А в цивільну лікарню взяли… Коли Аркадія розбинтувала операційна сестра, яка на своєму віці бачила чимало, – у всіх нас витяглися обличчя. У мене. У медсестри. У старого лікаря. Суцільний жах. Досі не розумію, як ми його довезли. При тямі. З таким лютим болем. У багажнику. На моїх запасах дексалгіну.
У лікарні вона не заплакала жодного разу. Вони постійно сміялися. Постійно. Лікар точно запам’ятав її коменти під час перев’язок: «Абрамов, ти диви! А у тебе найкрасивіші внутрішні органи у світі!». Звісно ж: позитивний настрій хворого – половина шляху до одужання.
– А далі понеслося: хірургія, травматологія, опікове з пересадками шкіри, операції… Рятували частини тіла. Рятували людину. Відношення медиків і адміністрацій лікарень – як до рідних. В гострі періоди – за операції, за медикаменти – ні копійки не взяли. І тепер я маю навички операційної сестри. Відмерше мʼясо ножицями зрізаю, як моя бабуся на фронті. Але попередньо рани треба відмочити в дягтярному шампун, в теплій ванні. Досі не можу цей запах переносити. А у ванну ще треба чоловіка покласти. А потім витягнути. Тампонування і перев’язки – то вже із заплющеними очима можу робити.
Надія впевнена: якби вона не забрала Аркадія зі шпиталю в Запоріжжі, деякі частини тіла не вдалося б врятувати. Якщо довелося б чекати на евакуаційний потяг на Одесу – приїхав би вже без ноги. На жаль, на руку тоді ніхто не звернув серйозної уваги… як і на контузію, і на осколок, який так і залишився в черепі. Зараз він дає знати про себе безсонням і головними болями. Ось якою ціною нашим хлопцям дається захист вітчизни.
– Надія, твоя згадка про бабусю на фронті під час Другої світової війни потребує окремого питання. Це дуже цікаво – зв’язок поколінь, родинна спадковість…
– Бабусю звали Любов Мавлева, вона була офіцером медичної служби. Познайомились з моїм дідусем Андрієм на фронті, він одним із перших зустрів ворога на кордоні з Румунією у Другу світову війну, бо був начальником прикордонної застави. Вони побралися під час війни у 1942 році… як і ми з Аркадієм – у 2022-му.
– Цікаво… відстань у часі – 80 років. Але знову повернемось до порятунку Аркадія…
– Хочу наголосити – нам не відмовив жоден цивільний медзаклад у Миколаєві. Всі допомагали. Коли все страшне було позаду, підтягнувся і шпиталь. Дякуємо. Потім пів року нескінченних черг ВЛК. Якийсь суцільний капець. Ще одна порада дружинам і матусям: тут теж треба бути поруч. Особливо – з контуженими. Вони нічого не розуміють, нічого не запам’ятовують. Потім будуть тільки проблеми, депресії, відчай. І не полінуйтеся йти на незалежні експертизи. За свої особисті гроші. Щоб довести, що це не каміння в нирках і не новоутворення, як нам збиралися писати у висновках, а уламки від гранати… якими органи Абрамова досі нашпиговані, як різдвяний гусак яблуками. Щоби доказати, що він реально глухий на одне вухо, а не прикидається. Доказуйте, не зламайтеся! Хоча, Бога заради, треба бути справедливими. Шпитальному хірургу, який готував документи на списання, – до землі уклін! Ніхто не вірив, що Аркадія спишуть з лав. Ми не вірили. А хірург сказав: «Він геть не придатний. Його треба списати. Так повинно бути!»… добра, порядна людина.
Подружжя вдячне багатьом людям, які брали участь у порятунку Аркадія, але найбільш щиру подяку висловлюють хлопцям із штурмового підрозділу «Дикі свині» 36-ї бригади, які, як рідні брати, ризикнули своїми життям і витягли Аркадія з того пекла… Які в свій вільний час так добре вивчили тактичну медицину, що врятували від повної крововтрати – як жартує Надія: «це суцільне, ледь-ледь живе решето»… Які змогли таки передати його на евак. «Там теж були хлопці зі сталевими яйцями – приїхали і забрали. Дякую їм!» – говорить пані Надія.
Тепер вони з Аркадієм часто згадують тих янголів-охоронців, побратимів, рятівників: Віктор Гвардіон (псевдо «Братик»), Станіслав Цигульський (псевдо «Моряк»), Сергій Мотряк (псевдо «Мотя»), Олександр Усачов (псевдо «Вус»), Василь Власенко (псевдо «Звір»), Олександр Потушинський (псевдо «Поту»).
– Надю, ще одне питання: у мирному житті Аркадій працював у рекламних агентствах: і менеджером з роботі з клієнтами, і безпосередньо виконавцем та установником рекламних конструкцій. Чим займається зараз?
– З бригадою інших ветеранів війни вони проводять відновлювальні та господарські роботи у містах і селах Миколаївської області. Також надають допомогу родинам і сім’ям загиблих, зниклих безвісті воїнів, вразливим категоріям населення, що постраждали від ворожих обстрілів. У бригаді майже всі – люди з інвалідністю. І сміх і гріх – завжди намагаються робити «у парі»: в одного ліва рука працює, у другого – права. І так в усьому. На підстраховці. На повазі один до одного. Побратимська підтримка.
Двічі народжений
– Майже нікого з підрозділу не лишилося в живих… Тих, хто був поруч із Аркадієм влітку 2023-го. Ми часто згадуємо їхні імена, позивні… Але тих побратимів-янголів, які врятували мого чоловіка, Господь зберіг. Це, мабуть, діють молитви мами і бабусі Аркадія…- згадує Надія.
Мабуть. Мама, пані Наталія Абрамова, весь час, поки син воював, починаючи з 2022-го, носила під своїм одягом, наче оберіг, його простріляний полосатий десантний тільник, в якому Аркадій 2014 року вийшов з оточення. А 83-річна бабуля Ніла Каркач – також має свою «воєнну» історію. У лютому 2022-го потрапила в окупацію в Мелітополі. Теж хоробра виявилась козачка: стояла біля забору хати і тикала дулі проїжджаючим по вулиці кадировцям. Потім довгий час зі старшою донькою вибиралась з окупації на наш бік.
…Як часто двоє закоханих людей згадують ту давню розмову про повернення Аркадія з фронту напередодні 3 липня! І кожного разу з полегшенням сміються. «От ти даєш – пообіцяла, що буду вдома на день народження, і виконала. Але методи у тебе – звісно, специфічні», – жартує Абрамов. А Надя завжди відповідає: «Та й таке, та й таке… Як змогла!».
Тепер вони святкують день народження чоловіка двічі.
Наталія Христова.
Фото – з сімейного архіву.