Руслана Миронюк: «Біда не зламала українців – біда об’єднала»
Ім’я миколаївчанки Руслани Миронюк сьогодні відомо тисячам співвітчизників у різних куточках України. Вона голова громадської організації «Єдина родина Миколаївщини», яку фактично самотужки створила 2018 року. Наважитись на такий нелегкий крок примусило горе – втрата сина Олексія. У 2014-му хлопець віддав життя, перебуваючи в АТО, захищаючи Батьківщину.
Олексій Віталійович Волков (1994-2014) загинув на Луганщині. Водій-електрик гаубичного артилерійського дивізіону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Указом Президента України посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
***
…Сум накривав її постійно. Жила зі сльозами на очах. Але розуміла – з цим сумом треба щось робити. Молодшому синові Валентину на той час було 6 років. Вона повинна жити заради малечі, але жити так, щоби і Олексій назавжди залишався поруч – в пам’яті. Вирішила: «Як би боляче мені не було, стану йти по життю з піднятою головою, робити добро для родин військовослужбовців – щоб не були забуті ні наші герої, ні їхні діти, ні батьки»…
З того ж 2014 року пані Руслана стала волонтером: допомагала збирати посилки військовим, виготовляла та пересилала воїнам окопні свічки, організовувала закупівлю карематів. засобів гігієни, необхідних речей, одягу для військових.
2015 року вона стала членом ГО «Асоціація учасників та інвалідів АТО», співпрацювала з Олександром Терещенком, Іллею Шполянським, Сергієм Гуссіді та іншими. Разом обговорювали болючі проблеми військових та їхніх сімей, шукали шляхи допомоги та підтримки. На початок 2018 року у Миколаївській області було 176 родин, які втратили в АТО своїх близьких.
У громадській асоціації колишніх воїнів АТО Руслана була для багатьох ніби жінка-берегиня – діяла як мати, як дружина. Все приймала близько до серця. Якщо виділялись достатні гроші на подарунки для дітей, вона сама телефонувала батькам і питала, що хоче дитина. Потім їздила по магазинах, шукала, купувала замовлені планшети, машинки, ігрові приставки, ляльки.
За три роки волонтерства і громадської діяльності мала вже неабиякий досвід, а також коло друзів, знайомих, однодумців. І не тільки в Миколаєві. Біда не зламала українців – біда об’єднала. У 2017 році Микола Шанський, голова спілки «Єдина родина України», запропонував миколаївцям створити громадську організацію для співпраці з родинами. Ті, хто добре знав пані Руслану, радили їй очолити це об’єднання. «Ти і так всіх згуртовуєш», «З тобою радяться», «До тебе звертаються за допомогою», «Зателефонуйте Руслані в Миколаїв – вона вам все роз’яснить»…
***
І вона наважилась… З листопада 2018 року Руслана Миронюк є головою ГО «Єдина Родина Миколаївщини», основна мета діяльності: захист прав та інтересів членів сімей загиблих захисників та захисниць, мешканців Миколаєва та області.
З того дня життя її перетворилося на суцільне спілкування – телефон постійно червоний від дзвінків-питань та sms-питань. Вона завжди на зв’язку. Відповідає. Пише. Консультує. Радить. Скидає інформацію або номери телефонів, до кого звертатися. Кожен дзвонить зі своєю біллю, кожного маєш вислухати і дати пораду. А потім цілу ніч вона не спить, осмислюючи жах і біль кожної родини, вболіваючи за кожного співвітчизника, який потрапив у біду. Звісно ж, згадує і своє горе, але знов і знов говорить собі: я буду жити, буду допомагати людям.
Що таке неприбуткова громадська організація? Це означає – все треба робити своїми силами: шукати спонсорів чи благодійників, встановлювати контакти із соціальними службами, ветеранськими організаціями, шукати допомоги у влади…
Хлопці з фронту потребують якихось термінових речей – і вона шукає шляхи, як закупити і переправити. То подарунки святкові дітям треба роздати, то продуктові набори – сім’ям; комусь потрібна консультація юриста, комусь – допомога у лікуванні. У шкільних закладах організовує акції у підтримку ЗСУ, приділяє увагу патріотичному вихованню молоді.
До 2022 року Руслана допомагала Вікторії Матієнко (яка на той час очолювала програму соціального захисту «Турбота»), займалася питаннями літнього відпочинку дітей вразливих категорій та родин в Очакові, супроводжувала дітей загиблих героїв в дитячі табори на оздоровлення в Яремче.
З початком повномасштабного вторгнення роботи для громадської організації значно прибавилося. Але це не злякало – у Руслани вже був багатий досвід, коло благодійників та помічників, налагодились зв’язки з ГО інших міст – Києвом, Ірпенем, Львівською, Тернопільською областями.
Підтримка військових на фронті – про це вона постійно піклується. Не проходить мимо будь-якої можливості допомогти. Все, що в змозі придбати або отримати благодійно, – направляє туди, де потрібно. Для неї не буває неважливих речей: разом з окопними свічками передає бійцям обереги та дитячі малюнки. Хлопці-військові сміються: ти нам не тільки тепло передаєш, а й дитячу радість.
У 2022-2024 роках пані Руслана працювала помічником в центрі ВПО «Прихисток своїм», приймала переселенців з Херсону й області, з лівобережжя, облаштовувала їхній побут на базах у Коблевому. Особливо приділяла увагу родинам з дітьми та інвалідам. Дітей на той час було 120, дорослих – 550.
Багато херсонців й досі висловлюють свою вдячність небайдужій пані Миронюк за турботу, обіймають, як рідну людину, при зустрічі. А одна з вагітних жінок, яка з часом народила дівчинку, повернувшись на Херсонщину, – назвала донечку Русланою.
Приймаючи участь в різноманітних всеукраїнських заходах, у міжнародних форумах громадських об’єднань ветеранів, пані Руслана отримує новий досвід і стає надалі сильнішою як керівник організації.
Отже вельми заслужено Миронюк Руслана Василівна була неодноразово відзначена різними відзнаками, дипломами, грамотами, подяками: відзнака «Орден матері бійця АТО» (2018 рік), «Хрест Святого Миколая» від Миколаївської обласної ради (2018), почесна відзнака Миколаївської обласної ради II ступеня (2019), відзнака «За заслуги перед Збройними Силами України» (2021), почесна відзнака «За оборону Миколаєва» (2024).
***
І все ж таки: головна справа її життя – вшанування пам’яті загиблих Героїв. Ще за часів АТО, до повномасштабного вторгнення, біля будинку обласної адміністрації був створений меморіал «Струни пам’яті», який постраждав після прильоту ракети, що зруйнувала будівлю.
Треба було відновляти меморіальний комплекс. Тим більше – стали додаватися імена загиблих у новій війні. Громадська організація «Єдина Родина Миколаївщини» зверталась з цим питанням до влади – так, влада мала у планах створення «Алеї Слави»… але ж на часі були дрони та допомога воїнам, ветеранам, біженцям.
– Проте – матері, дружини, діти загиблих не могли чекати. Їм потрібно було пам’ятне місце, куди можна прийти з квітами, згадати, побачити обличчя рідної людини, що віддала життя за свободу України, – каже пані Руслана.
Отже ця Алея Слави, де сьогодні буває багато миколаївців і гостей міста, створена у 2024 році за ініціативи Руслани Миронюк, при підтримці Людмили Савицької та Вікторії Матієнко – жінок, які також втратили на війні своїх найрідніших людей: чоловіка та сина.
Влада дала офіційний дозвіл на розміщення меморіалу. Громадська організація зробила макет банера, і на початку вересня 2024-го дуже швидко, самотужки, своїм коштом небайдужі учасники «Єдиної Родини Миколаївщини» втілили в життя свій задум.
- Все у нас вийшло стрімко, оперативно, бо працювали з великим бажанням і шаною до загиблих, – згадує пані Руслана. – У мене перед очима тоді одна за другою миттєво виникали картинки – якою повинна бути Алея Героїв. Коли встановили банери з обличчями, побачили – але ж потрібні прапори… Придумали, як їх ставити. А квіти куди? Рішення прийшло миттєво: замість ваз – гільзи з-під снарядів.
У день урочистого відкриття Алеї Слави 1 жовтня 2024 року організували освячення меморіалу, провели Хвилину Мовчання. Приїхало багато людей з районів – тих, хто давав інформацію про своїх Героїв. Тоді поставили 7 банерів, на кожному – 67 прізвищ з фотографією і короткою інформацією.
Коли про Алею дізнались родини загиблих, вони стали звертатися з проханням увічнити пам’ять своїх синів та чоловіків, – і робота по встановленню банерів продовжилася.
Отже маленькі, тендітні на вигляд жінки виявилися сильними внутрішньо, бо самотужки підняли таку велику справу. Сьогодні на Алеї Слави вже встановлено 24 банери: на перших 16-ти було розміщено по 67 імен; тепер додали ще 8 банерів, на кожному зазначено по 47 прізвищ. Загальна кількість – 1448 Героїв, полеглих за свободу України.
***
Розповімо ще про одне важливе явище в житті громадського об’єднання: з 2015 року пані Руслана збирає інформацію і надає прізвища полеглих миколаївців для розміщення їх на гранітних плитах в каплиці, що знаходиться в селі Лішня Тернопільської області Кременецького району. Тут збудований Всеукраїнський храм-пантеон Святої Праведної Анни – в пам’ять загиблих Героїв у російсько-українській війні. Замість ікон на стінах каплиці розташовані плити з іменами. І кожного року проходить Всеукраїнська Проща за загиблими Захисниками, молебні служить митрополит Єпіфаній.
Інформація про воїнів з Миколаївщини розміщена в пантеоні на 17 плитах, і зараз пані Руслана вже має новий замовний список із 120 прізвищ.
Сьогодні все більше батьків хочуть бачити імена своїх рідних, викарбувані на чорному граніті у святій, намоленій обителі. Тож отцю Андрію вже довелося чотири рази добудовувати каплицю, бо недостає місця, адже замовлення йдуть з різних областей України.
…Пані Руслана більше 10 років працює в Центрі первинної медико-санітарної допомоги №3, веде господарство у цьому медичному закладі. Енергійна, спритна, працьовита «бджілка» завжди отримує найкращі відгуки від свого трудового колективу.
Безсумнівно, і основна робота, і діяльність у громадській організації займають багато часу. Не завжди вистачає 24 годин на добу, щоби упоратись з усіма справами. Дякуючи рідним – чоловіку Вадиму та синові Валентину, які завжди підтримують її, Руслана Василівна може повною мірою віддавати себе на користь громаді.
Наталія Христова.
