РУШНИК
Простую вулицею села. Сонце пече нестерпно. Босими ногами ступаю у розпечену пилюгу, і мені хочеться дістати земної прохолоди. Я втішаю себе тим, що скоро стану на килим-спориш і вiдчую її. Лишилося недалеко. Iду туди, до тієї хатини, що на краю села, а причiлковiвiкна якої дивляться далеко у поле. Хата здається чайкою, що розкинула свої бiлi крила над урвищем.
— Тьотю Машо-о! — гукаю я. — I мiй голос далеко вiдносить луна близької балки.
— Тьотю Ма-шо! — повторюю я.
З будки виглядає Балкан. Він, розморений полуденною спекою, лiниво подає голос. А потiм признає мене, вилазить з будки, радо махає хвостом.
На порозi стоїть статна висока жiнка. Привiтноусмiхається.
— Заходь! — тiтка бере мене за руку, лагідно гладить бiляву голову прохолодною рукою. Нарештi мої ноги ступають на омрiяний килим. Вiдчуваю, як вливаються нові сили.
Тітка легенько підштовхує до дверей. Із них війнуло знайомими неповторними пахощами рiзнотрав’я. Приємно шелестить трава.
Я вiдпочиваю, розповідаю про рідних. Ми сідаємо обідати. Тітка Маша береться за звичну для себе роботу — вишивання, а я вмощуюся на печі-лежанці і з великим задоволенням розглядаю стіни. На кожній по одному-два вишиті рушники. Таких я більше ніде не бачила. Кожна квітка немов має очі, заглядає до мене у душу. До запаху трави приєднується запах троянди. На її пелюстках бачу вранішню росу. Ромашка киває до мене своєю голівкою. А вишитими полуницями хочеться поласувати. Простягни руку, зiрви і…
У тітки вишито все: наволочки, простирадла, одяг. Ось і зараз вона примостилася бiлявiкна, перебирає нитки i поглядає на аркуш паперу. Я ставлю стiльчик до її нiг.
— Тьотю, ащо ви вишиваєте?
— Портрет Шевченка.
— Розкажiть про нього.
Вона відкладає шитво і починає розповідати про те, що народився Тарас тоді, коли у нашій країні була панщина. Лиха доля спіткала талановитого хлопчика ще з дитинства. Залишився сиротою. Він ніколи не розлучався з олівцем, бо малював картини і писав вірші, у яких була любов до України, до бідного, але талановитого народу. Злидні переслідували його все життя. Та він не втрачав ніколи своєї гідності. Зберіг щире, чисте серце.
Тітка говорила, а мені здавалося, що Тарас народився у такій же хаті, як у неї, ховався від злої мачухи у шовкуні, що по той бік дороги, а ягнят пас он там, за вигоном. І від цього він здавався мені дуже близьким. Я вбирала горе і біль, що випали на долю художника і поета. Можливо, тому, що тітка говорила про це з тремтінням у голосі, особливим блиском ув очах. Мені передавався її настрій, виникали сильні почуття до Шевченка, який прийшов у світ під яскравою творчою зіркою.
— Так, як і я, не зазнав справжнього кохання, — підсумувала вона розповідь. У її сірих очах зажура. Я відчула, що їх долі чимось схожі. А потім вона взяла гітару. Ми обидвi дивилися у причiлковевiкно i нiби бачили степ, ревучий Днiпро, зiгнутi до самого долу верби. I нiжнийспiвучий голос звучав по-новому для мене.
— А чому ви вишиваєте портрет Шевченка, тьотю Машо?
— Подарую… Школi.
Сутiнки спускаються на землю. Я йду додому на інший край села i несу в своєму серцi шматочок чогось дуже свiтлого.
…Час збігає невпинно. Знову йду вулицею села. Нестерпно палить сонце. За руку веду доньку. Ми давно живемо у містi, і тому вона не може ходити босоніж, залишає у пилюцi відбитки своїх маленьких черевичкiв. Зупиняємося на краю села бiля знайомого будинку.
— Тьотю Машо! — гукаю я. I луна вiдносить мій голос. З будки вилазить собака. Це не Балкан. I менi стає сумно.
— Тьотю Машо, — повторює моя донька.
На порозi стає тiтка. Вона простягає руки до нас, усміхається і бiжитьназустрiч. Вiтаємося. Йдемо до хати по килиму-споришу, але не чуємо його прохолоди. I знову неповторний запах рiзнотрав’я. I рушники.
Ми говоримо. Обідаємо. Тітка береться за роботу. Я лежу на печі i розглядаю нові вишивки, а донька примощується на маленькому стiльчику.
— Що ти вишиваєш? — запитує вона.
— Рушник.
— А навіщо вiн тобi?
— Не менi. Людям. Рушники майже у кожній світлицi нашого села.
— А тебе у школi цього вчили?
— Нi, невчена я. Не було що взути й одягти, аби ходити до школи.
I розповiла про своє нелегке життя.
Вечiр спускався на землю. Ми йшли вулицею. І в руках моя донька, мов якусь коштовність, несла вишитий рушник.
Віра Марущак, журналістка, письменниця.