123 бригада тероборони
Рожевий шурупокрут як символ нової сили: історія Марини Шкорубської
Час не лікує, зцілюють сенси….
Очі здіймаються знов в піднебесну.
Знаю, все чуєш. Вірю, все бачиш.
Чую твоє “не люблю, коли плачеш”
Діти – мої найнадійніші крила.
Я ще так ніколи життя не любила.
Подихом вітру повз пронесешся.
Променем сонця крізь хмари проб’єшся.
Я не чекаю до тебе вже рейси.
Час не лікує, зцілюють сенси.
Марина Шкорубська.
Ми планували цю зустріч місяцями, але війна постійно вносила корективи. До цього моменту ми були «друзями у Facebook», та з першої хвилини реальної розмови виникло відчуття, що ми знайомі все життя. Марина не шукає винних і не просить жалю. Вона знаходить способи, як бути корисною тим, хто продовжує справу її чоловіка – Ігоря Шкорубського, який віддав життя за Україну під Херсоном.
«Поїздки до шпиталю були моїми ліками»
- Марино, момент, коли життя ділиться на «до» та «після», завжди найважчий. Як ти трималася в ті дні, коли Ігор боровся за життя в Одесі?
У нас з Ігорем не було звички розмовляти годинами – я завжди поважала його зайнятість на службі. Коли він отримав поранення, побратими намагалися мене берегти, не казали всього одразу. Спочатку його прооперували в Херсоні, але я про це не знала. Вже потім, коли його перевезли до Одеси, я почала їздити до нього через день. Тримала за руки, розмовляла… Ці поїздки були моїми ліками. Рух давав ілюзію контролю та сили. Навіть коли одна з медичних сестер в Одесі спитала, навіщо я з ним розмовляю, начебто він все одно нічого не чує, тоді я відповіла, що мозок людини не вивчений до кінця, а ми точно не знаємо, що відбувається в голові того, хто перебуває між життям та смертю, а по-друге, – такі розмови потрібні були в першу чергу мені.
- Чи був момент, коли здалося, що найгірше позаду?
Так. Того дня лікар сказав: «Він задихав сам». Я ще жартома спитала: «Курити не просив?». Повернулася додому на крилах, почала планувати ремонт – думала, як переобладнати простір, щоб Ігорю було зручно під час реабілітації. А зранку дзвінок: «Все». Реанімація не допомогла. Серце завели, але лише на пів години. Це був перший шок. Але він швидко змінився усвідомленням: я не маю права на жалість до себе. У мене діти.
Про побратимів: «..коли чужі стають рідними швидше, ніж встигаєш назвати їх на ім’я»
- Поруч із тобою весь цей час були люди, які знали Ігоря по службі. Яку роль вони відіграли у твоїй історії?
Побратими Ігоря за ці роки стали справжньою родиною. Вони підтримували від самого початку і дотепер. Перше питання в кожного з них завжди одне: «Чим можемо допомогти?». Знаєш, я часто думала про цей особливий тип стосунків – побратимство. Там, де війна, народжується тиха, але найміцніша родина – з довіри, підтримки і мовчазного «я поруч». Це коли чужі стають рідними швидше, ніж встигаєш назвати їх на ім’я. І я безмежно вдячна, що в мене є така родина.
Сила в реалістичності та «рожевий шурупокрут»
- Ти сказала дивну, але дуже глибоку річ: «Мені пощастило». Чому ти так вважаєш?
Жахлива арифметика війни, але ми мимоволі порівнюємо своє горе з іншим. Багато жінок роками живуть у невідомості, чекають із полону або просто можливості поховати рідну людину. Мені пощастило, бо я змогла бути з ним поруч у шпиталі, змогла повернути його тіло додому і поховати по-людськи. Це дає певну точку опори для того, щоб іти далі.
- Як відбувалося твоє повернення до побуту? Ти згадувала про інструменти…
Майже одразу я зрозуміла: світ змінився, і я маю змінитися теж. Раптом з’ясувалося, що є купа речей, які я раніше не вміла або не робила. І тоді я зрозуміла – мені потрібен власний рожевий шурупокрут – метафора мого нового життя: я жінка, я бережу пам’ять, але я маю бути сильною і самостійною.
Спадщина та погляд у небо
- Що залишилося від Ігоря в дітях? Якою була ваша остання згадка про нього як про батька?
Він встиг почути головну новину від сина – Данило сказав, що збирається одружитися. Я чекала, що Ігор ось-ось передзвонить і почне «виховувати» сина, мовляв, у 18 років ще зарано… Не передзвонив, але встиг особистим прикладом закласти все найкраще чоловіче в сина. А його безумовна любов до доньки сформувала в неї адекватну жіночу самооцінку. Данило і Мар’яна неймовірно пишаються татом, який встиг закласти в них правильні орієнтири.
- Де ти береш енергію сьогодні? Ти ж не просто «живеш далі», ти допомагаєш іншим.
Я трансформую свій досвід у допомогу побратимам Ігоря. Це мій спосіб боротися разом із ними. Я вірю, що він усе бачить. Коли стає важко, я просто знаю: він там, на небесах, дає мені сили не просто існувати, а творити добро навколо.
Ірина Воронцова.
Фото з сімейного архіву Шкорубських.