Творчість наших читачів
Проводжала мати…
Дві подруги сидять поряд у третьому ряду посередині в очікуванні вистави. Вони абсолютно різні й чимось невловимо схожі. Може тому що в обох дуже коротке волосся, хоча колір відрізняється: в однієї чистий срібний, в іншої – сіль з корицею.
Світло згасає й подруги поринають у дійство: посміхаються, аплодують в потрібних місцях. Аж доки не доходить до сцени де мати проводжає дорослого сина. Хор співає тужливої пісні, мати побивається, одягає на сина стилізовану свитку, дає торбу. Раптом одна з подруг стискає руки на колінах, з її очей градом течуть крупні сльози. Вона намагається їх зупинити, але сльози течуть і течуть, аж доки не закінчується пісня й актори не йдуть за куліси. Жінка намагається заспокоїтись, бо все це – тільки вистава. Їй начебто вдається, але вона вже майже нічого не чує і не бачить, крім того молодого хлопця, що його проводжала мати.
Вистава закінчується. Подруги виходять на залиту вечірнім сонцем площу.
– Ти чого це? – питає срібноволоса.
– Та я знаю? Чогось здалося, що той хлопець на мого малого схожий, – тихо, як відлуння, відповідає інша.
– Взагалі не схожий, хіба що вік. Твій вищий, та й риси інші.
– Інші. Тільки оця впертість в обличчі, та й зачіска…
– Ну так, під трімер у всіх однакова. Де він зараз?
– Донецький напрямок…
– Дзвонив?
– Вчора…
– О, так все добре! Пішли на каву…
Подруги повертають до кафе. На Миколаїв лягають теплі червневі сутінки 2025 року.
Ганна Половенко.