Волонтерська справа
ЛЕНТА ЗА ЛЕНТОЮ ДО СІТКИ ДОДАВАЙ…
Лента, звісно, у перекладі на українську – це стрічка, але з пісні, як кажуть, слова не викинеш. Хоча її, як і усі інші, можна перефразувати у контексті поточного моменту.
…Початок війни на кожного вплинув по-різному. Хоча шок від того, що відбувається, був загальним для всіх. По-різному миколаївці і поводилися у цій ситуації. Хтось, схопивши домашній скарб, дітей та тварин, штурмував евакуаційні потяги та автобуси, хтось із «тривожною валізкою» «курсував» між будинком і бомбосховищем, хтось записався добровольцем, вистоявши чергу у військкомат, інших шукали «з собаками», щоб вручити повістку…
Тому ми сьогодні розкажемо невелику історію про наш так званий «тил». Про людей, які залишилися у прифронтовому місті та не склали рук, не підняли їх вгору, не здалися. Про тих, хто прийняв рішення тут, на місці, хоч і не на «нулі», робити свій внесок у спільну справу боротьби з ворогом. Малим чи великим вважатимуть цей внесок – розсудить час…
Тетяну Макаронову багато хто знає як керівника клубу інтелектуальних ігор «Вікторія», автора та ведучу передачі «Інтелект-асорті». У минулому. Нині вона – одна з тих, на кого поширюється неологізм «плетунья». Це слово увійшло до нашого життя після 2014 року. Як і слово «волонтер».Той період, до немислимих, здавалося б, неможливих подій у кінці лютого-2022, вона згадує сьогодні з легким сумом:
«Ще 2021 року намагалася жити на повну. Вийшло в мене знайти відразу кілька робіт, знову стати потрібною, успішною та затребуваною.
Запам’яталися класні ігри з учасниками академії «КРОК», талановиті малюки із 46-ї школи. Я намагалася встигнути з ними якнайбільше. Ми грали не лише у шахи та в шашки, а й у гру з історії міста, навіть у «Що? Де? Коли?». А з хлопцями з 3-го інтернату я пробувала свої розробки. Навіть сценарій написала за їхніми підручниками. Почали вивчати ролі перед війною. Не встигли….
Натомість встигли з командою «Глянець» зіграти у цікаву жіночу інтелектуальну гру. Унікальна команда, що складалася з красивих, розумних та успішних дівчат! Найдивовижніше для мене в тому, що деякі з них переписувалися зі мною у подальші дні війни, хоча ми були ледве знайомі. Це дуже зігрівало душу.
А ще перед самою війною я почала допомагати дівчатам із декоративно-ужиткового відділу нашого БДТДЮ, а потім – займатися рукоділлям. Шити вручну ковдри і в’язати килимки спрощеним способом. У процесі навчилася різати стрічки зі складних клаптиків».
Треба додати, що таких «благодійних» килимків Тетяна зв’язала нібагато ні мало, а близько двохсот. Яскравих, кумедних, теплих. На них тепер сидять-гріються художники-аматори, які виставляють свої роботи біля Каштанового скверу, пенсіонери на лавках біля під’їздів, працівники ветклініки. Багато килимків вирушило на фронт – зігрівати бійців у бліндажах.
Тетяна Макаронова згадує ті перші дні нападу рф, пережити які можна побажати лише ворогові:«Коли почалася війна, мене одночасно роздирали почуття ненависті та безсилля. Ненавиділа я, як не дивно, себе– за невміння робити щось корисне.Я прибирала вулицю, готувала та носила їжу нашим стареньким і шила ковдри. Раптом знайома по соцмережах френдеса покликала плести маскувальні сітки. Я прийшла доволонтерського центру. І тут моє вміння різати стрічки виявилося дуже корисним. І я старалася, щодня сиділа по кілька годин у центрі, потім брала роботу додому на ніч. Щодня тягала туди і назад дві важкі сумки. Щодня з чоловіком прощалася, наче назавжди. Був величезний ризик не повернутись.
Потім до нас у двір привезли біженців. І тут з’ясувалося, що мій «шопоголізм» напередодні війни був корисною звичкою. Зуміла одягнути велику родину. Потім підключила друзів та знайомих. Дуже зворушив мій учень Вітя Архипенко – привіз повну машину іграшок та дитячих речей, сунув гроші для них. А потім стали в нагоді зібрані біля сміттєвих баків за рік, з маніакальною завзятістю, дрова. Дружна родина Павлищевихвідвезла їх багатодітній сім`ї, що замерзала.
Весь цей час стежила за публікаціями у ФБ. І бігом мчала нести те, що просили. Речі, горіхи, чайник. Найважчим було доставити постільну білизну в ЛШМД. Виття сирен. Вибухи, постріли. Я кочу важкий візок. Біля входу – кулемет, у приймальному відділенні – волонтери, нескінчений потік людей із пакетами. І скалічені герої на каталках… Побігла за другою порцією, вигрібали з шаф все, чоловік гарячково докидав упаковки з новими трусами та шкарпетками…».
Ось так вона проводила перші дні в обстрілюваному та прострілюваному наскрізь місті. А потім…
«А потім сталося страшне – чоловіка розбив другий інсульт, – розповідає Тетяна. – Він не переніс звістки про загибель від вибуху ракети своїх хлопців-колишніх товаришів по службі – в казармі 145-го полку. Приїхала до нас тільки друга «швидка», перша кілька годин морочила голову, пропонуючи випити каптопрес. Ми потрапили, на щастя, до 4-ї міськлікарні. Стан був важким. Лікарі робили все можливе. Коли чоловік засинав, я бігла до волонтерського центру міняти сировину на готові стрічки. Ночами різала в темряві навпомацки. Прислухаючись до дихання чоловіка. Якось вела його в туалет, не змогла втримати і впала разом із ним, сильно розбивши коліно. З того часу доглядала його, стоячи на милиці. Він зовсім не хотів їсти, зневірився. Одна з плетуній принесла мені щавель, вирощений на прибудинковій ділянці. Я зварила зелений борщ. Вперше чоловік із задоволенням поїв, і так почався довгий і непростий шлях до одужання. Свекруха порадила масажувати постраждалу від інсульту сторону. Я робила це годинами. І, на превеликий подив, це стало давати результат.
Одна з жінок, що лежала в нашій палаті, навчила мене в’язати килимки.
У палаті були ще хлопчик-сирота і чоловік, у якого з рідних – тільки хвора мама. І я годувала всіх, а також стежила за всіма крапельницями, навіть навчилася міняти пляшки.
Щодня приносила медперсоналу щось до чаю та речі із «секонду», які давали нам у центрі. Серед медиків було багато біженок,і ці речі виявилися їм дуже «до речі». Я добре вписалася в їхній колектив, допомагала тягати воду і піднімати бабусь, що впали з ліжка, – після чоловіка вони здавались мені майже невагомими.
Додому вдавалося вирватися ненадовго. А треба було встигнути попрати та приготувати. І хоч трохи помитися. Про їжу та відпочинок навіть і не мріяла. А трамваї тоді ходили раз на годину. Якось повзла з милицею та важкими сумками до зупинки. Мене обігнав трамвай. Я йшла і плакала від образи. Але трапилося диво – водій на мене чекав. Я насилу залізла в трамвай і знову заплакала. Молюся за нього, водія цього, щодня. Через два роки знову потрапила до нього у вагон, ще раз подякувала від душі.
Пригадую, як після виписки чоловіка приїхала до лікарні забирати документи. Подякувала лікарям, віднесла їжу своїм хлопчикам. Ми довго сиділи на лавці у лікарняному парку, прощалися та втирали сльози.
Після лікарні часто приїжджала у фонд незабутнього Анатолія Купчишина. Брала там одяг, взуття, дитячі іграшки та харчування для мешканців наших двох провулків. Якось трамвай, у якому я їхала з цими торбами, потрапив під вибух, його підняло над рейками та опустило. Вагоновожата героїчно поїхала вперед. Я бігла від зупинки додому, а над будинком здіймалися клуби чорного диму… Поки добігла, мало не збожеволіла. Слава Богу, обійшлося. Розібрала сумки, і під звуки пострілів вирушила тішити дівчат…
А ще надіслані мені долею фонди Євгена Воробйова, Олександра Жолобецького та адміністрація Заводського району періодично допомагали мені діставати гуманітарку для сусідів.
Окреме місце в моєму житті продовжують займати інтелектуальні ігри, які я весь цей час проводжу для людей похилого віку,допомагаючи їм відволіктися від нерадісного сьогодення.
Рік пропрацювала в одному з волонтерських центрів Миколаєва з плетіння сіток.Потім пішла у «вільне плавання». Завдяки Сергію Колеснику я завжди маю основи. А Наталія Панашій, Тетяна Портенко, Наталія Солов’єнко, Наталія Дідан та багато інших допомагають із матеріалом. У тому числі, й для набивки подушок для поранених у шпиталі.
За ці роки мої сітки побували на всіх фронтах, на всіх напрямках – Харківському, Куп’янському, Херсонському… А килимки порадували багатьох військових та цивільних, навіть їхніх котиків», – усміхається Тетяна, пристрасна любителька котів та собак.
На додачу слід сказати, що до початку четвертого року війни Тетяна Макаронова одноосібно виготовила близько півтори сотні маскувальних сіток. Це дуже багато. Вона сподівається, що її робота зберегла чимало життів наших хлопців.
Така тяжка самовіддана праця не залишилася непоміченою: наприкінці минулого року, у Міжнародний день волонтера, ТетянаМакаронова отримала Грамоту міськради та міського голови – за активну громадську позицію, патріотизм, високий рівень соціальної відповідальності, постійну допомогу Збройним силам України та родинам з дітьми, які опинились у складних життєвих обставинах. І, незважаючи на часом досить несприятливі обставини, справу свою вона продовжує.
Олена Кураса.