123 бригада тероборони
Він народився і виріс на Луганщині, в Антрациті. Будівельник, мирна професія. Але світ, який він знав, розсипався, коли туди зайшли росіяни:
«Я змушений був залишити свою вперту жінку і двох дітей, щоб виїхати до Миколаєва, де вже жили мої мама і брат. Це було за рік до 2022 року. Я ніколи не сумнівався: йти чи не йти воювати за Україну, тому у перші дні повномасштабного вторгнення долучився до четвертого батальйону нашої бригади. Я не вмів воювати, в армії не служив, але я міг будувати, робити захисні споруди, що можуть врятувати життя. Спочатку взявся перебудовувати ті блокпости, які місцеві жителі зводили в паніці в перші дні війни.
Полон
У 2023-му нас перекинули на Херсонський напрямок. Мене призначили старшим групи, і наше завдання було – утримувати точку на крихітному острові. Нас було троє. Ворог накрив нас артилерією. Один 200, другий 300, я дивом вцілів. Щоб дістатися до своїх, ми з пораненим побратимом вирішили переплисти дві річки. Вони були заміновані, але іншого виходу не було – поклались на удачу. Треба було дочекатися ночі, щоб ворог не помітив, як ми переправляємося. У темряві загубилися. Я залишився сам на сам.
Два дні йшов пішки, пробираючись крізь комиші, нічого не бачив…дезорієнтувався, обійшов острів і вийшов прямісінько на позиції ворога. Побачив човен, і в голові блискавкою з’явився план: відбити ланцюг, сісти й переплисти до своїх вже з допомогою човна. Але не встиг… Почув голоси за спиною…
Мені зав’язали очі, і почалося пекло. Спочатку якути, потім колишні міліціонери-зрадники, а потім – ФСБ. Вони не вірили, що я з ТрО, чомусь вирішили, що я – десантник. Тримали в підвалі, тикали пістолетом у голову, підвішували за руки. Це було так, ніби все відбувалося не зі мною. Вони кричали, хотіли знати, де наші позиції, де зброя. Я нічого не знав. А якби знав, не сказав би. Потім кинули в яму. Далі був Генічеськ, де нас тримали в дитячому таборі, і потім Горлівка. Тортури, два тижні в підвалі, а потім барак. Там я зустрівся з хлопцями-«азовцями». Ми провели разом близько року.
Війна за людяність
Їсти хотілося постійно. До їдальні ми бігали рачки. Вони могли дати їжу, а через 10 секунд забрати, сказавши, що час вийшов. Порції були різними, вони хотіли нас розсварити, але ми домовились, хто скільки їсть. Ми знесилювали, але вони змушували нас бігати та стрибати.
Якось ми помітили: коли наші військові або ГУР робили успішні операції, на нас це відображалося додатковими приниженнями. За українську мову карали з подвійною силою, тому україномовні хлопці в основному мовчали. А ще ми помітили як вони сварились між собою коли мова заходила за «російськость». В той момент вони кидались один на одного, бо один – росіянін, а інший – дагестанець.
Умови тримання погіршувалися з кожним переїздом. У російському Бійську почалися тортури електрошокерами та колотушками. Вони шукали болючі місця і били туди. У багатьох з’являлися рани, що гноїлися. Щоб добити нас морально, вони постійно казали: «Это Алтай, тут никто никого не обменяет, тут вы все и подохнете».
Мене врятувала віра. Нам кинули в камеру Біблію, і я почав її читати, молитись. Вони робили все, щоб ми втратили людський вигляд, а ми навіть у нелюдських умовах намагались зберегти людяність, підтримували один одного.
Нарешті вдома
Одного разу до камери зайшов росіянин і спитав, чи хочемо ми додому. Ми не повірили, подумали, що знову знущаються з нас, як це було неодноразово. Нам зав’язали очі, посадили в автобус, потім у літак, потім у ще один. Політ тривав довго. Коли перетнули кордон з Україною, тут я дав волю емоціям. Я чекав цього два роки.
Що далі? Треба жити. Лікуватися, пройти ВЛК і повертатися до своїх хлопців, до своєї бригади. Я вірю, що якщо ми будемо єдині, цілеспрямовані та сильні духом, ми обов’язково переможемо».
Олександр пробув у полоні два роки, але йому вдалось зберегти людяність, почуття гумору та віру у щасливе майбутнє.
Ірина Воронцова.