Постать
Хто відроджував українську мову на Миколаївщині? До 85-ліття Валерія Бойченка
Відомий поет, перекладач, публіцист, краєзнавець, громадський діяч – серед найвідоміших постатей в новітній історії України. Дебютувавши на сторінках херсонської преси, уродженець Снігурівки став відомим широкому загалу завдяки віршам у республіканському альманасі молодих “Вітрила-70-71” (1971), де його поетична добірка була надрукована поруч із віршами іншого нашого земляка із закарпатським корінням – Дмитра Креміня.
Потім були нові книги лірики, переклади Стівенсона, Джемса і Керролла, унікальні краєзнавчі розвідки та літературознавчі видання з історії письменства краю.
Не забуваймо, що Валерій Бойченко, якицй свого часу закінчив романо-германську філологію ЛНУ імені І.Франка, який пізнавав науку зі знаними земляками з нашого педінституту – Петром Осиповим та Мирославою Шах-Майстренко – викладав англійську мову в інтернаті м. Душанбе, Херсонській морехідці, МДПІ, працював із учителями в МОІППО.
Земляк – відповідальний секретар обласної організації Спілки письменників України, серед фундаторів крайових організацій ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Товариства української мови, Народного Руху України, редактор “Аркасівської вулиці”, ініціатор і співавтор “Шевченківського енциклопедичного словника Миколаївщини” та ін. Справді епохальна постать в житті південного краю.
А тепер – мовою фактів. Як пригадує Федір Грозовий у своїй книжечці «Ну що б, здавалося, слова…» (1997), 22-го березня 1989 року відбулися установчі збори Миколаївської міської організації Товариства української мови імені Тараса Шевченка, яка покликана була обʼєднати роботу відповідних осередків міста. Нижче – мовою оригіналу: «Обрано правління. До нього увійшли письменник Валерій Бойченко (голова), інженер Василь Сліпець (заст. голови), агроном Федір Грозов (секретар). Було домовлено проводити щосереди збори для розгляду назрілих питань роботи у справі відродження української мови і всього, що повʼязане з цим. Вони викликали великий інтерес у населення, завдяки чому приміщення організації Спілки письменників було у призначений час перепов. нене. На них люди приходили не з-за якоїсь власної вигоди — за покликом душі. Крім участі в роботі, вони надавали товариству матеріальну підтримку зі своїх, вельми, скромних, заощаджень».
Хто стали першими доброчинцями першої мовної організації краю? Ось перелік: «Першими це зробили пенсіонерка Надія Федорівна Архи-пенко. (50 крб.), актор Микола Андрійович Євтушенко (250 крб.), інженер Олег Георгійович Матіюк (60 крб.); робітник Володимир Мефодійович Мрищук (400 крб.), інженер Раїса Миколаївна Шпак (15 , крб.) та інші.
Певні внески робили й не члени товариства, але відмовлялися називати себе. Окремі пожертви були зроблені на спорудження кургана в Миколаєві — «Памʼяті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 роках; памʼяті тисяч українських сіл і хуторів, які щезли лику землі після найбільшої з трагедій ХХ століття». Ініціаторами пожертв були В. І. Андрієвський, Н. Ф. Архипенко; С. В. Рублевик, А. 1. Бульботко, П. А. Старовойтова.
Товариство здійснювало ряд інших заходів. Поміж них – збір української літератури для української діаспори Москви, Мурманська, Якутії, Краснодарського краю, для районів нашої області. Член Товариства, талановитий актор Микола Євтушенко виступив у концертах, присвячених памʼяті, Тараса Шевченка.
На зборах членів Товариства неодноразово порушувалося: питання про зрусифікований педагогічний інститут, єдиний в області учбовий заклад по підготовці педагогічних кадрів. З цього приводу кандидат фізико-математичних наук Ю. О.Білий розповів таке: «Я — говорив Юрій Олександрович, – на засіданні своєї кафедри торкнувся мови викладання математики в інституті. 70 відсотків шкіл області, для яких ми готуємо кадри українські. А ми математиків для них готуємо російською мовою. Чи годиться так? На це одна при-
сутня заявила: «Я ненавижуукраинскийязык!» Друга: «Мне безразлично!». Третій учасник засідання байдуже мовив:
«Буде директива зверху — будемо по-українському…».
Все своє життя Валерій Бойченко прожив із родиною у квартирі по вулиці Парковій. Був нашим сусідом. Другом тата з 1975 року. Він був частим гостем на зустрічі із учнями та педагогічним колективом сусідньої СШ №19, його можна було побачити біля газетного кіоска на вул. Південній, зустріти на відкриттях виставок чи в бібліотеці. До речі, В.Бойченко – ініціатор присвоєння міській бібліотеці імені Марка Кропивницького.
З дитинства пригадую його рабочий кабінет, фактично набитий книжками від низу догори. Він любив писати вірші лежачи, як Ірина Вільде, а передруковувати на машинці за журнальним столиком. Письмовий стіл був біля вікна, і на ньому завжди було повно рукописів, книг. В.П.Бойченко був справжнім бібліофілом, у якого книжки були навіть на балконі. Пригадую його повернення зі Шрі Ланки, де він побував у відрядженні як перекладач.
Згадую підготовку до видання «Шевченківського енциклопедичного словника Миколаївщини». Не забуду свій виступ на міжнародній науковій конференції у Львівському університеті імені І.Франка за дитячою лірикою Бойченка. Пам’ятатиму і Лесю Дмитрівну – освічену, толерантну, усміхнену жінку всього його життя. Почитайте його “Книгу Леля” і все зрозумієте. З їх Мирославою у нас було цікаве дитинство: в театрах, на виставках, у бібліотеках. Тому, напевно, і не загубилися в житті.
Висловлюю вдячність всім, хто відгукнувся 25 березня 2011 року і допоміг в організації поховання великого поета, який до останньої миті доглядав важко хвору дружину Лесю Дмитрівну Бойченко – багаторічного завбібліотечної філії ЦБ м. Миколаєва імені М.Л.Кропивницького. ЇЇ не стало за кілька тижнів по смерті чоловіка. Вони поховані, як і було заповідано, разом.
Дякую тим, хто підтримав ідеї зі вшанування пам’яті Валерія Бойченка на Миколаївщині. Тепер у нас є кілька вулиць його імені (Новий Буг та Снігурівка), дві дошки на фасадах ЦРБ м. Снігурівка та МОІППО, а також обласний конкурс сучасної української патріотичної поезії імені Валерія Бойченка. Не забуду і нашої з ОІППО наукової конференції до 80-ліття нашого незабутнього земляка.
Вічна пам’ять Валерію Бойченку…
***
Покіль ми хвацько промовляли
З трибун високих і низьких,
Покіль ми лозунги писали
(На тлі червонім – білий штрих),
Ми щире злото розгубили
Та назбирали мідяків,
Навчились думати впівсили,
Імітували співаків.
Та істина – ізнову гола:
Потужний флер ізнов згорів,
І щира правда очі коле,
Як за Шевченківських часів.
Дмитро Кремінь.