123 бригада тероборони
Громадянська позиція «Депутата»
Пропонуємо інтерв’ю з бійцем 123 бригади ТрО Ігорем на позивний «Депутат».
– Ігорю, Ваш позивний прямо вказує на політичну складову. Де працювали до повномасштабного вторгнення?
– Позивний з’явився одразу, бо до вторгнення я був і залишаюсь секретарем Новодністровської міської ради Чернівецької області. 24 лютого я… проспав. Мав везти сина до стоматолога, але почув гул з боку Дністра. З дружиною прочитали новини – війна. Снідали мовчки. Я попросив принести форму, вона відповіла: «Я так і знала». У нашій родині – від батька-РУХівця до моєї участі у двох революціях – завжди була чітка громадянська позиція. Якщо на твій дім нападають, ти встаєш і йдеш його захищати. Крапка.
– Ви починали солдатом без жодного військового досвіду. Як адаптувалися до «армійської машини»?
– Перші тижні я розривався між службою та забезпеченням громади: ми буквально з нуля будували логістику, щоб встигнути одягнути, нагодувати та розмістити тисячі людей. Згодом пішли бойові розпорядження. Перші два роки моєї служби пройшли на посаді стрільця у 97-му батальйоні 107-ї бригади ТрО – це був важкий шлях від Вовчанська до териконів Донеччини. У 2024 році я перейшов до 94-го батальйону тієї ж бригади, де зустрів побратимів, які за наступні два роки стали мені рідними. Сьогодні, внаслідок військових реформ, наш підрозділ офіційно називається другий лінійний батальйон 107-ї бригади ТрО, і наразі ми виконуємо завдання під оперативним командуванням 123-ї бригади. Попри неодноразові пропозиції повернутися до тилових чи управлінських структур, мій вибір залишається незмінним: я буду тут, зі своїми хлопцями, з якими пройшов найскладніші випробування цієї війни.
– Що змусило вас змінити думку і, все ж, стати офіцером?
– Мій побратим і командир Олександр на псевдо «Циба». Він був цивільним лікарем-стоматологом, але став справжнім лідером, за яким йшли всі. Він постійно тренувався сам і вчив нас. Олександр загинув на Покровському напрямку в день, коли врятував мене від ворожого скиду. Ввечері його накрило мінометом. Тоді я відчув, що в пам’ять про нього маю взяти на себе відповідальність. Пішов на курси, отримав звання і повернувся у свою роту спочатку як командир взводу, згодом прийняв командування ротою.
– Зараз ви командуєте ротою, яка працює на Миколаївщині. Як ваш цивільний досвід допомагає в управлінні підрозділом?
– Командир сьогодні – це менеджер, який працює в умовах екстремального ризику. Війна стала технологічною: дрони, РЕБ, швидка логістика. Військова система не завжди встигає за цими змінами, тому ми намагаємося привносити своє. Ми першими придбали для роти електричні мотоцикли – це дозволяє доставляти вантажі тихо і швидко. Я знаю кожного свого бійця. Для мене важливо не просто виконати наказ, а зрозуміти, як це зробити з мінімальними втратами. Деякі хлопці досвідченіші за мене, і я це поважаю. Взаєморозуміння в підрозділі – це і є наш головний захист.
– Чому ви продовжуєте цей шлях, попри втому?
– Я стою тут за свою сім’ю – дружину, дітей, батьків. Кожен із нас має робити те, що потрібно для майбутнього. Якби мене спитали сьогодні, чи пішов би я знову – я б відповів «так». Бо це робота, яку не можна перекласти на когось іншого.
Ірина Воронцова.