Це наша історія
Голос труда – 3
Миколаївське адміралтейство, «Руссуд», «Імені 61 комунару», «Державне підприємство Миколаївський суднобудівний завод». Це – літопис верфі на Інгулі – колиски нашого міста, що стало промисловим і культурним осередком півдня України.
Все починалося в далекі часи XVIIІ століття, – потрібен був могутній флот для захисту південних земель і Чорного моря. Два століття починали свої перші морські милі кораблі, народжені на верфі Інгулу.Перший великий корабель – фрегат «Святий Миколай» став символом нового міста. Закладений і спущений на воду в 1790 році, він був початком літопису верфі і прослужив як бойовий корабель 12 років.
Ветерани заводу Акім Журавель та Анатолій Малярчук з повагою до історичних подій і людей, що давали життя кораблям, творінню інженерної думки і робітничих рук залишили нащадкам краєзнавчі книжки.Багатосторінковий матеріал про історію і діяльність заводу: «Імені 61-го комунара» (1973 рік) та «Верфь на Ингуле» (1989 рік).
Завод «Руссуд» після буремних подій революцій і громадянської війни фактично був на консервації (1923-1928 роки) і організаційно об’єднаний співпрацював з «Заводом імені Андре Марті».На протязі цих років загальні проблеми підприємств висвітлювалися на сторінках багатотиражної газети робітників і службовців заводу «Гудок Марті», заснованої 16 жовтня 1922 року.
В 1929 році за розпорядженням Ради народного господарства «Завод ім. 61» відокремлюється від «Заводу імені Андре Марті», стає самостійним підприємством.Перші кроки діяльності заводу після консервації були дійсно тяжкими і по матеріально-технічному оздобленню і по наявності фахових спеціалістів. Питань для обговорення ситуації було багато.
13 вересня 1930 року на загальних міських зборах рабкорів і членів редколегії газети «Червоний Миколаїв» вирішувалось питання про реорганізацію міської газети, перейменування її в «Шлях індустріалізації» і ліквідацію робітничої газети «Гудок Марті».
З 14 вересня 1930 року випуск газети «Гудок Марті» за останнім номером 110 призупинено.Залишається реорганізована міська газета «Шлях індустріалізації», націлена на висвітлення виробничих тем заводів «Імені Андре Марті», «Імені 61» та інших підприємств.
Планувалось, що рабкорівські сили повинні зосереджуватись на висвітлення цехової роботи, робітничого життя, в стінних газетах заводських підрозділів.
«Замість одного – десятки цехових «Гудків». Під такою назвою надруковано статтю 14 вересня 1930 року в останньому 110-му випуску газети «Гудок Марті».Та, мабуть, ця ідея не знайшла робітничої підтримки за обставинами того часу.
Ставши самостійним, заводський колектив започатковує видання своєї робітничої газети. Тричі на тиждень, 12 раз на місяць виходить на двох сторінках багатотиражка «Ударник».Її перший номер вийшов 8 березня 1931 року.
Тридцяті роки – роки робітничого ентузіазму, перебудови господарської діяльності заводу. Значну роль в мобілізації колективу на виконання державних завдань відігравала робітнича багатотиражка.
Армія рабкорів, члени редколегії описували досвід ударників, робітників-новаторівпо оволодінню новою технікою, ентузіазм відбудови заводу. Були і критичні статті про недоліки виробництва, недбале ставлення до праці окремих робітників.
В ритмі трудового ентузіазму 30-х років завод будував для народного господарства танкери, сухогрузи, рудовози, плавучі доки, а для військово-морського флоту – підводні човни та ескадрені міноносці.Успіхи і проблеми виробництва висвітлювались на сторінках багатотиражки «Ударник», редактором її був Іван Пилипович Студенко.
Ще в 20-ті роки ініціативна група робітничого колективу підіймала питання про перейменування заводу «Руссуд».За рішенням профспілки металістів у лютому 1930 року завод отримав нову назву – «Імені 61 комунара» на честь розстріляних у 1919 році на заводській площі робітничих активістів, яких в народі називали «комунарами».Згодом був побудований їм пам’ятник, названа площа, а заводська багатотиражка в післявоєнні роки одержала нову назву «Комунаровець» на честь всіх творців-суднобудівників заводу.
Після страшних років Другої світової війни звільнено рідний Миколаїв від німецько-фашистських окупантів. Заводу майже не було, – одні руїни. Та вже в перші мирні місяці в районі Слободки з’явилисяоб’яви-запрошення на роботу спеціалістів, що працювали в довоєнні роки.А 25 травня 1944 року став знаменним днем в історії заводу, – вперше після війни пролунав гудок-звістка містянам, що найстаріше підприємство суднобудування живе, працює і здатне на виконання державних завдань.
Труднощів було багато, таколектив заводу впевнено працював в житті міста. Ніяка техніка не спроможна була досягти великих результатів без людей творчої думки, спеціалістів в своїй справі.
Всі післявоєнні десятиліття багаторічна багатотиражка «Комунаровець» була з трудівниками заводу – висвітлювала його проблеми, успіхи, розповідала про кращих спеціалістів. Відповідальними за випуск газети в 70-ті роки були редактори О.Луценко, М.Алексієнко, відомий миколаївський письменникМихайло Іванович Бажаткін.Спілкування з корабелами надихало його до написання романтичних і героїчних творів морської тематики.
90-ті і послідуючі роки – нова епоха в житті держави. Трагічна доля миколаївського суднобудування.Завод одержав нову офіційну назву –«Державне підприємство Миколаївський суднобудівний завод», а багатотиражка – історично-ліричну назву «Верф на Інгулі».
Проблеми, успіхи, розповіді про передовий досвід – все це на сторінках багатотиражки. Та скромно мовчать про свою працю її створювачі, – редактори та кореспонденти.
І радісно, і боляче, – на одній із сторінок газети від 23 жовтня 2003 року зустрілась зі своєю шкільною подругою Оленою Дмитрієвою. На жаль, у некролозі.Голос Олени Олександрівни Гребенюченко 40 років звучав позаводському радіо. Її діяльність – тисячі хвилин радіопередач, репортажі, інтерв’ю, матеріали про людей заводу, про кораблі і судна, що народжувались на його стапелях.Вона була надійним товаришем, журналістом заводського радіо і багатотиражної газети.
Хвилюючі події міста і рідного заводу оспівували в своїх віршах заводські поети: Катерина Голубкова, Лариса Матвєєва, Тамара Бродзянська, Поліна Немкович.
Історичне місце праці наших прадідів –вже не діючий та поки не вщент зруйнований завод. Пам’ять про його історію і життя залишилася тільки в архівах та експозиції народного музею заводу. «Музею історії заводу 40 років», –– під такою назвою надрукувала багатотиражка статтю 19 травня 2003 року. Один з кращих народних музеїв України відчинив свої двері для відвідувачів1 липня 1963 року в дні святкування 175-ї річниці старішого на півдні України суднобудівного заводу. Заснування музею пов’язано з іменем Акіма Лазаревича Журавля, інженера, родичі якого багато років працювали на заводі. Допомагали зібрати матеріали у нащадків миколаївських суднобудівників знавці історії заводу О.П.Кірюхін, П.М.Гвозденко, О.І.Воскобойнікова, В.І.Долженко.
Велику шану і подяку заслуговують ті, що зберігають історію, – завідувачки музею Віолета Непомняща, Тамара Кузнецова, Лілія Редька.Вдалося побачити чи не останні номери газети 2003 року. Щотижневик тиражем в 1000 примірників виходив під наглядом редакційної ради. Редактором була Віра Іванівна Чубенко.
…Минають роки, уходять люди, люди, що працювали чесно, самовіддано, створили славу нашому місту кораблів. Не забувайте їх, не відхрещуйтесь від минулого, яким би воно не було. Бо без нього не побувати майбутнього.
Алла Царенко, в минулому бібліограф науково-технічної бібліотеки ЧСЗ.
