123 бригада тероборони
1 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНИЦЬ УКРАЇНИ
Якщо не я, тоді хто?
Історія командира бригади, який воює вже 12-й рік Я воюю з 2014 року. Для когось війна триває четвертий рік, для когось другий, а для мене вона триває вже понад 30 років. Це боротьба за існування, і я відчуваю її кожним своїм подихом. Я часто думаю: «Якщо не я, тоді хто?»
На жаль, війна – це не лише великий героїзм, а й великі втрати. Я бачив їх надто багато. Бути командиром неважко. Важко змусити особовий склад повірити тобі. Бувають моменти, коли хочеться кинути все, взяти автомат і йти воювати пліч-о-пліч з кожним солдатом. Але я розумію: моя користь на іншому рівні. Я маю не просто знати, що таке планування, аналіз та взаємодія. Я маю донести це від найвищого рівня до найнижчого, щоб кожен боєць розумів своє місце і свою роль у спільному бою.
Кожен має знати, що робить його командир, що робить його сусід праворуч та ліворуч. Тільки так можна побудувати єдиний, незламний організм. І я безмежно вдячний своєму колективу – сержантам, офіцерам, солдатам, які допомагали мені у цій роботі.
24 лютого 2022-го: війна, що стала реальністю Я був слухачем Національного університету оборони України. 24 лютого 2022 року, 4-та ранку. Ми вже не спали. Ми знали – війна. Нас шикували, і спочатку хотіли створити стрілецькі роти для оборони Києва. Я відмовився. Адже я прийшов в університет, вже бувши командиром, і я знав, що моя користь буде більшою, якщо я отримаю батальйон. «Я буду воювати, – сказав я, – але я буду керувати». Тоді моя дружина була вагітна, і я залишив її в Києві, а сам поїхав до свого 21-го окремого мотопіхотного батальйону.
Нас мали перекинути в 56-ту бригаду, в Маріуполь, але ми не доїхали – місто вже було в оточенні. Мені зателефонував полковник Єгоров. Він повідомив, що мене призначили начальником штабу 4-ї танкової бригади, яка тільки-но формувалася. Це був березень. Я прибув, і ми почали будувати бригаду з нуля. Управління, взаємодія, комунікації з ОДА, з волонтерами. Ми спілкувалися з абсолютно різними людьми, і завдяки цій синергії ми створили боєздатний підрозділ.
Вже 14 квітня бригада прийняла свій перший бій у Пісках. Далі були бої за Ізюм, Бахмут… Ми перейшли від радянської системи планування до стандартів НАТО. Це дало нам перші позитивні результати. Інший стандарт, інша війна У стандартах НАТО командир не піде в бій, якщо не матиме достатньо ресурсів. Він аргументує свою потребу, йому все готують і доставляють. У нас, на жаль, по-іншому. Ми розраховуємо на державу, але без волонтерів не обійтися. Я проти радянського підходу «вперед, за будь-яку ціну», що призводить до безглуздих втрат. Найголовніше – це віра в командира. Я вірю, що військовий іде на війну не для того, щоб загинути, а щоб знищити ворога. Це фундаментальне правило, яке я намагаюся донести до кожного. Чим краще навчений боєць, тим більше у нього шансів вижити. Померти за свою державу – героїчно, але більший героїзм, на мою думку, –це вбити окупанта, вижити та збудувати ту Україну, за яку ми воюємо. Сьогодні, як комбриг 123-ї бригади сил Територіальної оборони, я бачу потужний колектив професіоналів. Багато з них – колишні цивільні, які з радістю діляться своїми знаннями. Це створює справжню команду однодумців. У День захисників і захисниць України я хочу побажати кожному з моїх підлеглих, всім нашим воїнам світла, міцного здоров’я, надійного тилу та непохитної віри в нашу обов’язкову Перемогу.
Командир 123 окремої бригади сил Територіальної оборони Олег Макуха.