123 бригада Тероборони
«Буде тобі, враже, так, як Відьма скаже»
Наша «відьмочка», – так кажуть про неї військові 255 батальйону. Перед війною «Відьма» працювала медичною сестрою в приватній клініці, в дитячому відділенні. Пішла в армію з самого початку повномасштабного вторгнення, але з першого разу її не взяли, з другої спроби все вдалося. Так вона стала фельдшером на машині медичної евакуації.
«Для нас було неважливо, звідки боєць, головне було – доставити його на стабілізаційний пункт живим. На «стабіку» вже працювали лікарі, анестезисти: вони надавали необхідну медичну допомогу, щоб військовий міг нормально доїхати до госпіталю. Як правило, шлях до медичного закладу може тривати від 30 хвилин до 2 годин і за цей час з пораненим не повинно статися загрози для його життя», – каже «Відьмочка», вона же – Леся.
Доволі часто дівчина допомагала лікарям на стабілізаційному пункті, бо вільних рук не вистачало. На «стабіку» вдавалось уникнути проблем перетриманих турнікетів, а це значить, що більшості пораненим врятували кінцівки.
«Для нас не було своїх або чужих, ми рятували хлопців з різних бригад – як на Херсонському, так і на Донецькому напрямках. Було дуже багато осколкових поранень, акубаротравм – контузій, якщо казати простою мовою. Першу допомогу надавали бойові медики, а коли їх не було, побратими зупиняли кровотечу. На Донецькому напрямку нам пощастило: в нас був короткий рукав евакуації. Від «нуля» мій водій-санітар долітав до «стабіка» за 10 хвилин, це дуже швидко. Ми працювали з ним як єдиний організм: він допомагав мені набрати ліки в шприц, подавав бандаж чи турнікет, разом ми переміщали поранених з кейс-еваку (як правило, це – машина першої ланки евакуації безпосередньо з лінії фронту) на медевак (броньована медична машина)… Працювали як роботи, зовсім не було часу на емоції».
Іноді Лесю скеровували до інших стабілізаційних пунктів, все залежало від того, яких поранених вони везли.
«Якось заступили на чергування, а ми завжди з напарником купували собі в місцевому магазині щось смачненьке. Ну, й виїхали за нашими пораненими – цього разу бійці булилегкопоранені, але фізично та психічнодуже виснажені. Вже в машині хлопці попросили щось поїсти, ми, звісно, поділились своїми вкусняхами. Їдемо, і тут я краєчком ока дивлюся, як військові всі останні крихти їжі собі в рота всипають, наче то останні крихти в їх житті. Як мене накрило: сиджу, реву йу вікно дивлюся, щоб вони не побачили моїх емоцій. Це, мабуть, був єдиний раз коли я дозволила собі таку слабкість – поплакати».
На першому місці – це дружній колектив.Потім – постійне навчання, тренування й обов’язкове поширення інформації серед колег, щоб вони мали можливість замінити нас у випадку, коли з нами щось трапиться. Взаємозамінність – це третя частина успішної праці.
«На війні емоції йдуть на другий план, але потім…ми ж не бездушні роботи, ми – звичайні люди, яких об’єднала війна… потім ми теж плачемо, аналізуємо те, що сталося й просимо вибачення у тих, кому не встигли допомогти, на жаль».
Ірина Воронцова.