Жалоба
Без Надії…
Щодня небо забирає до себе найкращих. На жаль, не стало Надії Сербул. Найкращої серед діячок культури; найкращої стилістки; блогерки; найкращої дружини та доньки, громадської діячки, волонтерки, мужньої жінки. Місту буде не вистачати цієї чарівної дівчини. Її оптимізму, красивого ставлення до всього світу, її любові до життя та окремо – до коханого чоловіка. Вони з Аркадієм наче народилися один для одного. Такій красивій гармонійній парі, яка витримала складні іспити долі, навіть заздрили.
Пара, яка склала до купи всі правильні частинки свого життєвого пазлу. Вони так довго шукали та мріяли один про одного, що нарешті доля дарувала їм щастя. На жаль, не надовго. Тепер не до заздрощів.
Лише біль та сум. Надія нас не покинула. Просто пішла прогулятися хмарками, демонструючи новий «лук». Вона залишила нам всім Надію-надію на Перемогу. І точно вона би не хотіла, аби ми плакали. Але плачемо, на жаль.
Вона мріяла про майбутнє щасливе життя. І казала: «Так іноді хочеться жити в будиночку біля моря. Це був мій краш, коли по дурості малювала ту карту бажання. Крихітний, одноповерховий будиночок. На дві спальні, з великою кухнею, де пів кімнати займає пальма і монстера. Із затишною мікро вітальнею, скоріше диванною, яка зовсім не припускає гостей. Бо на том дивані лежачи я буду писати любовні романи. І з обов’язково місткою гардеробною кімнатою, забитою вперемішку з моїми десятками сумок і сотнями парфумів, Аркадушкиними улюбленими скринями, старими валізами та всіляким антикварним барахлом. Який би не лежав як артефакт на полиці, а використовувався не за призначенням. Маючи нове, незвичне життя. Як зараз у нас старовинний прес-пап’є виконує функцію тримача на вікні, а ніжки антикварного комода прикручені до ящика з-під патронів. А довкола хати хочу скрипучу дерев’яну терасу, з поруччями, які вже потрохи доїдає короїд. І мікро сад з кушами певоній та бузку і зі старою дерев’яною бочкою, з якої п’ють воду всі навколишні птахи.
А за хвірткою саду починається хитромудра стежка в чагарник, що кружляє між величезними старими вербами, дикими стародавніми сивими маслинами і виводить добрих людей на широкий піщаний пляж».
Надію знають в Миколаєві як організаторку, ініціаторку, креативницю масових заходів. Вона працювала і «віддала серце» Будинку культури «Молодіжний». Патріотка миколаївська неймовірна. Навіть коли ворожий снаряд потрапив до її будинку, не поїхала з Миколаєва. Плакала, переживала, інколи доходила до відчаю, але не поїхала.
Стаж роботи Надії у «Молодіжному» (колишній БК «Зоря») – понад 25 років. Вона була авторкою сценаріїв та режисеркою майже всіх міських свят. Відкриття новорічних ялинок, День міста, День захисту дітей, інші свята. Згадайте, як довоєнний Миколаїв любив такі події…
Останнім часом Надія працювала в Миколаївському міському центрі ветеранів війни, адже гостро відчувала потребу допомагати ветеранам, які інколи відчували себе безпорадними у цьому мирному житті. Їм потрібен був супровід, психологічна, медична допомога, підтримка в соціальній адаптації, реабілітації. Надя прекрасно справлялася із цими складними обов’язками, вкладаючи в роботу душу та щире серце.
Так писала Надія про свою роботу: «Як фахівчиня із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб, я для себе давно визначила одну з найактуальніших і найболючіших проблем сьогодення для ветеранів і військовослужбовців – проходження ЕКПФО (МСЕК).Соціальні, документальні та навіть психологічні питання з часом більш-менш стали на відпрацьовані рейки. А от отримання статусу особи з інвалідністю, і особливо повторне проходження ЕКПФО, нині для багатьох це не процедура, а атракціон із елементами трилера, квесту та театру абсурду.
І, що характерно, з 2026 року сценаристи обіцяють нові сезони.
Мені доводиться мати справу з цим процесом і особисто, і професійно дедалі частіше. І з кожним таким новим випадком стає очевидно: половини обурень, скандалів і героїчних юридичних битв можна було б уникнути, якби поруч був хтось, хто знає правила гри, а не лише народні перекази «мені так сказали».
В роботі, коханні та житті Надію завжди підтримував коханий чоловік Аркадій. Так Надія писала про свої почуття: «Якщо істинно любиш людину, – неможливо сприймати її як даність. Тому що сама присутність її у твоєму житті – дар Бога; диво, яке відбувається з тобою. І з’являється сенс. Так ось для чого я живу?! Бо з тобою, мій любий, все просто, все стало ясно та на своїх місцях. І незрозуміле одразу зрозуміле. Бо заради тебе, мій коханий, встає та сідає сонце і крутиться земна куля та існує море».
Останній допис у фейсбуці. В ньому сказане все та навіть більше. «Мені виповнилося сорок дев’ять років. Цей рік фінішує десятиріччя, яке почалося з тяжкої операції, потім круто перетекло в коронавірус і локдауни, далі — у повномасштабну війну. І щоб до донця відчути життя на повну, воно нагородило мене дуже складною онкологію.
Зараз два оскаженілих собаки – швидка і агресивна форма хвороби та на стільки ж агресивна хіміотерапія розривають моє тіло на шмаття на максималках. На межі…
…Все відбувається з тобою, але це не ти. Ти інша майже божевільна істота, яка ніколи так не страждала і так буде постійно повторюватися з кожним курсом хімії. З кожним курсом, мамуся моя рідна … Це моє нове життя. Якщо хочу жити. Випробування, жах які дають шанс на повернення! І треба битися. Я бʼюся.Хто вже поборов раз страх смерті – більше її не лякається. Ми всі помремо. Але жити дуже хочеться. Дуже!
…Я безмежно ВДЯЧНА за ваші щирі молитви, за всі ці гроші, які Ви присилаєте на мій рахунок і передаєте через маму і чоловіка! За квіти! Близькі люди, рідні і зовсім мені не знайомі (це взагалі шок) – ви тримаєте мене на цьому світі зараз!!! А ми ні у кого не просили! Господи! Мої сльози вдячності Вам хай хоч трохи відплатять за ваше добре серце, за ваші гроші! Всі, хто підтримує мене на шляху одужання, до якого я так сильно прагну – бережи Вас Господь! Бо неможливо вижити на одинці.
За наше страждання не дають орденів, ніхто не понесе твій біль замість тебе, але добро, щирість людей, без цього не жити – нема сенсу. Немає шансу. У мене є сенс. У мене Є ВИ! Дякую. Я вас дуже люблю».
Це останні слова, які написала Надія.
Слова підтримки
Сотні миколаївців висловили свої слова співчуття рідним та друзям Надії Сербул. Хтось дуже добре її знав, хтось спілкувався лице в соцмережах, хтось взагалі не знав її особисто. Однозначно – байдужих людей до трагедії не залишилося. Наводимо лише окремі коментарі до сумної новини.
Миколаївський міський центр підтримки ветеранів війни: пішла з життя наша колега – фахівчиня із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб, співробітниця Миколаївського міського центру підтримки ветеранів війни Надія Сербул. Надія була неймовірною людиною – доброю, щирою, харизматичною та яскравою. Вона вміла підтримати, вислухати й зігріти теплом кожного, хто цього потребував. Її людяність, сила та світло залишаться у наших серцях назавжди.
Наталія Мельник: Дуже світла людина — Надія Сербул… Людина з великим серцем, яка не вміла проходити повз чужий біль. Вона допомогла багатьом — ветеранам, простим людям, кожному, хто потребував підтримки й тепла. Її душа була сповнена доброти, щирості та людяності, вона завжди була небайдужа до людей, до їхніх переживань і труднощів. Світ став біднішим без її світла… Але пам’ять про неї житиме в наших серцях — у вдячності, у спогадах, у тих добрих справах, які вона залишила після себе.
Євген Кубицький: Знайомий з ними тільки за публікаціями, але плачу як за кимось рідним… Світла пам’ять Надії, щирі співчуття Аркадію.
Олена Дьяченко: Немає слів, не хочеться вірити в це …Така була Надія Сербул, життєрадісна і мегапозитивна …Дуже велика втрата …Дуже Світла і Справжня Людина …Співчуття рідним і друзям …
Олександр Балицький: Ще одної щирої та творчої людини не стало. Не віриться. Співчуваємо рідним та близьким. Хай на небі буде затишно.
Анна Галушка: Який жах… Не віриться. Вона була чудовою жінкою, яка надихала своїми фото і постами багатьох людей! Найщиріші співчуття рідним
Ірина Гудим: Згасла така світла, яскрава зірочка. Який жах та шок. Щирі співчуття рідним.
Тамара Кузьмич: Мабуть, не тільки в мене сльози на очах , не можу повірити…Таких людей, як Надюша, завжди не вистачає, бо біля неї можна було зігрітися душею. А тепер здається , що вимкнули СОНЦЕ !!! Несправедливий вибір долі , на жаль……
Тетяна Андрійчук: Не можу в це повірити. Яскрава, позитивна, завжди усміхнена, крута аж до бісячки на фото і проста в дошку, коли вживу. Здавалося, вона все зможе, вона все витягне…сьогодні ще на одну зірку стало темніше в цьому світі.
Світлана Бабаріка: Як же так? Вона така світла, позитивна людина, яка своїми оптимістичними постами так заряджала всіх миколаївців, вона так любила життя і так за нього боролася Світла пам’ять та співчуття близьким
Тетяна Даниленко: Вона була, як сонечко. Без сумніву, мала літературний дар. Писала яскраво, емоційно, щиро…Із задоволенням читала її милі пости, милувалася світлинами…В ній було стільки таланту, любові, щирості!
У свій останній день життя Надія попрощалася з нами. Це фото у масці у мене досі перед очима…Але давайте пам’ятати її красивою, сміливою, стильною, живою…Гірко, що така краса пішла у Засвіти. Легких тобі хмаринок, Надієчко!
Узагальнила Олена Івашко.