Сьогодні його лагідні сірі очі дивляться на нас з пам’ятного банера, що розташований на калиновій Алеї пам’яті у Миколаївській школі №42. Веселі очі та щира усмішка. Короткий надпис: «Андрій Петрович Горожанський, народився 2 липня 1990 року – загинув 7 травня 2022-го». В цій школі він вчився, і учні нових поколінь мають знати про наших полеглих героїв, віддавати шану їхньому патріотизму, великої любові до вітчизни, до українського народу, до української історії… Адже саме це примусило молодих людей з початком повномасштабного вторгнення, не замислюючись, стати на захист рідної землі від ворога… Їх там шість на цій алеї – портретів загиблих випускників. А в школі у меморіальні дні проводять уроки пам’яті, присвячені українським воїнам.
Андрій Горожанський був людиною, добре відомою в Миколаєві. Закінчив факультет фізичної культури та спорту Миколаївського національного університету ім. Василя Сухомлинського, працював у школі №56 учителем фізкультури і військової підготовки. Його поважали колеги, обожнювали учні. Це був життєрадісний, добрий наставник для дітей, який дуже любив спорт, природу та подорожі. Цю любов передав школярам – його вихованці із задоволенням відвідували спортивні секції, були учасниками багатьох спортивно-військових змагань, виборювали численні нагороди.
З початком АТО, у 2014 році, Андрій був призваний на службу в Інгульський військкомат, там отримав звання лейтенанта. Після звільнення заснував власну компанію EvoDrive, яка займалася перевезеннями. І у цій сфері діяльності дуже скоро заробив авторитет, бо був доброзичливий, відповідальний, завжди йшов назустріч людям. Настав час створювати сім’ю – він одружився, народились дві донечки – Поліна і Єва. То було звичайне мирне життя молодої родини, сповнене щасливих днів, подорожей та зустрічей з друзями. Були мрії, були плани на майбутнє…
***
А потім все разом обірвалося, бо нагрянула біда. Вже на другий день загарбницької війни, 25 лютого 2022 року, Андрій Горожанський записався до Миколаївської обласної варти. Її учасники зі зброєю в руках охороняли обʼєкти критичної інфраструктури та активно займалися гуманітарними місіями. Тоді в життя миколаївців міцно увійшло нове поняття – волонтерство. Андрій, у душі якого (завдяки природі, завдяки сімейному вихованню) перш за все були закладені такі риси, як людяність, прагнення якомога більше допомагати людям, – став волонтером. До того ж був активним учасником громадського об’єднання «Дорожний контроль» Миколаєва.
Жахлива весна 2022-го. На Херсонщині, а потім і під Миколаєвом тривають важкі бої, ворог прагне захопити місто. Під рашистським вогнем опинились приміські села, що були розташовані на кордоні з Херсонською областю. Хтось з мешканців встиг евакуюватись, хтось не міг повірити, що цей жах відбувається на нашій землі, і чекав на припинення воєнних дій. Отже у тому хаосі, в якому опинились херсонці та миколаївці, залишалося ще чимало людей, які вкрай потребували підтримки.
– Андрій завжди намагався бути корисним для своєї країни. Постійно їздив у найгарячіших напрямках, в тому числі – у прифронтові села, щойно звільнені Збройними Силами України. Він тоді працював волонтером благодійного фонду «Світлі справи». На власному автомобілі розвозив гуманітарну допомогу – воду, харчі, генератори. А звідти вивозив людей, допомагав евакуюватися, – розповіла мати героя Ольга Горожанська. – За власною ініціативою, використовуючи квадрокоптер, передавав координати розташування ворожої техніки українським військовим.
Вони не часто спілкувались телефоном, але постійно вели переписку в телеграмі. Декілька теплих, заспокійливих слів від сина, а іноді – вісточка у вигляді смайлика. Він завжди пам’ятав, що за нього хвилюються. І Ользі, яка розуміла, що в Андрія дуже мало вільного часу, цього спілкування вистачало. «Як ти?» – Смайлик у відповідь – тобто все в нормі. І в її душі не було тривоги.
Зв’язок обірвався 7 травня 2022 року. Того дня разом із трьома товаришами Андрій повіз гуманітарку на Херсонський напрямок, в села Лупареве та Галицинівку. Планували заїхати ще й в Олександрівку, яка тоді була в «сірій зоні». Раптом біля дамби вони побачили підбиту машину – з розбитих вікон йшов дим, всередині було видно пораненого чоловіка. Тож не дивно, що Андрій з хлопцями кинулись на допомогу: може, ще живий. І тут по них почали стріляти з танка.
Що трапилось далі – ніхто достеменно розповісти не може. Вже через декілька годин троє волонтерів повернулися додому цілі, неушкоджені. Що сталося з Андрієм – вони не знали. Припустили, що загинув.
Як же воно вийшло? Так, по машині стріляли, було багато диму, нічого не видно… але ж товариші знаходились поруч, дуже близько один від одного.
***
У цей час Ольга з молодшою донькою Софією була в евакуації у Тернополі. Як тільки отримала звістку, що Андрій зник безвісті, негайно поспішила додому. І зразу стала шукати – всіма можливими засобами. Зверталась до офіціальних установ – поліції і прокуратури, їздила по лікарнях та моргах в Миколаєві та Херсоні, відвідала села, що розташовані недалеко від місця трагедії, розпитувала військових з різних частин, що вели бої на херсонському напрямку. Багато людей, знайомих і незнайомих, раді були допомогти у пошуках. Проте все було марно. Про долю Андрія ніде не знайшлось ніякої інформації. Навіть зверталась через офіційні канали до росіян у Криму та в Луганській області – може, у полоні? Відповіді приходили невтішні: в списках такого немає – ні серед мертвих, ні серед живих.
Але вона не припиняла своїх пошуків з надією, що Андрій живий. Бо була у цій сумній історії якась незрозуміла таємниця – його мобільний телефон, який певний час продовжував показувати геолокацію володаря, починаючи приблизно з того місця, де трапилась трагедія. Майже місяць, згідно з даними геолокації, телефон «мандрував» по Херсонській області: Чорнобаївка, Гола Пристань, висвітився навіть на Кінбурнській косі.
Друга загадка: з цього телефону після зникнення Андрія надійшли два дзвінка знайомим, однак вони не встигли підійти до слухавки. «Це не міг дзвонити хтось з чужих людей. Андрій перед війною купив собі новий крутий айфон, встановив надійний пароль, який не можна було зламати», – вважає пані Ольга.
Потім почалось найстрашніше – незнання і очікування. Син вважався бізвісті зниклим. 428 тривожних днів і безсонних ночей. І надія… надія…
***
Через рік, 29 травня 2023-го, родині повідомили: під час проведення експертизи тіл загиблих воїнів ДНК одного з них збіглася з ДНК Ольги. Для підтвердження зробили повторний аналіз: на цей раз дослідили ДНК Андрієвого батька – пана Петра. І знову підтвердження.
Були й інші ознаки, що начебто вказували на Андрія: хрест-ладанка з ланцюжком на шиї та браслет на руці. Але батькам ці предмети не показали і не повернули. До того ж у поліції не змогли пояснити рідним, за яких обставин загинув їхній син. Відомо тільки, що знайшли його в загальній могилі… Багато, багато було в цій історії незрозумілого.
Попрощатися з Андрієм Горожанським рідні та друзі змогли лише 11 липня 2023 року. Його відспівали у соборі Касперівської ікони Божої матері і поховали у Миколаєві.
«Ховали у закритій труні, ми його мертвим не бачили, тому я ніяк не можу повірити, що сина немає… – говорить Ольга. – У мене в серці й досі теплиться надія, що він живий… десь у полоні. Бувають же помилки із експертизами ДНК.
Три роки мати оплакує сина. Ні, час не лікує. Що залишається їй – тільки спогади. Спогади про те, як любив він сидіти за сімейним столом під час великих родинних свят – на Різдво та Великдень… як приходив привітати з днем народження і завжди приносив неймовірно великі букети квітів… Частенько, збираючись до батьків, замовляв мамі драніки. До чого ж він полюбляв її драніки з картоплі!
Дуже самостійний був ще зі шкільних років. Вже з 9 класу не сидів на шиї у батьків. На канікулах замість того, щоб ганяти м’яча, як більшість однолітків, знаходив місця, де можна було підробити. З першої зарплати поїхав до Одеси і купив велику картину: схід сонця, гори, квітучі луги. Тепер це пам’ять для багатьох поколінь родини Горожанських.
– Він ніби не для цього часу народився – дуже чесний, дуже справедливий, уважний до будь-яких дрібниць. Якщо відчував якусь несправедливість, сприймав боляче, – розповідає пані Ольга. – А ще він якось поспішав жити – нічого не відкладав на завтра. Ранком що би собі не запланував – увечорі вже зробив. І мені завжди казав: мамо, не тримай речі (мав на увазі посуд чи одяг) на якісь святкові заходи – користуйся ними кожного дня.
Що підтримує її сьогодні в цьому світі? Донечка Софія, дві маленькі онучки та улюблене хобі – вишивання. З особливою гордістю повідомляємо: ім’я нашої миколаївчанки Ольги Горожанської занесено у Книгу рекордів України, бо вишила вона хрестиком найбільшу карту України – розміром 197 на 152 см. Чотири роки працювала і закінчила у 2012-му.
Ця карта – теж пам’ять про Андрія. Саме йому належала ідея… Колись побачили по телевізору сюжет про схожий рекорд. Але тоді карту робили декілька людей, і на ній були тільки контури. Однак син запропонував заповнити всю її «картографічними» малюнками: так з’явились на полотні річки, озера, кружочки обласних центрів, територіальні кордони і навіть головні автостради. Деякі регіони виконані зеленим акрилом, інша частина – салатовим, жовтим, оранжевим, рожевим. А рідна Миколаївщина виділена бордовим кольором. Тоді Андрій навіть порахував хрестики – вийшло більше 600 тисяч. Він дуже пишався мамою та її роботою. Казав: це буде сімейна реліквія.
***
23 травня 2025 року в селі Білозірка Вітовського району Миколаївської області була відкрита Зала пам’яті, присвячена загиблим воїнам-визволителям Миколаївщини. В ній представлено 307 портретів воїнів з більше ніж 20 різних військових підрозділів. Серед них десятеро односельців Білозірки, 17 портретів загиблих бійців 123-ї бригади тероборони ЗСУ.
Експозиція включає не тільки портрети, а й інформаційні фільми про понад триста захисників. Фільми розміщені під QR-кодами на You-Tube каналі Білозірського Будинку культури, дбайливо зібрані за підтримки родин та побратимів. Інформаційні стенди детально розкривають ключові події оборони Миколаївської області у 2022 році, висвітлюють стратегічні моменти, важливі бої та внесок окремих підрозділів.
Родина Горожанських в цей день була присутня на відкритті пам’ятної зали. Довго стояли біля портрета Андрія, а він дивився на них своїми лагідними, веселими очима.
Андрій Петрович Горожанський нагороджений Почесною відзнакою «За оборону Миколаєва» I ступеня (посмертно) та Почесною відзнакою за волонтерство голови Миколаївської ОДА «Святий Миколай Чудотворець» III ступеня (посмертно).
Наталія Христова.
На фото: з мамою та сестричкою. 2020 рік.