60 днів поза часом: історія «Шарапа», який став очима цілого напрямку
Що таке 160 днів на позиції без ротації? Для цивільної людини це просто цифра. Для бійця – це життя, що застигло між сезонами. Зайти навесні, коли все цвіте, а вийти взимку, коли землю сковує лід. Це побут, де межа між «вчора» і «завтра» стирається, а головним мірилом часу стає не годинник, а шелест ворожого дрона або черговий ковток води.
Олександр, на позивний «Шарап», – професіонал із досвідом ще з 2014-го. Він – боєць 123-ї бригади ТрО третього батальйону. Людина, яка разом із побратимами 160 діб тримала свій клаптик землі.
Про «вуха» та тишу
– Олександре, 160 днів – це майже пів року в одній точці. У чому полягала ваша щоденна робота?
Шарап: – Ми були вухами та очима, – тихо каже Олександр. Його погляд на мить затуманюється, ніби він знову там, у тому спостережному пункті.
Завдання ніби й нескладне: дивись, слухай, доповідай. Але це постійна напруга. Ворог випалював траву довкола нас, щоб «оголити» позиції, робив розвідку боєм. Ми бачили, як вони кидають своїх: підірвався один на міні — інші йдуть далі, навіть не озирнувшись. А ми мали бути невидимими. Жодного зайвого руху, жодного звуку, який би нас видав.
– Ви згадували, що вижити вам допоміг напарник. Це та сама фронтова дружба, яка стає сильнішою за родинні зв’язки?
Шарап: – Мені дуже пощастило з «Хрестом». Знаєте, роки служби даються взнаки — я вже не так добре чую, як молоді хлопці. А «Хрест» став моїм слухом. Тільки він чув характерний звук дрона — одразу попереджав. Ми були як один організм. Були дні, коли за водою виходили на світанку, а поверталися пізно вночі, щоб не демаскувати «нору».
Про дім, який тримав на позиції
Найважче на війні – це не холод і не відсутність гарячої їжі. Найважче — це тиша в рації, коли хочеться почути рідних. Для Шарапа думки про родину стали тим якорем, що не давав зірватися в прірву втоми.
– Що давало сили не здатися, коли здавалося, що ці 160 днів ніколи не закінчаться?
Шарап: – Родина. Короткі сеанси зв’язку через радейку, звичайно, це не те, щоб просто просто сказати: «Люблю. Скучаю». Але навіть думка про те, що їм передали мої слова тримала мене на плаву. Найважче з мамою… – Олександр робить довгу паузу, очі стають вологими. – Вона не знає, що почалася війна. Після важкого інсульту вона не зовсім розуміє реальність. І, можливо, це на краще. Я воюю і за її спокій також. Щоб вона ніколи не дізналася, що таке прильоти та окупація.
- Були моменти, коли ставало по-справжньому страшно?
Шарап: – По-справжньому страшно було, коли гинули побратими. Ось ти з ним говорив хвилину тому, а в наступну мить його вже немає. Це б’є сильніше за артилерію. Але треба брати себе в руки. Був ще випадок: двоє наших пішли перевірити точку, а там – чужаки. Наш відкрив вогонь так рішуче, що росіяни подумали, ніби на них цілий взвод пре. В результаті троє здалися в полон. Такі моменти нагадують: ми тут не дарма.
Мрії про просте
Коли Олександр говорить про побут, він не скаржиться на дощ чи багнюку. Його мрії під час перебування на позиції були до щему простими та «домашніми».
– Про що мріє людина, яка 160 днів не бачила цивілізації?
Шарап: – Знаєте, – вперше за розмову він ледь помітно посміхається, – дико хотілося смажених яєць. Просто яєшні, як вдома на кухні. Такої звичайної, гарячої…
Від автора: 160 днів «Шарап» і його товариші були «невидимками», які тримали фронт. Вони бачили смерть, вони бачили байдужість ворога до своїх же, але самі залишилися людьми. Бо в кожного в кишені біля серця – уявне фото родини, а в думках – обіцянка повернутися і нарешті поснідати вдома з коханими.
Ірина Воронцова.