У дитинстві він був світлим і дуже красивим: кучері, карі очі. Мав характер. Був упертим і цілеспрямованим. І дуже добрим. Мама називала його янголятком. Завжди усміхнений. Група комунікацій Регіонального управління Сил територіальної оборони «Південь» продовжує цикл матеріалів, в яких вони разом з близькими та рідними згадують та вшановують подвиг наших загиблих побратимів.
Драйвер моторних човнів
Старший солдат Богдан Сергійович Гриценко став на захист у перші дні повномасштабного вторгнення. Йому було лише двадцять. Він народився та виріс у Вознесенську, навчався на історичному факультеті Миколаївського національного університету. Служив у складі 188-го батальйону 123-ї бригади ТрО. Саме там отримав свою першу відзнаку за оборону Миколаєва.
Після визволення Херсону Богдан взявся до роботи, що вимагала надлюдської холоднокровності. Він став драйвером моторних човнів. Під ворожим вогнем переправляв через Дніпро боєприпаси, а назад вивозив поранених і мирних людей. Жоден обстріл не зупиняв його. Навіть коли артилерія накривала воду, Богдан брав на буксир пошкоджене судно й витягував екіпаж із небезпеки.
У грудні 2023 року Богдан загинув під час евакуації бійців у районі Кринок. Йому було двадцять два. На той час він уже мав низку державних і бойових нагород:
- Відзнака Президента «За оборону України» (Указ ПУ від 05.08.2022)
- Орден «За мужність» III ступеня
- Відзнака командира 188 БО ТрО від 28.07.2023 №330
- Почесна відзнака «За оборону Миколаєва»
- Нагрудний знак «Гідність та честь»
- Хрест Святого Миколая
«Богдан —пізня дитина»
«Богдан у нас пізня дитина, — згадує батько, Сергій Миколайович. — Старший брат був старший за нього на п’ятнадцять років. Як усі діти, він міг нашкодити. Але найбільше любив тварин — котів і собак.
Навіть на службі в нього була собака. Він підібрав її на позиції. Спершу рятував її, а потім вона рятувала його від гадюк. На Дніпрі їх було багато. ТСН навіть зняли репортаж, де Богдан сидить у бетонній трубі й прикриває собаку від обстрілу. Пізніше Адель народила щенят, і Богдан доглядав їх.
Одного разу гадюка вчепилась йому в штанину. Адель вихопила її з бліндажа й розірвала. Вона рятувала його не раз. Навіть на його фото на цвинатрі вона поруч».
«А вдома в Богдана була німецька вівчарка Злата, — додає батько. — Він багато гуляв із нею. Інколи ніс її додому на руках — вона не витримувала його темпу. Коли не стало Богданчика, Злата померла через пів року. Дуже сумувала».
Дитинство: наполегливий, допитливий, самостійний
«У дитинстві він був дуже настирливий, — згадує мати, Ірина Георгіївна. — Завжди доводив справу до кінця. Любив працювати. Був лідером. Любив тварин і техніку. Міг розібрати й скласти будь-що. Ходив у гуртки юних техніків».
«У дев’ятому класі сам купив рюкзак і спорядження — і пішов у Карпати. Часто ходив у Актівський каньйон. Був витривалим. Щодня проходив до школи два з половиною кілометри пішки».
«У дванадцять він уже купив собі комп’ютер, — згадує батько. — Сам заробляв на телефони. Разом зі мною збирав черешню й вишню. Здавав алюмінієві банки та металобрухт. Продавав усе, що можна продати».
«Працював скрізь: на «Новій пошті» вантажником, у нічні зміни в АТБ, — додає мати. У Glovo робив доставки. Ми давали лише «вудку» а «рибою» він забезпечував себе сам. У гуртожитку все робив власноруч. Нічого не просив». Він навчався на вчителя історії та права. Мріяв вступити на «історію» й повернутися викладати».
Юність і творчість у Миколаєві
«Коли він вступив до університету й повернувся через пів року, ми його не впізнали, — згадує сестра. — Він подорослішав. Почав фотографувати. Купив професійний фотоапарат за власні гроші. Робив чудові фотосесії. Тепер у нас залишилися тільки фото й відео…»
«Богдан був патріотом, — говорить батько. — 24 лютого разом з другом Андрієм пішов шукати, де записатися. Їх не брали через вік. Він казав нам, що волонтерить, а сам ходив у військкомати. Спершу його прийняли в “Азов”, пізніше — у ТрО. Так почався його шлях».
«Я дізналася випадково, — каже сестра. — Привезла допомогу, і тут виходить Бодя — у формі. Його не хотіли брати, але він повертався знову й знову, поки не взяли. Ми просили його повернутися додому. Даремно. Він вирішив сам».
Про кохання та про Кринки
«У нього була дівчина, Альбіна, — розповідає сестра. — Вони розійшлися, коли вона виїхала за кордон. Пізніше знову почали листуватися. Він збирав гроші на будиночок. Хотів освідчитись…»
«Він багато разів ходив у рейси до Кринок, — каже батько. — Робота була виснажлива. Але коли треба було їхати, а добровольців не було, Богдан казав: «Я піду. Я фартовий”».
«Останній раз ми говорили 27 грудня, — каже мама. — Він був дуже втомлений. 28-го розмовляв із сестрою. Готувався до виїзду. 29 грудня загинув…
10 грудня ми святкували його останній День народження. Він приїхав пізно. Обійняв мене й сказав: «Мамо, все добре, я поїв і шапку надів».
«29 грудня вирішували, чи заходити в Кринки. Ми мали домовленість: перед виходом він пише «Я пішов», після повернення — «Я повернувся». Того дня він зайшов. Зворотнього повідомлення вже не було.
Уночі я сама писала. 30-го дзвонила хлопцям. Я відчувала біду. Вони вже знали, але хотіли забрати тіло. Я вимагала правду. Тоді вони подзвонили…»
«Він — герой, — каже мати. — Завжди допомагав. Ніколи не стояв осторонь. Великий патріот. Ми пишаємося ним. Він міг відмовитися, коли набирали драйверів. Але сказав: «Я вмію плавати». І пішов.
Ми пам’ятаємо його гумор. Завжди усміхнений. Був головою студентської ради. Ротний казав: його кімната — найзатишніша. Він був молодий, але поруч служили чоловіки 40–50 років. Богдан був командиром відділення кулеметників. Був вимогливим і строгим, але тільки тоді, коли так було треба».
«10 грудня 2023 року був його останній День народження. Він служив заради нас. Так казав. Я дуже пишаюся ним. У мене й чоловік військовий, і брат Санечка — теж. Я пишаюся всіма ними, попри біль», — поділилася сестра Богдана
За матеріалами групи комунікацій Регіонального управління Сил територіальної оборони «Південь».